Розділ «3 Лівий берег річки Часу»

— Ти бавишся? — запитав він кволо. — Найвідоміша у світі загадка.

— Так, найвідоміша, — промовив Лука, — але ти просто тягнеш час. Відповідай.

— Чотири ноги, дві ноги, три ноги, — промовив Хазяїн Річки. — Це всім відомо. Ха! Це Найстарша у Книжці загадка.

(«Потвора, відома як Сфінкс, — бувало розповідав Рашид Луці, — сиділа біля міста Фіви й діймала всіх подорожніх, що проходили повз неї, своєю загадкою. І щоразу, коли подорожнім не вдавалося розгадати загадку, вона їх убивала. Проте одного дня знайшовся парубок, що таки знав відповідь». «А що Сфінксиня робила далі?» — запитав Лука тата. «Вона знищила себе», — відповів Рашид. «А яка була відповідь?» — запитав Лука. І Рашид Халіфа мусив зізнатися, що хай би скільки разів він чув цю прокляту загадку, він ніяк не міг запам’ятати відповіді. «Отже, стара Сфінксиня, — сказав він не дуже сумно, — з’їла б мене, будь певний».)

— Ну, кажи, — насідав Лука на Хазяїна Річки. — Твій час закінчився.

Хазяїн Річки почав панічно озиратися.

— Але я можу тебе підірвати, — сказав він.

Лука хитав головою.

— Ти добре знаєш, що цього ти не зробиш, — сказав він. — Не тепер. Жодного разу більше. — Лука дозволив собі трохи замріятися. — Мій тато ніколи не міг запам’ятати цієї відповіді також, — сказав він. — Світ Чарів — це світ мого тата, а ти його Відгадувач Загадок. Тому ти не можеш знати того, чого не міг згадати він. Мусиш розділити долю Сфінксині.

— Довічна Термінація, — промовив Хазяїн Річки тихо. — Так. Уже.

Без подальшого галасу і без жодних сентиментальних слів він підвів термінатор, налаштував на максимум, спрямував зброю на себе і вистрелив.

— А відповідь — людина, — сказав Лука в порожнечу, коли маленькі блискучі осколки Хазяїна летіли в небуття, — яка немовлям рачкує на чотирьох, дорослою ходить на двох, а ставши старою, ходить з костуром. Отже відповідь — людина. Всі про це знають.

Зникнення Хазяїна одразу дало змогу відчинити Ворота. Ґратчаста арка, прикрашена гірляндами з квітів буґенвілії, як за помахом чарівної палички, з’явилася на краю Дамби, а за нею Лука побачив прегарний прогін сходів, що вели вниз до краю річки. На лівій колоні арки виднілася золота кнопка.

— На твоєму місці я б натиснув на кнопку, — підказав Ніхтотато.

— Навіщо? — запитав Лука. — Хіба це дзвінок, аби мені відчинили двері?

Ніхтотато захитав головою.

— Ні, — сказав він терпляче. — Це збереження твого поступу, того, що ти пройшов, і наступного разу, коли ти втратиш своє життя, тобі не потрібно буде повертатися сюди й знову битися з Хазяїном Річки. Він може більше й не впійматися на твою хитрість. Відчувши себе трохи дурнем, Лука натиснув на кнопку, тож у відповідь пролунала музика, квіти навколо арки почали збільшуватися і ставати яскравішими, а в полі зору з’явився лічильник, цього разу в горішньому правому куті, одноцифровий лічильник з цифрою «1». Тепер він розмірковував над кількістю рівнів, які доведеться йому пройти, проте після дурниці із кнопкою збереження він уже не наважувався запитувати.

Ніхтотато повів хлопця, собаку й ведмедя спочатку до підніжжя Дамби, а тоді на лівий берег Річки Часу. До подорожніх підстрибували створіння, схожі на кеглі, сподіваючись, що по них ударять.

— Ох! Ай! Ох! — пищали вони у щасливому очікуванні, але увага всіх була прикута до іншого. Ведмідь і Собака говорили водночас і майже кричали своїми новими голосами, були наполовину схвильованими, а наполовину переляканими через битву й перемогу Луки над Хазяїном Річки, тому в їхніх запитаннях лунало стільки чому, як, коли, ох, ой, що Лука ніяк не міг почати відповідати на їхні запитання. До того ж він почувався виснаженим.

— Мені треба присісти, — сказав він, і його ноги підігнулися. Він гепнувся у прибережну пилюку, що піднялася навколо нього маленькою золотою хмаринкою й швидко набрала форми істоти, схожої на маленький жвавий вогник з крильцями.