Гаррі Поттер і напівкровний принц

дуже хотіли й далі вивчати догляд за магічними істотами.

Геґрід знову щосили пирхнув. Гаррі навіть здалося, що на картоплю чвиркнуло щось

велике з носа, і в душі зрадів, що вони не залишаються на вечерю.

— Це правда! — наполягала Герміона. — Але в наших розкладах просто не знайшлося

місця для твого предмета!

— Угу. Аякже, — знову повторив Геґрід.

Щось дивно хлюпнуло і друзі озирнулися. Герміона верескнула, а Рон зіскочив зі стільця й

відбіг якнайдалі від великої діжки, що стояла в кутку, і яку вони щойно помітили. Там було

повно якихось личинок завдовжки сантиметрів по тридцять — білих, слизьких і в’юнких.

— Що то таке, Геґріде? — запитав Гаррі, намагаючись продемонструвати не відразу, а

цікавість, та кам’янисте печиво усе ж таки відклав.

— Та то велетенські черви, — пояснив Геґрід.

— І що з них виросте?.. — боязко поцікавився Рон.

— Та ніц з них не виросте, — сказав Геґрід. — То харчі для Араґоґа.

І він несподівано розридався.

— Геґріде! — Герміона зірвалася з місця, оббігла навколо стола, старанно обминаючи

діжку з личинками, і обняла його за тремтячі плечі.

— Се... він... — давився Геґрід слізьми, що лилися з його чорних, мов жучки, очей, і

витирав лице фартухом. — Се... Араґоґ... гадаю, же він си вмирає... він улітку занедужав, і йому

не стає ліпше... не знаю, що мені роботи, коли він... коли він... ми так довго були разом...