Розділ VIII Сумніви і рішення

— А, — промовив Вандерхузе із прикрістю.

А я нічого не сказав. Я узяв касету і пішов до рації. Якщо чесно, говорити мені було нічого. Навіть за менші провини людей із шумом і соромом випирали з космосу. Майка увімкнула аварійну лампу-спалах, вмонтовану в обруч. І можна було уявити собі, як почувалися мешканці печери, коли у вічній пітьмі на мить спалахнуло маленьке сонце. Знепритомнілого розвідника за цим спалахом можна виявити з орбіти навіть на освітленій стороні планети… навіть якщо його засипало… Такий прожектор випромінює у діапазоні від ультрафіолету до УКХ… Не було ще випадку, щоби розвідникові не вдалося відлякати таким спалахом найскаженючішу, найкровожернішу тварину. Навіть тахорги, які взагалі нічого на світі не бояться, гальмують задніми ногами, спиняючи свій нестримний розбіг… «З глузду з’їхала, — подумав я безнадійно. — Зовсім оскаженіла…» Та вголос я сказав (всідаючись за рацію):

— Подумаєш! Натиснула людина не на ту клавішу, помилилася…

— Так, справді, — промовив Вандерхузе. — Мабуть, так воно й було. Вона, вочевидь, хотіла ввімкнути інфрачервоний прожектор… Клавіші поруч… Ви як гадаєте, Геннадію?

Комов мовчав. Щось він там робив на пульті. Я не хотів на нього дивитись. Я увімкнув автомат і почав демонстративно дивитися в інший бік.

— Неприємно, звичайно, — бурмотів Вандерхузе. — Ай-яй-яй-яй… Справді, це ж може позначитися… Активний вплив… Навряд чи приємний… Гм… У нас в усіх останнім часом дещо напружені нерви, Геннадію. Не дивно, що дівчинка помилилась… Мені самому кортіло, знаєте, що-небудь зробити… якось покращити зображення… Бідолашний Малюк. По-моєму, це він закричав…

— Ось, — сказав Комов. — Можете помилуватися. Три з половиною кадри.

Було чути, як Вандерхузе стурбовано засопів. Я не втримався і озирнувся на них. Нічого не було видно за їхніми зсунутими докупи головами, тому я встав і підійшов. На екрані було те саме, що я побачив останньої миті, але не встиг сприйняти. Зображення було пречудове, і все ж таки я зовсім не розумів, що це таке. Багато людей, багато чорних постатей, абсолютно однакових, вишикуваних у шаховому порядку. Стояли вони мовби на рівній і добре освітленій площі. Передні постаті були більшими, останні, у повній відповідності із законами перспективи, меншими. Втім, ряди здавалися безконечними і десь удалині зливалися в суцільні чорні смуги.

— Це Малюк, — промовив Комов. — Упізнаєте?

До мене дійшло: дійсно, це був Малюк, повторений, як у незчисленних дзеркалах, незчисленну кількість разів.

— Схоже на багаторазове відображення, — пробурмотів Вандерхузе.

— Відображення… — повторив Комов. — А де ж тоді відбиття лампи? І де в Малюка тінь?

— Не знаю, — чесно зізнався Вандерхузе. — Дійсно, тінь має бути.

— А ви що думаєте, Стасю? — запитав Комов, не обертаючись.

— Нічого, — коротко сказав я і повернувся на своє місце.

Насправді я, звичайно, думав, у мене мізки рипіли — так я думав, але придумати нічого не міг. Понад усе мені це нагадувало формалістичний малюнок пером.

— Що ж, небагато ми дізналися, — промовив Комов. — Навіть вовни жмут виявився нікудишнім…

— Охо-хо-хо-хохонюшки, — промовив Вандерхузе, важко підвівся і вийшов.

Мені теж дуже хотілося вийти і подивитися, як там Майка. Та я глянув на хронометр — до закінчення передачі залишалося ще хвилин десять. Комов шурхотів і вовтузився у мене за спиною. Потім його рука простяглася через моє плече, і на пульт перед і мною ліг блакитний бланк радіограми.

— Це пояснювальна записка, — сказав Комов. — Надішліть відразу ж після закінчення передачі запису.