Розділ VIII Сумніви і рішення

Сумніви і рішення

Малюк ішов від корабля на захід уздовж берегової лінії, просто через дюни і хащі. Спочатку «третє око» цікавило його. Він зупинявся, знімав обруч, крутив його в руках, і тоді в нас на прийомному екрані миготіло то бліде небо, то блакитно-зелене обличчя-маска, то вкритий памороззю пісок. Потім він дав обручеві спокій. Не знаю, чи то він не так рухався, як завжди, чи обруч одяг не зовсім правильно, але враження було таким, ніби об’єктив дивиться не прямо по ходу, а дешо праворуч. По екрану, тремтячи, пропливали одноманітні дюни, замерзлі кущі, іноді виникали сизі гірські вершини або з’являвся раптом чорний океан із сяючими айсбергами на обрії.

Здається, Малюк пересувався без певної мети — просто брів світ за очі, подалі від нас. Кілька разів він піднімався на гребені дюн і дивився у нашу сторону. На прийомному екрані з’являлися сліпучо білий конус нашого ЕР-2, срібляста стрічка посадочної смуги, помаранчевий Том, що самотньо притулився до стіни недобудованої метеостанції. Але на оглядовому екрані ми так і не виявили Малюка.

Десь за годину Малюк раптом різко повернув до гір. Тепер сонце світило прямісінько в об’єктив — і видимість погіршилася. Дюни незабаром закінчилися, Малюк брів рідколіссям, переступаючи через гниле суччя, поміж кострубатих стовбурів з відсталою плямистою корою, по бурій, просякнутій крижаною вологою землі. Одного разу він видерся на одинокий гранітний валун, постояв, озираючись, потім зістрибнув, підібрав із землі два чорних ослизлих сучки й подався далі, постукуючи ними. Спочатку стукіт був безладний, потім у ньому з’явився ритм, а до ритму додалося чи то дзижчання, чи то гудіння. Цей звук, безперервний і неприємний, чимраз гучнішав. Скоріш за все, це гудів і дзижчав сам Малюк — може, то була пісня, а може, й розмова з самим собою.

Так він і брів, стукаючи, дзижчачи і гудячи, а поміж деревами чимраз частіше траплялися кам’яні розсипи, вкриті мохом валуни, велетенські уламки скель. Потім на екрані раптом з’явилось озеро. Малюк, не зупиняючись, ввійшов у нього, на мить ми побачили скаламучену воду, потім зображення потьмяніло і зникло — Малюк пірнув.

Під водою він був дуже довго. Я вже думав, що він утопив передавач, і що ми більше нічого не побачимо, проте хвилин через десять зображення з’явилося знову, каламутне, розмите, струменисте. Спочатку ми майже нічого не розрізняли, та незабаром у правій частині екрана з’явилося зображення долоні, на якій вистрибувала і звивалася химерна пантіанська рибка.

Коли об’єктив «ока» очистився остаточно, Малюк біг. Стовбури дерев мчали на нас і в останню мить ухилялися ліворуч або праворуч. Він біг дуже швидко, але ми не чули ні тупотіння, ні дихання — тільки шумів вітер і миготіло сонце за плетивом голих дерев. І раптом сталося незрозуміле: Малюк як укопаний зупинився перед сірим валуном і занурив у нього руки по лікоть. Не знаю, можливо, там був добре замаскований отвір. Але мені здається, що не було. Коли за кілька секунд Малюк витяг руки, вони були чорні і блискучі, і це чорне та блискуче стікало з кінчиків пальців і важко, з чітким мокрим стукотом крапало на землю. Потім руки зникли з поля зору і Малюк побіг далі.

Він зупинився перед чудернацькою спорудою, схожою на похилу башту, і я не відразу зрозумів, що це — розбитий корабель «Пелікан». Тепер я на власні очі побачив, як страшно йому перепало під час падіння і що з ним зробили довгі роки на цій планеті. Видовище було не з приємних. Між тим Малюк повільно наблизився, зазирнув у відкриту діру люка — на мить екран занурився в непроглядну темряву, — після цього так само повільно обійшов нещасний корабель довкола. Він знову зупинився перед люком, підняв руку і приклав чорну долоню з розчепіреними пальцями до поїденого ерозією борту. Він стояв так близько хвилини, і ми знову почули його дзижчання та гудіння, і мені здалося, що з-під розчепірених пальців піднімаються цівки синюватого диму. Нарешті він забрав руку і зробив крок назад. На мертвій почорнілій обшивці виразно виднівся чіткий рельєфний відбиток — долоня з розчепіреними пальцями.

— Ух ти ж мій цвіркун у запічку, — промовив соковитий баритон.

— Дзвіночок!.. — відгукнувся ніжний жіночий голос.

— Зіка! — майже пошепки промовив баритон. — Зіканько!..

Заплакало немовля.

Відбиток долоні різко метнувся вбік і зник. Тепер на екрані виднівся гірський схил — поборознений тріщинами граніт, старі осипи, кришиво гострого каміння, що виблискувало ламаними гранями, порости хирлявої жорсткої трави, глибочезні, непроникливо чорні розколини. Малюк підіймався схилом. Ми бачили його руки, що чіплялися за виступи, зернистий камінь поштовхами посувався униз по екрану. Почулося рівне і шумне дихання, а потім рух став плавним і швидким, мені заряботіло в очах, схил раптом віддалився, провалюючись кудись униз і вбік, і ми почули різкий, хрипкий Малюків сміх, що відразу обірвався. Малюк летів — це було безсумнівно.

На екрані сяяло сіро-бузкове небо, а збоку пульсувало якесь мутне напівпрозоре клоччя, ніби клапті запорошеного серпанку. Повільно промайнуло поперек екрану сліпуче бузкове сонце, запорошений серпанок закрив усе й відразу ж зник. Ми бачили далеко внизу плоскогір’я, затягнуте бузковою імлою, жахливі шрами бездонних ущелин, неймовірно гострі піки, вкриті вічними снігами, — безрадісний крижаний світ, що йшов за обрій, мертвий, потрісканий, наїжачений. І ми побачили потужне, ніби полаковане коліно Малюка, повисле над безоднею, і його чорну руку, що міцно вчепилась у відчутне на дотик ніщо.

Чесно кажучи, цієї миті я перестав вірити своїм очам і поглянув, чи ведеться запис. Запис вівся. Але у Вандерхузе вигляд був також спантеличений, а Майка недовірливо мружилась і крутила шиєю, наче їй заважав комір. Тільки Комов був цілком спокійний і нерухомий — сидів, упершись ліктями в панель і поклавши підборіддя на сплетені пальці.

А Малюк уже падав. Кам’яна пустеля стрімко насувалася, злегка обертаючись навколо невидимої вісі, і зрозуміло було, куди йшла ця вісь — у чорну тріщину, що розколола буре поле, загромаджене уламками скель. Тріщина росла, ширшала, освітлений сонцем її край здавався гладким і абсолютно прямовисним, а про те, щоби побачити дно, не могло бути й мови, — там панувала цілковита темрява. І в цю темряву стрімко увірвався Малюк… Зображення зникло, і Майка, простягши руку, ввімкнула підсилення, але з підсиленням нічого не можна було розгледіти, крім невиразних сірих смуг, що струменіли на екрані. Після цього Малюк видав пронизливий лемент, і рух зупинився. «Розбився!» — з жахом подумав я. Майка з усієї сили вчепилася мені в зап’ястя.

На екрані виднілися якісь невиразні нерухомі плями, все було сірим і чорним, і чулися дивні звуки — якесь булькання, хрипке курликання, сичання. З’явився знайомий чорний обрис руки з розчепіреними пальцями і зник. Невиразні плями попливли, змінюючи одна одну, курликання і булькання то голоснішало, то тихішало, розгорівся і згас помаранчевий вогник, потім ще один, і ще… Щось коротко заревло й пішло багаторазово відлунювати. «Дайте інфра», — крізь зуби промовив Комов. Майка схопилася за верньєр інфрачервоного підсилення і повернула його до краю. Екран відразу посвітлішав, але я, як і досі, нічого не розумів.

Увесь простір був заповнений фосфоресцентним туманом. Щоправда, це був не звичайний туман, у ньому вгадувалася якась структура — ніби зріз тваринної тканини під розфокусованим мікроскопом — і в цій структурній імлі проглядалися подекуди набагато світліші ущільнення і збиранина темних пульсуючих зерен, і все це начебто висіло в повітрі, а часом раптом зовсім зникало і з’являлося знову, а Малюк ішов через це, немов насправді нічого цього не було, ішов, витягши перед собою сяючі руки з розчепіреними пальцями, і пальці його вібрували і здригались у складному й очевидному ритмі, а довкола — булькало, хрипіло, дзюрчало, дзвінко цокало.

Так він ішов довго, і ми не відразу помітили, що малюнок структури блідне, розпливається, і ось на екрані залишилося тільки молочне світіння та ледь помітні обриси розчепірених пальців Малюка. І тоді Малюк зупинився. Ми зрозуміли це з того, що звуки перестали наближатися і віддалятися. Ті самі звуки. Ціла лавина, цілий каскад звуків. Хрипкі гули, басисте бурмотіння, задавлені пищання… щось соковито луснуло і розлетілося дзвінкими бризками… дзижчання, рипіння, мідні удари… А потім у рівному сяйві проступили темні плями, десятки темних плям, великих і маленьких; спочатку невиразні, вони набували чимраз чіткіших обрисів, ставали дедалі схожішими на щось дуже-дуже знайоме, і раптом я здогадався, що це таке. Це було цілком неможливо, але я вже не міг відігнати від себе цієї думки. Люди. Десятки, сотні людей, ціла юрма, вишикувана у правильному порядку і видна ніби трохи зверху… І тут щось сталося. На якусь долю миті зображення зробилося цілком чітким. Надто ненадовго, втім, щоб можна було роздивитися що-небудь. Після чого пролунав розпачливий крик, зображення перевернулося і зникло зовсім. І відразу ж скажений голос Комова промовив: