Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Ясно, — трохи збентежено сказав Гаррі, хоч відповідь його й заспокоїла.

Він було рушив до виходу, але тут йому стрельнуло в голову ще одне запитання, і він

обернувся.

— Пане директоре, чи я можу розповісти Ронові й Герміоні про все, що ви мені казали?

Дамблдор якусь мить пильно на нього дивився, а тоді сказав:

— Думаю, пан Візлі та панна Ґрейнджер уже довели, що їм можна довіряти. Але, Гаррі,

скажи їм, що про все це не повинен знати більше ніхто. Буде погано, якщо розійдуться чутки,

ніби я добре знаю або здогадуюся про Волдемортові таємниці.

— Пане директоре, запевняю, що, крім Рона й Герміони, ніхто про це не знатиме.

Він знову рушив до виходу, і був уже біля самих дверей, коли побачив його. На

маленькому столику з тонкими ніжками, де стояло безліч делікатних срібних приладів, лежав

потворний золотий перстень, оздоблений великим тріснутим чорним каменем.

— Пане директоре, — промовив Гаррі, дивлячись на нього. — Цей перстень...

— Так? — сказав Дамблдор.

— Це він був у вас на пальці в той вечір, коли ми відвідували професора Слизорога?

— Він, — підтвердив Дамблдор.

— Але ж це... пане директоре, чи це не той самий перстень, що його показував Оґденові

Ярволод Ґонт?

Дамблдор схилив голову.

— Саме той.