Гаррі Поттер і напівкровний принц

церквою та цвинтарем, що лежали перед ними мов на долоні. З другого боку долини, на

протилежному пагорбі, височів чепурний панський будинок, оточений розлогою смугою

оксамитно-зеленої трави.

Оґден хоч-не-хоч мусив ледь чи не бігти з крутого схилу. Дамблдор наддав ходи, Гаррі

намагався не відставати. Він подумав, що Малий Генґелтон, мабуть, і є мета їхньої подорожі, і

дивувався, як і тієї ночі, коли вони знайшли Слизорога, навіщо їм було долати аж таку відстань.

Та невдовзі з’ясувалося, що він помилявся — йшли вони зовсім не в село. Дорога звернула

праворуч, а коли й вони звернули за ріг, то помітили тільки, як удалині майнув сюртук — Оґден

пірнув у прогалину в живоплоті.

Дамблдор і Гаррі вийшли вслід за ним на вузеньку ґрунтову дорогу, огороджену ще вищим

і дикішим живоплотом, ніж той, що залишився позаду. Кам’яниста й вибоїста дорога зміїлася,

спадаючи з горба, як і попередня, й вела начебто до латки темних дерев трохи нижче. І справді,

біля цього гаю доріжка розширилася. Дамблдор і Гаррі завмерли за спиною в Оґдена, коли той

зупинився й вийняв чарівну паличку.

Хоч небо було й безхмарне, та старезні дерева попереду кидали довгі, темні, прохолодні

тіні, тож Гаррі аж за кілька секунд розгледів хатину, наполовину сховану за плетивом гілок.

Його здивував такий вибір місця для будинку. Дивно було, що не вирубали ближні дерева, які

заступали світло й увесь краєвид на долину. “Цікаво, чи там хтось мешкає?” — подумав Гаррі.

Стіни позаростали мохом, на черепичному даху бракувало багатьох черепичин, подекуди

стирчали крокви. Все позаростало кропивою, аж до вікон, маленьких і густо вкритих сажею та