Гаррі Поттер і напівкровний принц

Дамблдор більшого не вимагав, то й міністерству вистачить, хоча він мав сумнів, що в

міністерстві взагалі знають про цей плащ.

— Приїхали, — сказав водій, коли за напрочуд короткий час машина пригальмувала на

вулиці Черінґ-Крос-Роуд, а тоді зупинилася біля “Дірявого Казана”. — Я маю на вас тут чекати

— хтось знає, скільки то займе часу?

— Години зо дві, мабуть, — припустила місіс Візлі. — О, чудово, ось і він!

Як і місіс Візлі, Гаррі теж визирнув з вікна; серце його закалатало. Біля шинку не було

ніяких аврорів, натомість їх чекав велетенський чорнобородий гоґвортський охоронець дичини

Рубеус Геґрід у довжелезному плащі з бобрових шкурок; Геґрід, побачивши Гаррі, засяяв і не

зважав на ошелешені погляди перехожих маґлів.

— Гаррі! — загудів він, щойно Гаррі вийшов з машини, і стис хлопця в обіймах, аж кістки

затріщали. — Бакбик... себто Чахокрил... ти б його видів, Гаррі. Він так си тішить, що знов на

чистім повітрі...

— Я за нього радий, — усміхнувся Гаррі, потираючи ребра. — А ми й не думали, що

“охорона” — це ти!

— Я знаю — як у давні файні часи. Видите, міністерство хтіло прислати юрму аврорів, але

Дамблдор сказав, що вистачить мене їдного, — гордо пояснив Геґрід, випинаючи груди й

запихаючи руки в кишені. — Ну, то пішли вже... спочатку ви, Молі й Артуре...

“Дірявий казан” уперше, скільки його Гаррі пам’ятав, стояв цілком порожній. З

колишнього товариства був тільки шинкар Том, зморшкуватий і беззубий. Він з надією глянув