Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався

радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що

й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були

зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.

— Як ви дізналися, що це я? — запитала вона.

— Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.

— Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли,

— відказала професорка Макґонеґел.

— Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і

тішаться.

Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.

— Атож, усі святкують, звичайно, — мовила вона нетерпляче. — Годилося б бути

обережнішими, але ж ні — навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у

їхніх новинах. — Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. — Я сама чула.

Совині зграї… зорепади… Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в

Кенті — хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.

— Вони не винні, — лагідно сказав Дамблдор. — Цілих одинадцять років ми майже нічого

не святкували.

— Та я знаю, — роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. — Але ж не можна

втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не