Гаррі Поттер і напівкровний принц

знав, що я особливий. Я завжди знав, що тут щось є.

— І ти не помилився, — Дамблдор уже не всміхався, а уважно стежив за Редлом. — Ти

чарівник.

Редл підвів голову. Його обличчя змінилося: воно світилося дикою радістю, але чомусь він

не став від цього гарнішим — навпаки, його тонкі риси мовби огрубли, і на його лиці з’явився

хижацький вищир.

— І ви теж чарівник? — Так.

— Доведіть, — звелів Редл тим самим командирським тоном, що й тоді, коли наказував:

“Скажіть правду”.

Дамблдор підняв брови.

— Якщо, як я зрозумів, ти погоджуєшся вступати в Гоґвортс...

— Аякже!

— Тоді ти повинен звертатися до мене “пане професоре” або “пане директоре”.

Редлове обличчя на якусь швидкоплинну мить закам’яніло, а тоді він промовив

несподівано ввічливо:

— Вибачте, пане директоре. Я мав на увазі... будь ласка, пане професоре, чи не могли б ви

показати мені...

Гаррі був переконаний, що Дамблдор відмовиться, пояснивши Редлові, що попереду, в

Гоґвортсі, у них буде достатньо часу для практичних занять і що вони зараз у будинку, де повно

маґлів, тому треба бути обачним. Одначе, на його превеликий подив, Дамблдор вийняв з