Розділ IV Примари та люди

Примари та люди

Я прокинувся пізно, з важкою головою і з твердим наміром відразу ж після сніданку усамітнитися де-небудь із Вандерхузе й викласти йому все. Здається, ніколи у своєму житті я не почувався таким нещасним. Усе було закінчено для мене, тому я навіть не став робити зарядку, а просто прийняв посилений іонний душ і побрів до кают-компанії. Вже на порозі я усвідомив, що вчора ввечері через усі мої неприємності я геть забув віддати кухарю розпорядження стосовно сніданку, і це мене остаточно доконало. Пробурмотівши якесь нерозбірливе привітання і відчуваючи, що від горя та сорому почервонів наче варений рак, я всівся на своє місце і похмуро оглянув стіл, намагаючись ні з ким не зустрічатись поглядом. Трапеза була, прямо скажем, монастирська, послушницька була трапеза. Всі харчувались чорним хлібом і молоком. Вандерхузе посипав свій кусень сіллю. Майка помастила свій шмат маслом. Комов жував хліб усухом’ятку, навіть не торкаючись до молока.

Я не мав ані найменшого апетиту — подумати було страшно жувати що-небудь. Я взяв собі склянку молока, відсьорбнув. Боковим зором я бачив, що Майка дивиться на мене і що їй дуже кортить запитати, що зі мною взагалі. Однак вона нічого не запитала, а Вандерхузе почав багатослівно розумувати, яка це з медичної точки зору корисна річ — розвантажувальний день, і як добре, що в нас сьогодні саме такий сніданок, а не який-небудь інший. Він у подробицях пояснив нам, що таке піст і що таке великий піст, і з повагою відгукнувся про ранніх християн, котрі добре знали свою справу. Заразом він розповів нам, що таке масниця, та, втім, досить скоро відчув, що надто захоплюється описом млинців з ікрою, з баликом, із сьомгою та іншою смакотою, обірвав себе й почав дещо утруднено розправляти бакенбарди. Розмова не в’язалась. Я тривожився за себе, Майка тривожилася за мене. Що ж до Комова, то він знову, як і вчора, був явно не в своїй тарілці. Очі в нього почервоніли, він здебільшого дивився у стіл, проте час від часу підіймав голову й озирався, наче хтось його гукав. Він страх скільки накришив навколо себе хліба і продовжував кришити, так що мені закортіло вдарити його по руках, як маленького. Так ми й сиділи журливою компанією, а бідний Вандерхузе із сил вибивався, намагаючись нас розвіяти.

Він саме поневірявся з якоюсь довжелезною сумною історією, яку вигадував на ходу і ніяк не міг вигадати до кінця, як раптом Комов видав дивний стиснутий звук, наче сухий шматок хліба став йому нарешті поперек горла. Я поглянув на нього через стіл ізлякався. Комов сидів прямий, ухопившись обома руками за край стільниці, червоні очі його вилізли з орбіт, він дивився кудись повз мене і стрімко бліднув. Я обернувся. Я завмер. Біля стіни, між фільмотекою і шаховим столиком, стояла моя недавня примара.

Тепер я бачив її досить чітко. Це була людина, у будь-якому випадку — гуманоїд, маленький, худющий, геть голий. Шкіра його була темна, майже чорна, і блищала, наче вкрита олією. Обличчя його я не розгледів чи не запам’ятав, але мені відразу кинулось у вічі, як і в моєму нічному жахітті, що ця людинка була вся якась скособочена і наче розмита. І ще — очі: великі, темні, зовсім нерухомі, сліпі, як у статуї.

— Так он же він! Он він! — гаркнув Комов.

Він показував пальцем у зовсім інший бік, і там у мене на очах просто з повітря виникла нова постать. Це була та сама застигла лискуча примара, але тепер вона застигла у стрімкому ривку, на бігу, як фотографія спринтера на старті. І в ту ж мить Майка кинулась їй в ноги. З гуркотом полетіло вбік крісло, Майка з войовничим лементом проскочила крізь мару і врізалася в екран відеофона. Я ще встиг помітити, як мара заколивалась і почала танути, а Комов уже кричав:

— Двері! Двері!

І я побачив: хтось маленький, білий і матовий, наче стіна кают-компанії, зігнувшись у нечутному бігу, прослизнув у двері й зник у коридорі. І тоді я кинувся за ним.

Тепер про це сором згадувати, але тоді мені було зовсім байдуже, що це за істота, звідки вона, чому вона тут і навіщо, — я відчував тільки безмірне полегшення, вже розуміючи, що від цієї хвилини безповоротно закінчилися всі мої жахи та страхи, і ще я відчував палке бажання наздогнати, схопити, скрутити і притягнути.

У дверях я зіткнувся з Комовим, збив його з ніг, спіткнувся об нього, пробігся коридором навкарачки. Коридор був уже порожній, тільки різко і знайомо пахло нашатирним спиртом, позаду щось кричав Комов, дрібно вистукували підбори. Я підскочив, промчав через кесон, пірнув у люк, який ще не встиг зарости перетинкою, і вилетів назовні, в бузкове сяйво сонця.

Я відразу помітив його. Він біг до будмайданчика, біг легко, ледь торкаючись замерзлого піску босими ногами, він був такий самий скособочений і якось дивно рухав на бігу розведеними ліктями, але тепер він був не темний і не матово-білий, а світло-бузковий, і сонце відсвічувало на його худих плечах і боках. Він біг просто на моїх кіберів, і я сповільнив крок, сподіваючись, що зараз він злякається і поверне праворуч або ліворуч. Проте він не злякався, він проскочив у десятьох кроках від Тома, і я очам своїм не повірив, коли цей величавий дурень ввічливо просигналив йому звичайне «чекаю наказів».

— До болота! — захлинався позаду голос Майки. — Притискай його до болота!

Маленький абориген і так біг у напрямі болота. Бігати, треба сказати, він умів, і відстань між нами скорочувалася досить повільно. Вітер свистів у моїх вухах, здалека щось кричав Комов, але його перекрикувала Майка.

— Лівіше, лівіше бери! — азартно лементувала вона.

Я взяв лівіше, вистрибнув на посадочну смугу, на вже готову ділянку, рівну, з дуже зручною рубчастою поверхнею, і тут справа у мене пішла краще — я почав наздоганяти. «Не втечеш, — твердив я про себе, — ні, брате, тепер не втечеш. Ти мені за все відповіси…» Я дивився не відриваючись, як він швидко працює лопатками, на миготливі голі ноги, на клоччя пари, що летіла з-за його плечей. Я доганяв і відчував тріумф. Смуга закінчувалася, та до сірої заволоки над болотом залишалося кроків сто, і я наздоганяв.

Добігши до краю трясовини, до похмурих нетрів карликової тростини, він зупинився. Кілька секунд він стояв наче в нерішучості, потім глянув на мене через плече, і я знову побачив його великі темні очі, ніякі не застиглі, а навпаки, дуже жваві і навіть ніби усміхнені, аж раптом він присів навпочіпки, обхопив руками коліна і покотився. Я навіть не відразу зрозумів, що сталося. Щойно стояла людина, дивна людина, мабуть, і не людина зовсім, але зовні все-таки людина, і раптом людини не стало, а по трясовині, через непрохідне бездонне драговиння, котиться, розбризкуючи багнюку і каламутну воду, якийсь недоладний сірий колобок. Та ще й як котиться! Я не встиг добігти до берега, а він вже зник за клоччям туману, і тільки чувся звідти, з-за сіруватої заволоки, затихаючий шурхіт, сплески і тоненький пронизливий свист.

З тупотом прибігла Майка і зупинилась поруч, важко дихаючи.

— Втік, — констатувала вона з прикрістю.