Гаррі Поттер і напівкровний принц

Герміона поплескала Геґріда по плечі, не знаючи, що й казати. Гаррі знав, що вона

відчуває. Знав, що Геґрід міг подарувати злому дракончикові іграшкового ведмедика, бачив, як

Геґрід лагідно щось наспівував велетенським, оздобленим присосками й жалами, скорпіонам,

або вмовляв бути чемним свого дратівливого брата-велета. Незбагненна була його любов до

різних потвор, але це захоплення було найдивніше: Араґоґ, величезний павук, що вмів говорити

й мешкав у глибині Забороненого лісу. Чотири роки тому Гаррі з Роном ледве від нього

врятувалися.

— Чи ми можемо... чи ми можемо якось допомогти? — запитала Герміона, незважаючи на

шалені Ронові гримаси та відчайдушне хитання головою.

— Не знаю, Герміоно, — давився потоками сліз Геґрід. — Видиш, їхнє плем’я... Араґоґова

родина... вони стали якісь чудернацькі, коли він занедужав... троха неспокійні...

— Ага, ми це теж помічали, — пробурмотів собі під ніс Рон.

— ...я си не думаю, що комусь, окрім мене, безпечно бувати біля їхнього поселення, —

Геґрід гучно висякався у фартух і підвів голову. — Але дякую за пропозицію, Герміоно. .. це так

файно з твого боку...

Після цього атмосфера в кімнаті значно потеплішала, і хоч ні Гаррі, ні Рон не виявляли

бажання йти годувати гігантського смертоносного павука велетенськими червами, Геґрід,

здається, вже не сумнівався, що вони залюбки це зробили б, і знову став самим собою.

— Йой, я завше знав, як тяжко буде втиснути мої уроки у ваші розклади, — похмуро

сказав він, доливаючи їм чаю. — Навіть якби ви звернулися по часовороти...