Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— А що сталося з Вол… ой, тобто… з ВідомоКим?

— Добре питання, Гаррі. Він си зник. Щез. Тієї самої ночі, коли си намірив тебе вбити. Це

тілько збільшило твою славу. В цьому й полягає найбільша таємниця… Видиш, він ставав

дедалі могутнішим — і чому тоді щез? Одні кажут, помер. Помоєму, це дурниці. Не знаю, чи

було в нього досить людського, щоб померти. Інші кажут, що він десь є, чекає слушного часу й

таке інше, але я не вірю. Хто був з ним, ті вернулися до нас. Дехто з них був наче без пам'яті, в

якомусь трансі. Не думаю, що вони вийшли б із трансу, якби він мав си повертати. Більшість із

нас гадає, ніби він ще десь є, але втратив силу. Надто охляв, щоб діяти. Його прибило щось те,

що є тілько в тебе, Гаррі. Тієї ночі він спіткався з тим, чого си не сподівав, — не знаю, що то, й

ніхто сього не знає, але щось у тобі є таке, що збило його з пантелику, — отак.

Геґрід дивився на Гаррі ласкавими й шанобливими очима, але Гаррі, замість запишатися й

зрадіти, відчув, що сталася жахлива помилка. Він — чарівник? Він? Хіба таке може бути? Все

життя його штурхав Дадлі і допікали тітка Петунія й дядько Вернон; якщо він і справді

чарівник, чому ж, замикаючи його в комірчині, вони не оберталися щоразу на бридких жаб?

Якщо він колись переміг найбільшого у світі чаклуна, то чого ж тоді Дадлі завжди його копав,

немов футбольного м'яча?

— Геґріде, — сказав він тихенько, — мені здається, ви помилилися. Не думаю, що я

чарівник.

На його подив, Геґрід розреготався.

— Не думаєш, га? А хіба ніколи нічого не ставалося, коли ти був переляканий чи