Розділ «3 Лівий берег річки Часу»

Виявилося, що Лука справді таки знає. Він подивився довкола. Ведмідь Собака і собака Ведмідь уже приступили до роботи. Ведмідь перерив усю околицю і, звісно, всюди знайшов кістки, маленькі хрусткі кістки, вартістю в одне життя, які Ведмідь зміг вмить подрібнити і проковтнути, і більші кістки, з якими треба було трохи пововтузитися, поки вириєш, а тоді добряче поморочитися, поки подрібниш, і вони вартували від десяти до сотні життів кожна. Тим часом ведмідь Собака подерся на дерева вздовж Дамби, шукаючи стожиттєві вулики, сховані в густій кроні, а лізучи туди, приплескував і просто поїдав безліч золотавих одножиттєвих бджіл. Життя були всюди й у всьому, вони маскувалися під каміння, овочі, кущі, комах, квіти або ж покинуті шоколадні батончики чи пляшки шипучки; кролик, що дріботів перед вами лапами, міг також бути життям, а також могли бути життя і в пір’їнах, що гойдалися в повітрі перед самим вашим носом. Знаходити й втрачати життя — це банальна віддушина цього світу, і якщо ви втрачаєте кілька, то це не біда; адже у вас залишається ще багато життів.

Лука також розпочав полювання. Він застосовував свої улюблені прийоми. Штурхав ногами стовбури дерев і ходив шелесткими кущами, і це завжди давало результат. Так само якщо підстрибнути в повітря й точно приземлитися на обидві ноги, то можна струсити кілька життів з дерева, а іноді життя самі падали, наче дощ з неба. Як з’ясував Лука, найкраще вдаряти по незвичайних, круглих як кеглі створіннях, що безцільно стрибали по високій Прибережній Смузі — охайній, затіненій деревами доріжці на гребені Дамби. Коли їх копнути ногою, то вони не падають, а нестямно гойдаються з боку на бік, хихикають, зойкають від задоволення і в екстазі вигукують: «Більше! Більше!», а тим часом життя, за якими полює Лука, вискакують з них, як блискучі блощиці. (Коли ж у них закінчуються блощиці, то вони сумно кажуть: «Більше нема, більше нема», понурюють малі голівки й присоромлено стрибають геть.)

Коли знайдені Лукою життя приземлялися на Дамбі, набирали форми малих золотих коліс і починали втікати від нього, йому доводилося наздоганяти їх, при цьому остерігаючись упасти з Прибережної Смуги у Води Часу. Він загортав життя пригорщами і напихав ними кишені, а тоді з легким передзвоном вони розчинялися й ставали частиною його сутності; саме тоді він помітив зміни у своєму полі зору. У верхньому лівому кутку поля зору з’явився невеличкий трицифровий лічильник, який не зрушував з місця, хай би як Лука крутив головою і тер очі; величина цифри весь час зростала мірою того, як він ковтав чи забирав свої численні життя, а крім усього іншого, ще й лунав тихий дзенькіт. Виявилося, що нове явище прийняти нескладно. Адже тепер він міг знати, на чому стоїть, бо щойно кількість життів зменшиться до нуля, його гра закінчиться і, можливо, навіть те інше життя, себто справжнє життя, яке йому буде потрібне, коли він повернеться до реального світу, де його справжній тато ніяк не може прокинутися і страшенно потребує його допомоги.

Він устиг назбирати 315 життів (а позаяк лічильник у верхньому кутку екрана мав лишень три цифри, то неважко було здогадатися, що максимальне число життів може становити 999), коли вдруге на Набережну Річки прийшов Хазяїн Річки з термінатором у руці. Лука панічно озирався, шукаючи надійної схованки, й відчайдушно пригадував, що казав йому тато про цього Хазяїна Річки, який або ж не був витвором уяви Рашида Халіфи, або перебував тут у Світі Чарів саме тому, що був придуманий Рашидом. Ось які татові слова вдалося пригадати Луці:

«Хазяїн Річки має бороду як річка,

Вона тече униз аж до землі.

На березі стоїть з рушницею в руці

Цей найогидніший Хазяїн із Хазяїв».

А тут і справді був той Хазяїн з довгою сивою бородою-річкою і з величезним генератором, він саме виходив на берег річки — підіймався схилом Дамби на Прибережну Смугу. Лука зібрався з усіма думками, пригадуючи, що ще казав Шах-Казна-Що про цього недоброзичливого річкового демона. Здається, щось про запитання. Ні, про загадки, авжеж! Рашид любив загадки; він день за днем, ніч за ніччю, рік за роком мучив Луку тими загадками, аж поки Лука настільки наловчився, що почав мучити тата навзаєм. Увечері Рашид сідав у своє улюблене м’яке крісло, а Лука вмощувався йому на колінах, хоч Сорая і сварилася, кажучи, що крісло не для сидіння на ньому вдвох. Проте Лука не зважав, йому подобалося так сидіти, а крісло ж наразі не ламалося, і от тепер їхні вправляння у розгадуванні загадок могли стати у великій пригоді.

Так! Хазяїн Річки любив розгадувати загадки, ось що казав про нього Рашид; він приохотився до розгадування загадок, як картярі приохочуються до гри в карти або ж як пияки приохочуються до горілки, і, зважаючи на це, його можна було перемогти. Треба було лишень підійти до Хазяїна якнайближче і встигнути йому щось сказати, коли він, сповнений рішучості стріляти без попередження, тримав у руці термінатора.

Лука почав кидатися туди й сюди, однак Хазяїн ішов далі на нього, незважаючи на спроби собаки Ведмедя, а потім ведмедя Собака завадити його поступу, і навіть кілька ББААББААХХів рознесли їх на друзки, після чого довелося чекати, поки їхні тіла знову зібралися докупи; за мить повторно розірвало Луку, і йому довелося повторно пройти процедуру розлітання на мільйон блискучих фраґментів, а відтак — процедуру збирання з неголосними всмоктувальними звуками, відчуваючи при цьому полегшення від усвідомлення: процес втрачання життя — це не те саме, що процес умирання. Потім знову взялися за збирання життів, а Лука вже знав точне місце на Дамбі, де Хазяїн з’явився попереднього разу, коли він вистрибнув на Прибережну Смугу; тож набравши шість сотень життів, він зупинився на досягнутому, зайняв вигідну позицію і напружено чекав.

Як тільки вигулькнула голова Хазяїна, Лука заволав: «Від-га-дай за-гад-ку, від-га-дай за-гад-ку!» З досвіду своїх вечорів з Рашидом він знав, що саме таким був освячений віками спосіб викликання відгадувача загадок на двобій. Хазяїн Річки зупинився як укопаний, а тоді розплився у великій, мерзенній усмішці на все обличчя.

— І хто ж то каже? — запитав він захриплим ґелґотливим голосом. — Кому ж це здається, що він може здолати Ретзельмайстра, Рва-де-Еніґма, Пагельян-ка-Падишаха, Повелителя Загадок? Чи ти знаєш, чим ти ризикуєш? Чи ти усвідомлюєш, що ставиш на карту? Ставки високі! Вище не бувають! Поглянь на себе! Ти — ніщо, ти — дитя! Я навіть не знаю, чи варто мені з тобою зв’язуватися. Ні, з тобою я не стану змагатися. Ти слабак. Ну, якщо ти наполягаєш… Але якщо ти програєш, дитя моє, тоді всі твої життя — мої, розумієш? Всі твої життя — мої. Остання Термінація. Тут, на самому початку, ти зустрінеш свій Кінець.

А ось що Лука міг сказати у відповідь, але не сказав, бо волів мовчати:

— Чого ти не усвідомлюєш, жахливий Хазяїне, так це того, що передусім мій батько є Королем Загадок, і він навчив мене всього, що він сам уміє. Також ти не усвідомлюєш, що наші змагання з розгадування загадок тривали годинами, днями, тижнями, місяцями й роками, тому я володію величезним арсеналом найскладніших головоломок, яких мені не забракне ніколи у світі. І чого ти не розумієш найбільше, так це того, що я затямив щось дуже важливе, а саме те, що цей світ, у якому я перебуваю, цей Світ Чарів, — це не просто будь-який старий Чарівний Світ, а той, який створив мій тато. Й оскільки це його Чарівний Світ і нічий інший, я знаю всі його таємниці, серед іншого, о жахливий Хазяїне, і про тебе.

Насправді ж він сказав лишень таке:

— Але коли ти, Хазяїне, програєш, тоді тобі доведеться Термінувати, і то не тимчасово, а назавжди.

Ох, і як же Хазяїн реготав! Він реготав аж до сліз не тільки з очей, але й з носа також. Він тримався за боки й хитався маятником, а його довга сива борода ляскала в повітрі, як батіг.

— Ну і вигадав, — вимовив він нарешті, відсапуючись. — Якщо я програю. Просто чудово. Отже, починаємо.

Та Луку так легко не проведеш. Відгадувачі загадок — великі спритники, тому про все треба домовитися ще до початку боротьби, бо потім вони починають викручуватися.