Гаррі Поттер і напівкровний принц

поцікавився Гаррі.

— Не казав. Хоч він ніяк не виявляв свого каяття, та, можливо, йому таки було прикро за

свою попередню поведінку і він мав намір почати нове життя. Я вирішив дати йому таку змогу.

Дамблдор зупинився й допитливо глянув на Гаррі, що вже роззявив було рота для

запитання. Он вона, Дамблдорова схильність довіряти людям попри переконливі свідчення, що

вони на це не заслуговують! Але тут Гаррі щось пригадав...

— Пане директоре, ви ж йому насправді, мабуть, не довіряли? Він мені казав... той Редл,

що виник зі щоденника, сказав: “Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів”.

— Скажімо так: я ніколи не вважав само собою зрозумілим, що він заслуговує довіри, —

пояснив Дамблдор. — Як я вже зазначав, я вирішив за ним пильнувати — і так і робив. Не

скажу, що мої спостереження одразу дали якісь вагомі результати. Зі мною він завжди був

насторожі; думаю, відчував, що занадто розкрив мені карти, коли з радістю довідався про свою

істинну натуру. Він намагався не говорити більше нічого зайвого, але не міг уже повернути

назад те, що тоді мимохіть з нього вирвалося; не міг і стерти з моєї пам’яті інформацію, якою

поділилася зі мною пані Коул. Проте йому вистачало глузду не намагатися мене зачаклувати, як

він це робив з багатьма вчителями.

Минали роки, і він згуртував довкола себе групу відданих друзів; я називаю їх так за

браком кращого терміна, хоч, як я вже казав, Редл, поза сумнівом, не відчував до них ані

найменшої симпатії. Цю групу оточував у замку певний ореол темної романтики. Це була

строката компанія; мішанина слабаків, що потребували захисту, честолюбців, охочих погрітися