Гаррі Поттер і напівкровний принц

заплямував усі простирадла... ще тільки вітрянки нам тут бракувало, — бубоніла вона собі під

ніс, а тоді побачила Дамблдора й застигла на місці з таким спантеличеним виглядом, ніби

щойно через поріг зайшла жирафа.

— Добрий день, — привітався Дамблдор, простягаючи руку.

Місіс Коул стояла з роззявленим ротом.

— Мене звати Албус Дамблдор. Я надіслав вам листа з проханням про зустріч, і ви

люб’язно запросили мене прийти сьогодні.

Місіс Коул кліпнула. Вирішивши, мабуть, що Дамблдор — не галюцинація, вона ледь

чутно пробелькотіла:

— Так-так. Ну... ну, тоді... прошу в мою кімнату. Так.

Вона завела Дамблдора в невеличку кімнатку, що поєднувала в собі вітальню й кабінет.

Там було не менш убого, ніж у коридорі, а меблі були старі й дуже різні. Вона запропонувала

Дамблдорові хиткий стілець, а сама сіла за захаращений письмовий стіл, нервово поглядаючи на

гостя.

— Як я й писав вам у листі, я прийшов обговорити долю Тома Редла й узгодити плани

щодо його майбутнього, — сказав Дамблдор.

— Ви його родич? — поцікавилася місіс Коул.

— Ні, я вчитель, — повідомив Дамблдор. — Я прийшов запропонувати Томові місце в

моїй школі.

—А що це за школа?