Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

житті йому пригадався уїдливий, холодний, жорстокий регіт.

Геґрід сумно дивися на хлопця.

— Я сам тебе забрав з розваленої хати, з наказу Дамблдора. А відтак привіз до цих…

— Дурниці! — озвався дядько Вернон.

Гаррі аж підскочив, бо вже й забув про тих Дурслі.

До дядька Вернона, здається, знову повернулася відвага. Стиснувши кулаки, він люто

позирав на Геґріда.

— Слухайно мене, хлопче, — прогарчав дядько. — Я згоден, ти й справді якийсь

дивакуватий, хоч, гадаю, все це можна направити доброю різкою! Ну а твої батьки — вони таки

й справді були ненормальні, тут годі заперечити, і, як на мене, без них на світі й дихається

легше! Чого прагнули, те й отримали! Плуталися з усякими відьмаками, а я знав, я завжди знав,

що добром це не закінчиться!..

Тієї миті Геґрід зіскочив з канапи і витяг зпід плаща пошарпану рожеву парасольку.

Направивши її, немов шпагу, на дядька Вернона, вигукнув:

— Попереджаю тебе, Дурслі, попереджаю: ще одно слово…

Побачивши, що його отот проткне гострий кінець парасольки бородатого велетня, дядько

Вернон знов утратив відвагу, припав до стіни й затих.

— Гаразд, — кивнув Геґрід, важко дихаючи й сідаючи назад на канапу, яка цього разу

прогнулася до самої підлоги.

Тим часом у Гарріній голові роїлися ще сотні запитань.