Розділ «3 Лівий берег річки Часу»

— Нагодуй мене, і я житиму, — сказав він палко. — Даси мені води — і я помру.

Напрошувалася очевидна відповідь.

— Вогонь, — спокійно промовив Лука, і Вогняний Жук занепокоївся.

— Не кажи так! — задзижчав він. — Якщо на повне горло крикнути вогонь, то можуть прибігти зі шлангом. Тут для мене і так забагато води. Пора вирушати.

— Зажди хвильку, — промовив Лука схвильовано, незважаючи на свою втому.

— Можливо, ти — саме те, чого я шукаю? Твоє світло таке гарне, — промовив він, подумавши, що лестощами справі не зашкодити. — Ти… ти… може, ти частина… носій… Вогню Життя?

— Навіть не згадуй про таке, — промовив Ніхтотато, але було вже запізно.

— Звідки ти знаєш про Вогонь Життя? — поцікавився Вогняний Жук, трохи розсердившись. А потім переніс своє незадоволення на Ніхтотата. — А ви, пане, наскільки я розумію, маєте бути в цілком іншій місцині і займатися геть іншими справами.

— Бачиш, — промовив Ніхтотато до Луки, — Вогняні Жуки мають дещо гарячкову вдачу. Проте вони виконують незначну, але корисну функцію — поширюють тепло всюди, де вони з’являються.

Вогняний Жук аж скипів.

— Хочете знати, що мене діймає? — промовив він з обуренням. — Ніхто не приятелює з вогнем. Люди кажуть: о, вогонь — це дуже добре, він освічує житло, але будьте обережні, остерігайтеся його і завжди гасіть, коли виходите з дому. Хай би яким корисним він був, однак досить кількох самозаймань у лісі, одного виверження вулкана — і репутація готова. З другого ж боку, вода! Ха! Меж нема похвалі Води. Повені, дощі, прорив водогонів — і жодних скарг. Вода — загальна улюблениця. А коли вони кажуть Водограй Життя! Фу! Це вже справді мене допекло. — Вогняний Жук на якусь мить розчинився у хмаринці злих тріскотливих іскор, а тоді знову став самим собою.

— Водограй Життя, теж мені, — прошипів він. — Що за дурниця! Життя — це не якась крапля. Життя — це вогонь. Як ви гадаєте, з чого складається сонце? З крапель дощу? Не думаю. Життя — не вогкість, юначе. Життя — жар.

— Нам треба йти, — зауважив Ніхтотато, ведучи Луку, Ведмедя й Собаку вздовж берега. А Вогняному Жукові сказав:

— Усе, бувай, світлий духу.

— Не так швидко, — спалахнув Вогняний Жук. — Під поверхнею, здається, щось тліє. Хтось казав, а саме он та особа, — і він показав маленьким вогняним пальчиком на Луку, — про якийсь Вогонь — про Вогонь, саме існування якого має бути Таємницею, і я хочу знати, як цей Хтось дізнався про нього і що цей Хтось думає робити далі.

Ніхтотато став між Лукою і Жуком.

— Гей ти, Незначне Займання, годі, — промовив він майже суворим голосом. — Геть звідси! Шкварчи поки шипиш! Він зняв з голови капелюх-панаму і махнув нею у напрямку запальної комахи. Вогняний Жук спалахнув, образився:

— Не жартуйте зі мною, — вигукнув він. — Хіба не знаєте, що бавитеся з вогнем? — Відтак вибухнув яскравою хмаринкою, злегка обпалив Луці брови й зник.

— Ну, він нам точно не полегшить завдання, — сказав Ніхтотато. — Нам ще тільки бракувало, аби той клятий Жук здійняв Вогняну Тривогу.

— Вогняну Тривогу? — перепитав Лука. Ніхтотато ж похитав головою: