Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

щось сказати, проте передумав.

Він перебіг вулицю, поспіхом піднявся до кабінету, гукнув секретарці не турбувати його,

схопив телефон і почав набирати свій домашній номер, аж раптом зупинився. Поклав слухавку й

замислено погладив вуса. Та ні, яка дурниця. Поттер — не таке вже й рідкісне прізвище. Є

безліч людей, які мають не тільки це прізвище, а й сина на ім'я Гаррі. Так міркуючи, Дурслі вже

навіть не знав, чи його племінника справді звуть Гаррі. Він його ніколи й не бачив. Може, то

Гарві. Або Гарольд. Не варто хвилювати місіс Дурслі, вона й так дратується на саму згадку про

сестру. Він їй не докоряв: якби така сестра була в нього… А все ж оті люди в мантіях…

Тепер Дурслі було значно важче зосередитися на свердлах і, виходячи о п'ятій пополудні з

будинку, він був такий неуважний, що наскочив на когось біля самих дверей.

— Перепрошую, — буркнув він маленькому старому чоловічкові, який заточився й мало

не впав. Лише тоді містер Дурслі зауважив, що той мав на собі фіалкову мантію. Чоловічок,

здається, нітрохи не розгнівався, що його майже збили на землю. Навпаки, він радісно

заусміхався й верескнув:

— Не біда, мій любий, мене сьогодні нічим не засмутиш! Радійте, нарешті відійшов

ВідомоХто! Навіть ви, маґли, повинні святкувати цей чудовийпречудовий день!

Старенький обняв містера Дурслі за поперек і подався геть.

Містер Дурслі стояв як укопаний. Його щойно обіймав незнайомець. А ще, здається, його

обізвали маґлом — байдуже, що це слово означає. Дурслі збентежився. Побіг до машини й

рушив додому, сподіваючись, що все це йому просто приверзлося, хоча такого годі було й