Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Вибачте, пане, — наголосив на останньому слові Гаррі, ховаючи чарівну паличку.

Геґрід був приголомшений.

— Відколи се ти мовиш мені “пане”?

— А відколи це ви кажете мені “Поттер”?

— Йой, який мудрагель, — прогарчав Геґрід. — Дуже потішно. Перехитрив мене, га? Ну,

то файно, заходьте вже, невдячні малі...

Похмуро щось бурмочучи, він відійшов, щоб їх пропустити. Герміона прослизнула в хату

за Гаррі; видно було, що вона налякана.

— Ну? — сердито буркнув Геґрід, коли гості посідали за величезним столом, а Іклань

одразу поклав голову Гаррі на коліна, обслинивши йому всю мантію. — Що там? Жалієте мене?

Гадаєте, що я самотній?

— Ні, — заперечив Гаррі. — Просто хотіли тебе побачити.

— Ми за тобою скучили! — тремтячим голосочком додала Герміона.

— Скучили? — пирхнув Геґрід. — Угу. Аякже.

Він тупотів по хаті, заварюючи чай у велетенському чайнику, й не переставав бурчати.

Нарешті з грюкотом поставив перед ними три завбільшки як відра кухлі коричнево-червоного

чаю і тарілку твердого, мов камінь, печива. Гаррі був такий голодний, що схопив навіть цей

неїстівний взірець Геґрідової кулінарії.

— Геґріде, — боязко сказала Герміона, коли він теж сів за стіл і почав з такою злістю

чистити картоплю, немовби кожнісінька бульба була його особистим ворогом, — знаєш, ми