Розділ «Новели»

Я пішов сам-один темною алеєю до виходу з Пратера. Усе, що гнітило мене, зникло геть, і я насолоджувався досі не знаною повнотою відчуттів, ніби зниклий безвісти, який знову повертається у безкінечність світу. Мені здавалося, що все на світі існує тільки для мене одного і що я пов’язаний з усім у цьому світі. Довкола мене чорними стовпами юрмилися дерева, вони шаруділи щось мені, і я любив їх. У небі блищали зорі, і я вдихав їхні білі вітання. Звідкись почувся спів, і мені здалося, що співають для мене. Раптом усе довкола належало мені, відтоді, як я зламав коросту довкола свого серця і відчув усю повноту і радість давання і розтрачування. Раптом я усвідомив, наскільки легко дарувати людям задоволення і тішитися разом з ними: достатньо просто широко розплющити очі і захотіти, і тоді живий потік енергії потече від людини до людини, переливатиметься з висот у низини, а з глибин пінитиметься знову до безкінечності всесвіту.

Біля виходу з Пратера, поряд із майданчиком для екіпажів, я побачив утомлену жінку, яка торгувала дрібним крамом. У її кошику лежала запилена випічка, кілька фруктів — мабуть, вона сиділа там від ранку, схилена над своїм добром, і все за якихось кілька дрібняків, тепер утома пригнула її додолу. Чому б і їй не порадіти, коли я радію, — подумав я собі? Я взяв із її кошика невеличкий хлібець і поклав на її долоню банкноту. Вона заквапилася шукати решту, але я вже пішов геть, встиг лише побачити, як вона застигла від несподіванки, як різко випросталася її згорблена постать і розкритий у радісному здивуванні рот проговорював мені вслід тисячі найкращих побажань. Я тримав солодкий хлібець у долоні і підійшов до коня, який втомлено стояв у своїй запряжці, він також стрепенувся, пирхнув і привітно подивився на мене. У його змученому погляді теж була подяка за те, що я погладив його рожеві ніздрі і дав йому хлібець. І мені захотілося продовжувати у тому ж дусі. Давати людям радість і спостерігати, як кілька звичайних срібних монет або розфарбованих клаптиків паперу можуть позбавити когось страху, турбот, подарувати хороший настрій. Чому я не зустрів жодного жебрака? Чому не було вже на вулицях дітей, які б хотіли побавитися повітряними кульками, що їх утомлений і роздратований каліка, який кульгав на одну ногу, ніс додому і був у розпачі через поганий виторг довгого і спекотного дня. Я підійшов до нього.

— Дайте мені ваші кульки.

— Десять гелерів штука, — з недовірою відповів він, не розуміючи, що цей елегантний дивак серед ночі збирається робити з повітряними кульками.

— Давайте всі, — сказав я і дав йому десять крон.

Він відступив на крок назад, подивився на мене вкрай здивовано, але потім віддав шворку від кульок. Рука його тремтіла. Я відчув, як кульки тягнуть мене за палець, хочуть полетіти геть, на волю, високо у небо. Тож уперед, летіть, куди вам хочеться, будьте вільними! Я відпустив шнурок, і кульки зірвалися у височінь, ніби численні кольорові місяці. Зусібіч збиралися люди, дивилися в небо і сміялися, з темряви виходили закохані парочки, візники били нагайками по землі і кликали один одного, клацаючи пальцями, усі показували на зграйку кульок, які літали високо понад деревами і дахами. Усі раділи і тішилися з моєї дивакуватої витівки.

Чому я ніколи раніше не знав, як легко і як приємно давати людям радість! Раптом крадені банкноти знову почали пекти всередині гаманця, вони тягли мене за пальці, наче шворки від повітряних кульок: вони також хотіли полетіти геть від мене кудись у невідомість. І я витяг їх із гаманця — крадені у Лайоша і свої власні, бо я вже перестав розрізняти їх, як перестав і відчувати провину за собою, взяв у руку і готовий був віддати кожному, хто захоче взяти у мене одну. Я підійшов до двірника, який мляво замітав порожню Пратерштрассе. Він думав, що я хочу запитати його, як пройти до якоїсь маленької вулички, і похмуро подивився на мене: я усміхнувся йому і дав двадцять крон. Він здивовано дивився на мене, нічого не розуміючи, але потім узяв і чекав, що я вимагатиму за це. Але я тільки всміхнувся йому і сказав:

— Купи собі за них щось.

І пішов далі. Я озирався на всі боки, шукаючи когось, хто б хотів щось від мене. Але нікого не було, лише якась повія заговорила зі мною, і я дав їй купюру, ще дві — ліхтарнику, наступну я кинув у відкрите вікно пекарні у півпідвалі і прямував далі, а за мною тягнулися здивування, подяка, радість. Урешті я почав розкидати гроші по банкноті і пачками просто на вулицю, на сходи церкви, мене тішила думка про те, як тішитиметься яка-небудь старенька, знайшовши перед вранішньою службою сто крон, як дякуватиме Богу, чи як радітимуть знахідці бідний студент, служниця чи робітник. Так само радів цієї ночі я, коли знайшов сам себе.

Я вже не міг би сказати, де і як я порозкидав гроші, банкноти, а потім і срібні монети. Мені було млосно й приємно, як після любощів із жінкою, а коли відлетіли геть останні папірці, я відчув таку неймовірну полегкість, ніби раптом навчився літати, відчув якусь незнану досі свободу. Вулиця, небо, будинки — все раптом злилося воєдино у цілком новому для мене відчутті володіння ними і зв’язку між ними. Ніколи раніше, навіть під час найбільш яскравих моментів свого минулого, я настільки чітко не усвідомлював, що всі ці речі насправді існують, що я сам живу, і що їхнє життя і моє — це єдине ціле, велике, грандіозне, у якому ніколи не буває достатньо щастя і збагнути яке може тільки любов, тільки жертовність.

Потім мені довелося пережити ще один, останній неприємний момент. Коли я повернувся додому і переді мною розкрилася чорна паща темного коридору, я раптом злякався, що тепер знову доведеться повернутися до мого колишнього існування. Адже я повернувся до помешкання людини, якою був раніше, ліг у її ліжко. Можливо, це знову пов’яже мене з усім тим, чого я так щасливо позбувся цієї ночі. Ні, тільки не це, тільки не перетворитися знову на такого ж чоловіка, яким я був досі, ніколи більше не почувати себе бездоганним, позбавленим почуттів світським жевжиком, яким я був учора. Краще вже кинутися в глибини злочинів і жахіть, але не втрачати зв’язок із реальним життям! Я був страшенно втомленим, але все одно боявся заснути, щоб сон не змив усю гарячковість і тремтіння, усе те живе, що пробудила в мені ця ніч, щоб воно не зникло назавжди у чорному мулі і не залишилося назавжди тільки у моїх спогадах, ніби швидкоплинний і нереальний сон.

Але наступного дня я прокинувся таким же бадьорим і радісним, почуття вдячності і щастя залишалося таким самим свіжим, як і вночі. Відтоді минуло лише чотири місяці, але колишня закостенілість так і не повернулася до мене — я і досі почуваю себе легким і невагомим. Ніби у мене з’явилися крила, як і тоді, коли з-під моїх ніг раптом зник ґрунт мого колишнього світу і я поринув у невідомість. Але це падіння у прірву власного «я» дало мені не лише запаморочення від швидкості, а дозволило відчути усю багатогранність і глибину реальності. І хоча тодішня невагомість і відчуття, ніби я можу літати, тепер зникло, але щомиті і з кожним подихом я все більше відчуваю тепло власного серця й отримую радість від кожної миті буття. Я знаю, що став зовсім іншою людиною, по-іншому думаю, відчуваю, більше усвідомлюю. Ясна річ, я не наважився би сказати, що я став кращою людиною, але я точно знаю, що тепер щасливіший, ніж раніше, бо знайшов якийсь зміст у своєму порожньому існуванні, зміст, який мені важко було б окреслити словами, окрім самого слова «життя». Відтоді я нічого собі не забороняю, бо вважаю норми поведінки, прийняті у нашому суспільстві, безглуздими, більше не соромлюся ні перед іншими, ні перед самим собою. Такі слова, як «честь», «злочин», «гріх», раптово перетворилися на порожній звук, схожий на стукотіння по блясі, я не можу вимовляти їх без відрази. Я живу і дозволяю керувати своїм життям тій магічній силі, дію якої я тоді так раптово відчув. Я не питаю, куди вона мене штовхає, можливо, у нову прірву, яку інші називатимуть гріхом, або ж до чогось дуже шляхетного. Я не знаю і не хочу знати. Бо я вірю в те, що насправді живе тільки той, хто проживає власну долю, ніби таємницю.

Але ніколи раніше я так сильно не любив життя, і тепер я точно знаю, що справжній (єдиний, який тільки існує) злочин скоює той, хто нехтує будь-якими проявами життя. Відтоді, як я почав розуміти самого себе, я збагнув і багато всього іншого: тепер мене засмучує до глибини душі жадібний погляд перехожого на вітрину, а радісне підстрибування песика, навпаки, неймовірно тішить. Тепер для мене раптом стало важливим усе в житті, ні до чого я не залишаюся байдужим. Щодня я читаю в газетах (які раніше я гортав тільки знічев’я або під час аукціонів) про сотні різних речей, які цікавлять мене, книги, які раніше здавалися мені нудними, раптом відкрилися для мене з цілком несподіваного боку. І найдивніше у всьому цьому те, що я раптом навчився розмовляти з людьми не лише на прийняті на світських вечірках теми. Мене тепер цікавить життя мого слуги, який працює в мене ось уже сім років, я часто спілкуюся з ним. Швейцар, повз якого я раніше проходив, ніби повз рухомий стовп, нещодавно розповів мені про смерть своєї доні, і це схвилювало мене значно більше, ніж усі трагедії Шекспіра. І хоча я намагаюся продовжувати існувати, як і раніше, у своєму колі і дотримуватися всіх нудних форм поведінки, це перетворення в мені починає ставати все помітнішим. Багато хто тепер розмовляє зі мною значно привітніше, ніж колись, утретє за цей тиждень до мене підбігли на вулиці приблудні пси. А друзі розмовляють зі мною, як із кимось, хто щойно одужав після важкої хвороби, радісно повідомляють мені, що я помолодшав.

Помолодшав? Але тільки мені відомо, що насправді я тільки тепер починаю жити. Хоча, ясна річ, так помиляється багато людей, коли вважають, що все попереднє існування було лише помилкою і підготовкою до теперішнього і справжнього. Я теж усвідомлюю, наскільки зухвалим є з мого боку взяти холодне перо у теплу живу долоню і написати на байдужому папері, що я живу по-справжньому. Але навіть якщо я також помиляюся і вигадую собі все це, — ця помилка є першою в моєму житті, яка робить мене справді щасливим. Першою, від якої моє серце б’ється сильніше, а мої відчуття загострюються. І якщо я описую тут чудо мого пробудження, то роблю це лише для себе самого і відчуваю усе це значно глибше, ніж можу передати словами. Я ні з ким про це не розмовляв, ніхто з моїх друзів не підозрює, наскільки близьким до смерті я був, і ніколи не довідається, як я воскрес. І якщо моє життя обірветься раптовою смертю і ці рядки потраплять до чужих рук, це мене зовсім не мучить і не лякає. Бо той, хто ніколи не пережив схожого магічного моменту, зрозуміє у всьому написаному так само мало, як не зрозумів би цього і я ще півроку тому. Він не зможе збагнути, як декілька таких на перший погляд цілком незначних і мало пов’язаних між собою епізодів одного вечора можуть повернути до життя чиюсь уже майже згаслу душу. Я не соромлюся такої людини, бо вона мене все одно не зрозуміє. А той, кому відкрилася пов’язаність усіх речей у світі між собою, той нікого не судить і не має гордості. Його я ще менше соромлюся, бо він мене зрозуміє. Той, хто знайшов самого себе, не може нічого більше втратити у цьому світі. А той, хто збагнув себе, зрозуміє і всіх людей.

Лист незнайомої

Переклад В. Бобинського

Коли відомий романіст Р. після триденної прогулянки в гори рано-вранці вернувся до Відня і, купивши на вокзалі газету, глянув на число, то враз пригадав, що сьогодні день його народження. «Сорок перший», — усвідомив він собі, і від того йому не стало ні радісно, ні прикро. Він швидко перегорнув шелесткі сторінки газети, найняв таксі й поїхав додому. Служник доповів, що за час його відсутності приходило двоє відвідувачів і було кілька телефонних дзвін­ків. Потім він подав йому на таці пошту, яка назбиралася за ці дні. Р. глянув на неї байдуже, недбало розпечатав кілька листів від людей, що цікавили його, а ще одного, який був надписаний незнайомою рукою і здавався надто великим, поки що відсунув набік. Тим часом служник подав чай; Р. вигідно вмостився у кріс­лі, ще раз переглянув газету і декілька каталогів, тоді запалив сигару і взявся до відкладеного листа.

Лист мав десятків зо два сторінок, квапливо списаних незнайомим, нерівним жіночим письмом — швидше рукопис, аніж лист. Р. мимоволі ще раз помацав конверта, чи не залишилось там якоїсь записки з поясненням. Але конверт був порожній, і на ньому, як і на самому листі, не було ні зворотної адреси, ні підпису. «Дивно», — подумав він і знову взяв листа до рук. «Тобі, що ніколи не знав мене», — стояло вгорі як звертання чи заголовок. Він здивовано зупинився: чи це стосувалось його, чи якогось вигаданого героя? Нараз у ньому прокинулась цікавість. І він почав читати.

«Моя дитина вчора померла — три дні й три ночі змагалася я зі смертю за маленьке, тендітне життя, сорок годин тіпалося в пропасниці її бідне гаряче тільце, і я не відходила від її ліжка. Я прикладала холодні компреси до її чола, що пашіло вогнем, день і ніч тримала в своїх руках її неспокійні рученята. Третього вечора я знемогла й сама. Мої очі не витримали й заплющились, я не знала й коли. Три чи чотири години проспала я на твердому стільці, а за той час смерть забрала її від мене. Тепер він лежить, любий, бідолашний хлопчик, у своєму вузенькому дитячому ліжечку, такий самий, як був відразу по смерті; тільки очі йому стулено, розумні темні оченята, ручки складено на білій сорочечці, і чотири свічки горять високо, в чотирьох кутках ліжечка. Я не зважуюсь поглянути туди, не зважуюсь поворухнутися, бо коли свічки спалахують, то по його личку, по його стулених устах перебігають тіні, тоді здається, що його риси оживають, і я ладна повірити, що він не вмер, що він зараз прокинеться й дзвінким голосочком скаже мені щось по-дитячому наївне й ласкаве. Але я знаю, він помер, я не хочу дивитися на нього, щоб не мати даремної надії й не за­знати ще раз розчарування. Я знаю, знаю, моя дитина вчора померла — тепер у мене лишився тільки ти один у цілому світі, тільки ти, що нічого не знаєш про мене і безжурно бавишся життям і людьми. Тільки ти, який ніколи не знав мене і якого я завжди кохала.

Я взяла п’яту свічку й поставила на стіл, де пишу тобі. Бо я не можу залишитись на самоті з своєю мертвою дитиною, я повинна виплакати свою душу; а з ким же мені розмовляти цієї жахливої години, як не з тобою, що був і лишився для мене всім! Може, я й не зумію поговорити з тобою цілком ясно, може, ти не зрозумієш мене, бо ж голова моя геть порожня, у скронях сіпає і гупає, все тіло так болить... Мабуть, у мене гарячка, може, теж грип, що тепер скрадається від дверей до дверей, і це було б добре, бо тоді б я пішла за своєю дитиною і мені не довелося б нічого з собою робити. Інколи в мене зовсім темніє в очах, може, я навіть цього листа не зможу дописати до кінця, але я натужу всю свою силу і хоч раз, хоч цей єдиний раз поговорю з тобою, мій коханий, що ніколи не впізнавав мене.