Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Я так і зробив, — мирно підтвердив Дамблдор. — Я розповів тобі все, що знав.

Відтепер ми покинемо міцний підмурівок фактів і помандруємо крізь темну драговину пам’яті в

гущавину найнеймовірніших припущень. З цієї миті, Гаррі, я можу помилятися не менш

безнадійно, ніж Гамфрі Белчер, який вірив, що настала вже пора для казанів із сиру.

— Але ж ви вважаєте, що маєте слушність? — запитав Гаррі.

— Звісно, що так, але, як я сказав, я можу помилятися, як і будь-яка людина. Оскільки я...

ти вже мені вибач... дещо розумніший за більшість людей, то й помилок припускаюся,

відповідно, серйозніших.

— Пане директоре, — невпевнено почав Гаррі, — а те, що ви мені збираєтесь розповісти,

якось пов’язане з пророцтвом? Чи допоможе це мені... вижити?

— Це має безпосередній зв’язок з пророцтвом, — сказав Дамблдор так просто, ніби Гаррі

розпитував його про погоду на завтра, — і я маю надію, що це тобі допоможе вижити.

Дамблдор звівся на ноги й обійшов письмовий стіл повз Гаррі, який схвильовано

крутнувся на місці, щоб бачити, як директор нахилився над шафкою біля дверей. Коли

Дамблдор випростався, він тримав у руках уже знайому мілку кам’яну чашу з вирізьбленими на

обідку дивними символами. Директор поставив сито спогадів на стіл перед Гаррі.

— Ти щось зажурився.

І справді, Гаррі поглядав на сито спогадів з певним острахом. Його попередній досвід

спілкування з цим чудернацьким пристроєм, що зберігав і відтворював думки та спогади, був

хоч і дуже повчальний, однак залишив і неприємний осад. Минулого разу, коли він занурився у