Розділ VІІ Запитання і сумніви

Запитання і сумніви

За сніданком Комов був дуже говіркий. Вночі він, по-моєму, зовсім не спав, очі в нього почервоніли, щоки позападали, але він був веселий і збуджений. Він наливався міцним чаєм і викладав нам свої попередні міркування та висновки.

За його словами, тепер уже не було жодних сумнівів у тому, що аборигени піддали організм хлопчика докорінним змінам. Вони виявилися напрочуд сміливими й обізнаними експериментаторами: вони змінили його фізіологію і, частково, анатомію, неймовірно розширили активну ділянку його мозку, а також спорядили його новими фізіологічними механізмами, розвинути які на базі звичайного людського організму з погляду сучасної земної науки поки що неможливо. Мета цих анатомо-фізіологічних змін лежить, може, на поверхні: аборигени всього-на-всього намагалися пристосувати безпорадне людське дитя до абсолютно нелюдських умов існування в цьому світі. Не зовсім зрозумілим є питання, навіщо вони так серйозно втрутились у роботу центральної нервової системи. Можна припустити, звичайно, що це в них вийшло випадково, як побічний наслідок анатомо-фізіологічних змін. Але можна також припустити, що вони використали резерви людського мозку цілеспрямовано. Тоді виникає сила-силенна припущень. Наприклад, вони прагнули зберегти в Малюка всі його спогади і враження немовляти, аби полегшити йому зворотну адаптацію, якщо він знову потрапить до людського суспільства. Дійсно, Малюк дивовижно легко зійшовся з нами, тож ми не здаємося йому ні потворами, ні чудовиськами. Але не виключено також, що величезна пам’ять Малюка і феноменальний розвиток його звуковідтворювальних центрів є знову ж таки побічним результатом роботи аборигенів над його мозком. Можливо, що аборигени насамперед намагалися створити між собою і центральною нервовою системою Малюка стійкий психічний зв’язок. Те, що такий зв’язок існує, цілком вірогідно. У будь-якому випадку, важко інакше пояснити такі факти, як спонтанна — позалогічна — поява в Малюка відповідей на питання; неодмінне виконання всіх усвідомлених і навіть неусвідомлених бажань Малюка; прив’язаність Малюка до цього району планети. Сюди ж, вірогідно, відноситься і сильне фізичне напруження, у якому перебуває Малюк у зв’язку з появою людей. Сам Малюк не може пояснити, чим, власне, йому заважають люди. Очевидно, що ми заважаємо не йому. Ми заважаємо аборигенам. І тут ми впритул підходимо до питання про природу аборигенів.

Проста логіка змушує нас припустити, що аборигени є істотами або мікроскопічними, або велетенськими — так чи інакше, неспівмірними з фізичними розмірами Малюка. Саме тому Малюк сприймає їх самих та їхні прояви як стихію, як частину природи, що оточує його з немовлячого віку. («Коли я запитав його про вуса, Малюк досить байдуже повідомив: вуса він бачить вперше, але він кожен день бачить що-небудь вперше. Слова ж для позначення подібних явищ ми підібрати не змогли».) Особисто він, Комов, схиляється до думки, що аборигени становлять собою якісь велетенські надорганізми, дуже далекі як від гуманоїдів, так і від негуманоїдних структур, з якими людина зустрічалася раніше. Ми знаємо про них поки що жалюгідно мало. Ми бачили: велетенські споруди (чи утворення?) над обрієм, поява та зникнення яких явно пов’язані з відвідинами Малюка. Ми чули ні з чим не асоційовані звуки, які відтворював Малюк, описуючи свій «дім». Ми зрозуміли: аборигени перебувають на надзвичайно високому рівні теоретичного та практичного знання, якщо судити з того, на що вони зуміли перетворити звичайне людське дитя. От і все. В нас поки що навіть питань не багато, хоча і питання ці, звичайно, фундаментальні. Чому аборигени врятували і утримують Малюка. Чому вони взагалі зацікавилися ним, яке їм до нього діло? Звідки вони знають людей — знають непогано, знаються на основах їхньої психології і соціології? Чому при всьому тому вони так відтручуються від спілкування з людьми? Як сумістити очевидний високий рівень знань із цілковитою відсутністю слідів хоч якоїсь розумної діяльності? Чи нинішній жалюгідний стан планети якраз і є наслідком цієї діяльності? Чи стан цей є жалюгідним тільки з нашого погляду? От, власне, і всі основні запитання. Він, Комов, має деякі міркування з цього приводу, проте він вважає, що висловлювати їх поки що передчасно.

У будь-якому випадку, зрозуміло, що зроблене відкриття є відкриттям першорядної важливості, реалізувати його необхідно, але це можливо тільки через посередництво Малюка. Незабаром має прибути ментоскопічна та інша спецтехніка. Використати її на всі сто відсотків ми зможемо тільки в тому випадку, якщо Малюк нам повністю довірятиме і, більше того, відчуватиме доволі сильну в нас потребу.

— Я вирішив, що сьогодні в контакт із ним не вступаю, — промовив Комов, відсунувши порожню склянку. — Сьогодні ваша черга. Стасю, ви покажете йому свого Тома. Майє, ви разом гратиметеся з м’ячем і кататимете його на глайдері. Не соромтеся його, хлопці та дівчата, веселіше, простіше! Уявіть собі, що він — ваш молодший братик-вундеркінд… Якове, вам доведеться побути на чергуванні. Зрештою, ви самі його впровадили… Ну, а якщо Малюк добереться й до вас, якось наберіться мужності і дозвольте йому посмикати вас за бакенбарди — дуже вже він ними цікавиться. А я зачаюся, наче павук, буду за всім цим спостерігати і реєструвати. Тому, молодь, з вашої ласки я екіпіруюся «третім оком». Якщо Малюк буде цікавитися мною, скажіть, що я розмірковую. Співайте йому пісень, покажіть йому кіно… Покажіть йому обчислювач, Стасю, розкажіть як він діє, спробуйте рахувати з ним наввипередки. Думаю, тут чекає вас якийсь сюрприз… І нехай він більше питає, якомога більше. Чим більше, тим краще… По місцях, хлопці та дівчата, по місцях!

Він підхопився і помчав. Ми поглянули одне на одного.

— Питання є, кібертехніку? — запитала Майка. Холодно запитала, зовсім не по-товариськи. Це були її перші слова за весь ранок. Вона навіть не привіталася зі мною сьогодні.

— Ні, квартир’єре, — сказав я. — Питань нема, квартир’єре. Вас бачу, але не чую.

— Все це, звісно, добре, — задумливо промовив Вандерхузе. — Мені бакенів не шкода. Але!

— Саме так, — сказала Майка, піднімаючись. — Але.

— Я хочу сказати, — вів далі Вандерхузе, — що вчора ввечері була радіограма від Горбовського. Він дуже делікатно, але зовсім недвозначно просив Комова не форсувати контакт. І він знову натякав, що був би радий до нас приєднатися.

— А що Комов? — запитав я.

Вандерхузе задер голову і, погладжуючи лівий бакенбард, поглянув на мене поверх носа.

— Комов висловився про це неповажливо, — сказав він. — Усно, звичайно. А відповів у тому розумінні, що дякує за пораду.

— І? — сказав я. Мені дуже кортіло поглянути на Горбовського. Я його до пуття навіть у хроніці ніколи не бачив.

— І все, — сказав Вандерхузе, теж підводячись.

Ми з Майкою рушили до арсеналу. Там ми відшукали і начепили на лоби широкі пластинчасті обручі з «третім оком» — знаєте, ці портативні телепередавачі для розвідників-одинаків, щоб можна було безперервно передавати візуальну й акустичну інформацію, все, що бачить і чує сам розвідник. Проста, але дотепна річ, її зовсім недавно почали включати в комплект обладнання ЕР. Довелося трохи поморочитися, поки ми припасовували обручі, щоб вони не тиснули на скроні і не спадали на перенісся і щоб об’єктив не екранувався капюшоном. При цьому я сипав різними дотепами, всіляко провокував Майку на жарти на мою адресу та й узагалі пускався на всі заставки, щоби хоч трохи розворушити її. Все марно — Майка залишалася похмурою, відмовчувалася або відповідала односкладно. Взагалі з Майкою таке трапляється, бувають у неї напади нудьги, і в таких випадках найкраще дати їй спокій. Але зараз мені здавалося, що Майка не просто нудьгує, а сердиться, і сердиться саме на мене. Я чомусь почувався винним перед нею і зовсім не розумів, що робити.

Потім Майка рушила до своєї каюти шукати м’яча, а я випустив на волю Тома і погнав його на посадочну смугу. Сонце вже підбилося, нічний мороз ущух, та все-таки було ще дуже холодно. Мій ніс відразу задубів. На додачу слабким, але дуже лютим вітерцем віяло з океану. Малюка ніде не було видно.