Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

вийшов ізпід землі. Кицька повела хвостом і примружила очі.

Прівітдрайв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається,

дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга

пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За

окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і

гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.

Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від

його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй

мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі

розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув,

пробурмотівши: "Я так і знав".

Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка.

Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний

ліхтар. Він клацнув знову — блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять

разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі

цяточки — котячі очі, що дивилися на нього. Ніхто, навіть гостроока місіс Дурслі, не зауважив

би нічого на бруківці, якби раптом визирнув з вікна. Дамблдор сховав світлогасник у мантію і

попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.

На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:

— Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.