Гаррі Поттер і напівкровний принц

витівками, але його кабінет здавався значно більшим, ніж у інших учителів. Стеля й стіни були

затягнуті смарагдовою, малиновою та золотою тканинами, тому створювалося враження, ніби

всі опинилися під величезним шатром. У кабінеті було людно й душно, все осяювало червоне

світло з вишуканої золотої лампи, що звисала зі стелі і в якій яскравими блискучими цяточками

пурхали справжнісінькі феї. З дальнього кутка долинав голосний спів у супроводі якихось “а

ля” мандолін; дим клубочився з люльок кількох старших чаклунів, заглиблених у бесіду, а

численні ельфи-домовики, попискуючи, продиралися крізь ліс ніг, непомітні під важкими

срібними тарелями з їжею, що їх вони несли, й тому ці тарелі були схожі на невеличкі рухомі

столики.

— Гаррі, мій хлопчику! — загорлав Слизоріг, щойно Гаррі з Луною протислися в двері. —

Заходь-заходь, я хочу тебе познайомити з багатьма людьми!

На Слизорозі була прикрашена китицею оксамитова шапочка, яка пасувала до його

домашньої куртки. Він так міцно схопив Гаррі за руку, ніби хотів разом з ним роз’явитися, й

потяг його вглиб приміщення; Гаррі вчепився в Луну, і їй довелося бігти за ними.

— Гаррі, хочу тебе познайомити з колишнім моїм учнем Елдредом Ворплом, автором

книги “Брати по крові: Моєжиття серед вампірів”... і, звісно, з його другом Санґвіні.

Ворпл, маленький чоловічок в окулярах, схопив Гаррі за руку й радісно її потис; Санґвіні,

високий виснажений вампір з темними колами під очима, лише кивнув головою. Здавалося, що

йому тут нудно. Щебетливі дівчата, що зграйкою стояли неподалік, з цікавістю до нього

приглядалися.