Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

двері. Було чути, як до кімнати й далі залітають листи, відскакуючи від стін та підлоги.

— З мене досить! — простогнав дядько Вернон, намагаючись говорити спокійно і

водночас вириваючи з вусів цілі жмутки волосся. — За п'ять хвилин щоб усі знову були тут,

готові до від'їзду, їдемо звідси! Візьміть лише якийсь одяг. Жодних заперечень!

З наполовину вискубаними вусами він був такий страшний, що ніхто й рота не роззявив.

Через десять хвилин вони висадили забиті дошками двері, сіли в машину й помчали в бік

автостради. Дадлі шморгав носом на задньому сидінні: батько луснув його по голові, бо той їх

затримав, пробуючи запхати до спортивної сумки телевізор, відеомагнітофон і комп'ютер.

Дурслі їхали.

хали та їхали. Навіть тітка Петунія боялася запитати, куди ж вони їдуть. Врядигоди дядько

Вернон круто розвертався і їхав у зворотному напрямі.

— Збити їх зі сліду… збити їх зі сліду, — бурмотів він щоразу.

Цілісінький день вони навіть не зупинялися, Щоб чогось поїсти чи випити. Коли запали

сутінки, Дадлі вже безперестанку скиглив. Ще ніколи він не мав такого кепського дня. Він був

голодний, пропустив п'ять телевізійних передач, які збирався подивитись, і досі ще не вбив

жодного інопланетянина на своєму комп'ютері.

Нарешті дядько Вернон зупинився біля понурого готелю на околиці великого міста. Дадлі

й Гаррі дістали кімнату з двома ліжками й вогкими затхлими простирадлами. Дадлі захропів, а

Гаррі не спав, сидів на підвіконні, дивився, як пронизують пітьму автомобільні фари, і думав…

Наступного ранку вони мали на сніданок несвіжі кукурудзяні пластівці й холодні