Гаррі Поттер і напівкровний принц

Коул вивела його зі свого кабінету й пішла кам’яними сходами нагору, роздаючи на ходу

вказівки й зауваження помічницям та дітям. Сироти, помітив Гаррі, усі були вбрані в сіренькі

накидки. Вигляд у них був доволі доглянутий, але ніхто не заперечить, що рости в такому

похмурому закладі не дуже приємно.

— Отут, — сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого сходового майданчика й

зупинилися біля перших дверей довгого коридору. Вона двічі постукала й зайшла.

— Томе. До тебе гості. Це пан Дамбертон... даруйте, Дандербор. Він прийшов сказати

тобі... ну, він сам усе розповість.

Гаррі зайшов до кімнати з обома Дамблдорами, а місіс Коул зачинила за ними двері. Це

була невеличка вбога кімнатка, де не було майже нічого, крім старої шафи й залізного ліжка. На

ліжку просто на сірій ковдрі сидів, витягши перед собою ноги, хлопець і тримав у руках книжку.

В обличчі Тома Редла не було нічого від Ґонтів. Здійснилося Меропине передсмертне

бажання: він був мініатюрною копією свого вродливого батька — високий, як на одинадцять

років, чорнявий і блідий. Його очі легенько примружилися, коли він побачив ексцентричного

Дамблдора. На мить запала тиша.

— Як ся маєш, Томе? — привітався Дамблдор, підходячи до хлопця й подаючи йому руку.

Хлопець завагався, а тоді подав свою, й вони потисли один одному руки. Дамблдор

підсунув до Томового ліжка важкого дерев’яного стільця, і тепер вони були схожі на пацієнта

лікарні й відвідувача.

— Я професор Дамблдор.