Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

не я мав би казати… але хтось таки мусить… Ти си не можеш потрапити до Гоґвортсу, нічого не

знаючи. — Геґрід люто зиркнув на Дурслі. — Що ж, певне, краще тобі знати все, що я можу

розповісти… Всього мені казати не вільно, це велика таємниця, я можу тілько часточку…

Він сів, дивився якийсь час на вогонь, а тоді заговорив:

— Усе почалося, мабуть, із… чоловіка, що звався… Але я віри не йму, що ти не знаєш, як

він називався… у нашому світі кожен знає його ім'я…

— Яке?

— Ну… видиш, коли можна обійтися, я ніколи його не називаю… Ніхто не називає.

— Чому?

— Ненаситні Гаргуйлі! Таж люди ще й дотепер бояться!.. Най його шляк трафить, як

тєжко говорити! Розумієш, жив собі чарівник, який став… лихим. Таким лихим, що гіршого

нема. Лихішим від найлихішого. Він називався…

Геґрід зробив ковток, та однаково нічого не сказав.

— Може, напишіть? — запропонував Гаррі.

— Ні, я не знаю, як пишеться. Ну, гаразд — Волдеморт, — здригнувся Геґрід. — Не

змушуй мене знов називати. Отож сей… чарівник років зо двайцять тому взявся шукати собі

спільників. І познаходив: хтось просто злякався, комусь си кортіло набрати його сили, а він, ніде

правди діти, таки мав тої сили. Темні часи були, Гаррі. Ніхто не знав, кому вірити, ніхто не смів

привітати незнайомого чаклуна чи відьму… Страшне діялося. Усіх він підбив під свою руку.

Звичайно, дехто й бунтувався, але він убивав їх. Нещадно. Гоґвортс був тоді одним з небагатьох