Розділ «Новели»

— В мене немає нічого страшного, — сказала вона, напівобернувшись до мене й гортаючи одночасно якусь книжку, взяту з полички, — так собі, дрібниці... жіночі прикрощі... запаморочення, млість. Сьогодні вранці, коли ми їхали, мені на повороті раптом стало погано, і я зомліла... боєві довелося підвести мене й принести води... ну, може, шофер їхав занадто швидко... як ви гадаєте, докторе?

— Так важко щось сказати. У вас часто буває така млість?

— Ні... тобто так... останнім часом... так, саме останнім часом мені буває млосно й нудно...

Вона знов повертається до шафи, кладе книжку на місце, бере іншу й починає її гортати. Мені чудно, чого вона їх гортає так... так нервово, чому не підводить очей з-під вуалі? Я навмисне нічого не кажу. Хай почекає. Нарешті вона знов озивається, так, наче просто хоче побалакати:

— Правда ж, докторе, боятися нічого? Це не якась тропічна хвороба?.. Небезпеки немає?..

— Мені треба спершу пересвідчитись, чи у вас немає гарячки. Дозвольте, я перевірю ваш пульс...

Я підходжу до неї, але вона легенько відхиляється.

— Ні, ні, в мене немає гарячки... напевне немає... Я міряла собі щодня температуру, відколи почалася ця млість. Гарячки немає, рівно три­дцять шість і чотири. І з шлунком у мене все гаразд.

Якусь мить вагаюся. В мені росте підозра: я почуваю, що цій жінці чогось від мене треба, ні­хто ж не поїде в таку глушину, щоб порозмовляти про Флобера. Я примушую її чекати хвилину, другу. Потім кажу навпростець:

— Вибачте, можна мені поставити вам цілком одверто кілька запитань?

— Звісно, адже ж ви лікар, — відповідає вона, але тієї ж миті знов обертається до мене спиною й починає перебирати книжки.

— Є у вас діти?

— Так, є син.

— А чи не було у вас... чи не було у вас раніше... я хочу сказати — тоді... не було у вас такого стану?

— Був.

Голос її став тепер зовсім інакший — ясний, виразний, діловий, уже не нервовий.

— А чи не може бути, що ви... вибачте мені за таке запитання... що ви й тепер у такому стані?

— Може.

Вона відповідає різко й гостро, наче відрізує слова. На її поверненому в профіль обличчі не здригається жодна рисочка.

— Найкраще було б, пані, якби я вас оглянув... Дозвольте попрохати вас... перейти до другої кімнати.