Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Так, це мої речі, — визнав він. — Не дивно, що він не зрадів, побачивши мене!

Доведеться розказати Дамблдорові — Манданґус боїться тільки його.

— Добра думка, — прошепотіла Герміона, зрадівши, що Гаррі заспокоюється. — Роне, що

ти там побачив?

— Нічого, — буркнув Рон, швидко відвертаючись від шинквасу, але Гаррі знав, що він

намагався перехопити погляд привабливої пишненької шинкарки, мадам Розмерти, до якої Рон

давно вже відчував симпатію.

— І це “нічого” зараз наливає комусь вогневіскі, — ядуче сказала Герміона.

Рон пропустив її шпильку повз вуха, цмулячи свій напій мовчки і, як йому здавалося,

шляхетно. Гаррі думав про Сіріуса і про срібні келихи, яких той усе одно не любив. Герміона

тарабанила пальцями по столу, зиркаючи то на Рона, то на шинкарку.

Гаррі допив зі своєї пляшки останні краплі й запропонував:

— То що, може, все — вертаємося до школи?

Друзі кивнули головами; було нудно, а негода надворі дедалі гіршала. Вони знову

позагорталися в плащі, поправили на голові шарфи й натягли рукавиці; тоді вслід за Кеті Бел з

подругою вийшли з шинку й по Високій вулиці рушили додому. Долаючи вкриту сніговою

кашею дорогу до Гоґвортсу, Гаррі згадав про Джіні. Вони її ніде не зустріли, подумав Гаррі, бо

вона разом з Діном усамітнилася в кав’ярні мадам Падіфут, цьому улюбленому прихистку

щасливих парочок. Він спохмурнів і почовгав далі, ховаючи голову від зарядів мокрого снігу.

За якийсь час Гаррі помітив, що голоси Кеті та її подруги, що їх доносив вітер, стали