Розділ VIII. Остаточна боротьба з Наполеоном

19 березня 1815 року опівночі дванадцять карет заїхало на тьмяний і безлюдний просторий майдан Тюїльрійського палацу. Відчинилися невидні бічні двері, і вийшов служник зі смолоскипом у піднятій руці, а за ним, обіруч спираючись на відданих дворян, сапаючи, струджено вичовгав гладкий ядушний чоловік — Людовік XVIII. Побачивши зможеного хворобою короля, що, ледь повернувшись додому після п’ятнадцяти років вигнання, серед ночі й мороку змушений знов утікати з рідної країни, кожен присутній пройнявся живим жалем. Більшість стала навколішки, коли цього, прибитого власною трагедією старого чоловіка, що від хвороби не мав уже ніякої величності, садовили в карету. Потім рушили коні, далі решта карет, на лункому бруку ще кілька хвилин цокотіла кавалькада супровідної ґвардії. На величезному майдані знову залягли тиша й морок, аж поки благословилося на світ уранці 20 березня, першого зі Ста днів імператора Наполеона, що з Ельби повернувся додому.

Спершу підповзала цікавість. Тремтячими, пожадли­вими ніздрями обнюхували палац: чи вже втекла від імператора зацькована королівська дичина? Злякано чи зраділо, залежно від вдачі і поглядів, крамарі, нероби й погуляльники пошепки переповідали один одному новини. О десятій годині вже густими масами дотискався люд. А в юрбі завжди стаєш сміливішим, ось уже хтось наважився на перший виразний гук: «Хай живе імператор!» і «Геть короля!» Потім раптом ускочила кіннота — офіцери, що за короля сиділи на половинній платні. З поверненням імператора вони знову зачули війну, роботу для себе, повну платню, ордени Почесного леґіону й нові звання; на чолі з Ексельманом, шаліючи з радощів, вони безперешкодно заволоділи Тюїльрі (поки так мирно і безкровно відбувався перехід з рук до рук, рента на біржі підскочила вгору відразу на кілька позначок). Без жодного пострілу трибарвна корогва опівдні знову замайоріла над прадавнім королівським замком.

І вже заявилися сотні нахлібників, «вірні» імператор­ського двору: придворні дами, служники й розпорядники, кухонні маршалки, старі державні радники й церемоніймейстери — всі, кому за білої лілеї не давали служити й заробляти, вся нова аристократія, піднесена волею Наполеона з руїн революції до двору. Всі — генерали, офіцери й дами — вкрай пишно зодягнені, знову заблищали діаманти, шаблі й ордени. Повідкривали кімнати й приготували їх для нового володаря, притьмом обдираючи королівські емблеми. Замість лілей на фотельному шовку знову замигтіли Наполеонові бджоли. Кожен аж трусився, аби тільки вчасно опинитись на місці, щоб одразу помітили його «відданість». Тим часом упав вечір. Ніби для балу чи великого прийняття ліврейні слуги позапалювали всі канделябри і свічки; аж від Тріумфальної арки було видно, як світилися вікна вже знов імператорського палацу, приваблюючи величезні юрми цікавих у Тюїльрійський садок.

Нарешті о дев’ятій годині вечора вчвал заскочила карета, яку праворуч, ліворуч, спереду і ззаду чи то охороняли, чи то супроводили вершники всіх ранґів і звань, натхненно вимахуючи шаблями (скоро, ой скоро, зітнуться вони з арміями Європи!). Від спертого натовпу зірвався, немов вибух, вітальний гук: «Хай живе імператор!», відлунюючи в широких чотирикутниках освітлених вікон. У єдинім шале­нім пориві, наче повінь, шугнула збуджена юрба до карети, і солдати шабельними шпичаками мусили боронити імператора від тих небезпечних стисків захвату. Потім його підхопили й серед уже погамованого шалу сходами святобливо занесли до прадавнього палацу свій священний трофей — великого бога війни. На плечах своїх солдатів, заплющивши очі від надміру щастя, з дивною, майже сомнамбулічною усмішкою на вустах — саме отаким, всього двадцять днів тому вигнанцем покинувши Ельбу, він знову сів на імператорський трон Франції. Це останній тріумф Наполеона Бонапарта. Востаннє зазнав він неймовірного піднесення, чарівного злету з мороку до найвищих щаблів могутності. Востаннє гудуть йому вуха від безкінечних, мов хвилі, й таких любих вітальних гуків імператорові. Хвилину, десять хвилин із зачудованим серцем, замруживши очі, тішиться він п’янким еліксиром могуті. А потім зачиняють палацні двері, відправляють офіцерів і гукають міністрів: почалася робота. Подароване долею треба захищати.

Повнісінькі зали чекали імператора, що повернувся додому. Та вже перший погляд розчаровує: зберегли йому вірність не найкращі, не найрозумніші, не найзначніші. Він бачить придворних і дворян, пожадливих до новин і посад, — чимало мундирів і обмаль голів. Навіть не вибачившись, не з’явилися майже всі великі маршали, щирі товариші його злету, що замкнулись у замках або ж перейшли до короля, в найкращому разі нейтральні, а здебільшого навіть ворожі. Серед міністрів нема найвправнішого, найдосвідченішого — Талейрана, серед новороблених королів — рідного брата, рідних сестер, а передусім власної дружини й рідного сина. Серед того рою він бачить чимало заробітчан і дрібку справді гідних людей; стисячений вітальний гук ще збурює йому кров, а ясний і проникливий дух уже в тріумфі починає вчувати перший дрож небезпеки. Аж тут раптом загуло в передпокоях, знявся радісний, зачудований гомін, шанобливо розступилися мундири й гаптовані фраки, зробивши вуличку. Приїхала запізніла карета — він іде, але ж не чекав, пропонує послуги, та не жебрає, як дрібнота двір­ська, — й перед імператором постає миршава, бліда, добре всім знана постать герцоґа Отрантського. Повільно й байдуже, холодно прикривши повіками непроникні очі, простує він, не дякуючи утвореною вуличкою, і саме цей добре знаний і зрозумілий спокій породжує захват. «Дорогу герцоґові Отрантському!» — гукає слуга. А той, хто ближче знає герцоґа, повторює гук інакше: «Дорогу Фуше. Тепер це найпотрібніший для імператора чоловік!» Він уже обраний, призначений і поставлений загальною думкою, перше ніж вирішив імператор. Він прийшов не заробітчанином, а немов та могуть, велично й поважно; і справді, Наполеон не дає йому чекати, а зразу запрошує свого найдавнішого міністра, свого найвірнішого ворога. Про цю розмову відомо так само мало, як і про першу, коли Фуше генералові, що втік з Єгипту, допоміг піднестися до консула, пов’язавшись із ним невірною вірністю. Та коли через годину Фуше ви­йшов з кімнати, він уже знову був міністром, утретє міні­стром поліції.

Ще не просохли аркуші «Монітора», де повідомлялося про призначення герцоґа Отрантського Наполеоновим міністром, а вже обидва — імператор і міністр — потай покаялися, що знову зв’язались один з одним. Фуше розчарований: він сподівався більшого. Холодне полум’я його честолюбства вже давно не задовольнялося дрібною посадою міністра поліції. 1796 року вона була порятунком і відзнакою для напівголодного, переслідуваного й споневаженого екс-якобінця Жозефа Фуше, а 1815 року всіма люблений герцоґ Отрантський, уже маючи не один мільйон, вважає таке призначення за злиденну синекуру. Разом з успіхом зріс його гонор, тепер його надить тільки велика всесвітня гра, збудливий азарт європейської дипломатії, коли гравецьким столом стає ввесь континент, а ставками — доля цілих країн. Десять років заступав йому шлях Талейран — єдиний, хто міг із ним мірятись; тепер цей небезпечний конкурент дає відкоша Наполеонові й у Відні збирає проти імператора баґнети цілої Європи — і Фуше гадає, що лише він спроможний очолити Міністер­ство закордонних справ, і вимагає його. Та Наполеон, маючи добрі підстави й досі гніватись, не дає цього найважливішого портфеля своїй вправній, але вправній і ненадійній в усьому руці. Знехотя він дає йому Міністерство поліції, знаючи, що цьому небезпечному честолюбцеві годиться кинути принаймні дрібку влади, аби той кусатися не почав. Але навіть у цій вузькій царині на шию Ненадійному він садовить ще й шпигуна, призначивши герцоґа Ровізького, найлютішого ворога Фуше, начальником жандармерії. Отже, з першого дня їхньої поновленої спілки відродилася давня гра: Наполеон заводить власну поліцію, щоб стежити за міністром поліції. А Фуше потай і поряд з імператоровою провадить власну політику. Обидва один одного дурять, обидва з відкритими картами, знову має вирішитись, хто, зрештою, виграє: спритніший чи сильніший, холодна чи гаряча кров.

Неохоче бере Фуше міністерство. Та все ж узяв. Цей досконалий і шалений гравець мав одну трагічну ваду: не міг стати осторонь, навіть на годину не міг бути простим глядачем світової гри. Він мусить неперервно тримати карти в руках, грати, змішувати, махлювати, плутати, давати відкоша й тріумфувати. Його немов хто примушує сідати за стіл, і то байдуже за який, — королівський, імператорський, республіканський, — аби лиш сидіти, «avoir la main dans la pâte», застромити пальці до гарячого варива, байдуже до якого, аби лиш бути міністром — правим, лівим, імператорським, королівським, — аби лиш допастися й гризти маслак влади. Нема в нього моральної та етичної сили, нема й нервової мудрості або ж гордощів, щоб відмовитись від будь-яких покидьків влади, що жбурнуть йому. Завжди береться він за службу, яку йому накидають, люди і справа для нього ніщо, головне — тільки гра.

Так само неохоче бере й Наполеон Фуше до себе на службу. Десять років він знає цього пітьмохода і знає, що той не служить нікому, керуючись тільки потягом до гри. Знає, що цей чоловік відкине його, мов дохлого кота, покине найнебезпечнішої миті, як уже покинув і зрадив жирондистів, терористів, Робесп’єра й термідоріанців, свого рятівника Барраса, Директорію, республіку, консульство. Але він удається або ж думає вдаватись до його послуг — як Наполеон Фуше своїм генієм, так і Фуше Наполеона знову зачарував тим, що його можна використати як завгодно. Відіслати його геть — було б просто небезпечним, навіть Наполеон не зважувавсь такої непевної миті мати Фуше за ворога. Отож він обирає менше лихо, даючи йому службу, яка б відволікала його привілеями та обов’язками, згоджуючись на його невірне служіння. «Тільки від зрадників дізнавався я правду», — скаже згодом Переможений на острові Святої Гелени, згадуючи Фуше. А проте в Наполеона й серед найтяжчого гніву проглядала повага до незвичайних здібностей тієї мефістофельської натури, бо ж генії найменш терпимі саме до пересічності. Знаючи, що його дурять, Наполеон усе-таки знав, що Фуше розуміє його. Як спраглий допадається до води, знаючи, що вона отруйна, так і для нього ліпше взяти на службу цього тямущого й ненадійного, ніж вірного та нездалого. Десять років запеклої ворожнечі часто міцніше пов’язують людей, ніж абияка дружба.

Десять років з гаком служив Фуше Наполеонові як міністр володарю, як смертний дух генієві, — десять років і завжди був підлеглим. 1815 року, в період остаточної боротьби, ще на початку справді слабшим був Наполеон. Ще раз, востаннє зазнав він сп’яніння слави, коли доля орлиними крильми несподівано перенесла його з чужого остро­ва на імператорський трон. Усотеро сильніші полки, вислані проти нього, тільки-но побачивши його плащ, кидали ­зброю. Вигнанець, що виступив із шістьма сотнями, через двадцять днів на чолі армії ввійшов до Парижа. З відлунням тисячних віватів у вухах він знову спить у ліжку короля Франції. Та що за пробудження наступного дня, як швидко зблякли фантастичні мрії, протвережені дійсністю! Так, він знов імператор, та це лиш ім’я, бо світ, що лежав колись, упокорений, під ногами, вже не визнає свого володаря. Він пише листи й прокламації, палкі мирні запевнення — над ним збайдужіло підсміюються й жодного разу не вшанували відповіддю. Посланців до імператора, королів і князів хапають на кордоні, мов контрабандистів із товаром, і нещадно завертають. Єдиний лист манівцями потрапив до Відня, але Метерніх, не розкривши, пожбурив його на стіл переговорів. Навколо Наполеона порожніє, мов вітром розвіяло давніх друзів і приятелів: Бертьє, Бурієн, Мюрат, Ежен Богарне, Бернадот, Ожеро, Талейран або сидять і господарюють у маєтках, або ж у почті його ворогів. Даремно він намагається одурити себе та інших, наказуючи пишно прибрати будинок імператриці й римського короля, немов уранці вони повернуться до нього, бо насправді Марія Лyїза фліртує зі своїм чичисбеєм Найперґом, а його син під пильним наглядом імператора Франца грається в Шенбруні австрійськими олов’яними солдатиками. Навіть власна країна вже не визнає трибарвної корогви. На півдні й на заході повстання, селянам уже не під силу безкінечні рекрутські набори, і вони з батогами накидаються на жандармів, що знову хочуть запрягти до гармат їхніх коней. На вулицях розклеюють глузливі плакати, де Наполеоновим ім’ям декретовано: «Стаття 1. Щороку мені мають постачати триста тисяч забитих на війні. Стаття 2. Залежно від обставин це число зростатиме до трьох мільйонів. Стаття 3. Всі ці жертви висилати поштою на бойовисько». Безперечно, світ прагне миру, і розважливі люди вже готові по­слати під три чорти цього непроханого приходька, якщо він миру не забезпечить. І що за трагічна доля! — тепер, коли вояць­кий імператор уперше справді прагне спокою для себе і для світу за умови, що йому дадуть владарювати, світ уже не вірить йому. Браві городяни, потерпаючи за ренту, аж ніяк не поділяють захвату офіцерів з половинною платнею й професійних бойових півнів, тих, чий гешефт — війна, і тільки-но під тиском обставин Наполеон надав їм виборче право, вдарили йому просто в голову, обравши саме тих, кого він п’ятнадцять років затято переслідував і не давав їм на світ показатись, — революціонерів 1792 року Лафаєта й Ланжюне. Ніде жодного союзника, обмаль вірних прихильників у Франції, з якими справді можна було б порадитись у тісному гурті. Боязко й пригнічено блукає імператор по спорожнілому палацу. Його нерви і здатність зосереджуватись полишили його, ось він несамовито кричить, ось упадає в тупу летаргію. Часто він серед дня лягає спати, глибинна втома, не тіла, а душі, мов свинцевою довбнею, забиває його на цілі години. Іноді Карно застає його вдома, коли він зі слізьми на очах уклякло дивиться на портрет римського короля — свого сина; найближчі чують, як він нарікає, що його щаслива зоря покинула його. Якось там відчуває внутрішній магніт, що зеніт успіхів уже перейдено, тому ненастанно тремтить і бігає від полюса до полюса голочка Наполеонової волі. Знехотя, без справжньої надії, ладний замиритись абияк, Звиклий до перемог зрештою вирушає на війну. Та Ніке ніколи не ширяє над упокорено зігнутою головою.

Отже, 1815 року Наполеон, ставши на позичках долі нібито володарем і ніби імператором, був прибраний у шати лише примарної величі. Зате Фуше, і саме того року, був у розповні своєї могутності. Мов криця, гартований і разливий розум, завжди прикритий піхвами хитрощів, зуживається не так, як невпокійна й жеруща пристрасть. Саме в оті Сто днів відродження і падіння імперії Фуше показав себе досвідченішим, промітнішим, спритнішим і сміливішим, ніж будь-коли; не до Наполеона, а до нього як до рятівника з надією зверталися всі погляди. Всі партії — фантастичний феномен — більше вірили цьому імператорському міні­стру, ніж самому імператорові. Людовік XVIII, республіканці, роялісти, Лондон, Відень — усі вважали Фуше за єдиного, з ким справді можна вести переговори, а його рахівний і холодний розум давав більше сподівань виснаженому і спраглому за миром світові, ніж миготливий, униз і вгору шарпаний буремними вітрами ненадійний Наполеонів геній. Не визнаючи імператорського титулу за «генералом Бонапартом», усі вони вшановували довірою тільки Фуше. Ті самі кордони, на яких безжально хапали й кидали в буцегарні державних посланців імператорської Франції, немов чарівним ключем відкривалися для таємних вісників герцоґа Отрантського. Велінґтон, Метерніх, Талейран, орлеанці, цар і королі — всі охоче й украй люб’язно приймали його емісарів і, визнавши свою помилку, враз поціновували його як єдиного надійного гравця в політичній грі. Йому було досить кивнути пальцем — і ставало по волі його. Повстала Вандея, от-от мала спалахнути кривава війна, але Фуше висилає посланця і єдиною фразою вгамовує громадянську війну: «Навіщо, — зовсім щиросердо обчислює він, — ще й нині проливати французьку кров? Кілька місяців — й імператор або переможе, або програє; навіщо ще й битися за те, що вам, напевне, впаде в руки без усякої боротьби? Відкладіть зброю і чекайте!» І генерали-роялісти, переконані цим несентиментальним і тверезим поясненням, одразу уклали бажане замирення. І в країні, і за кордоном — усі негайно зверталися до Фуше, жодна парламентська ухвала не відбувалася без нього, — безвладно змушений дивитися Наполеон, як його слуга всюди, де лиш хоче, обрубує йому руки, спрямував проти нього вибори в країні, і прихильний до республіки парламент загородив шлях його деспотичній волі. Він марно намагається позбутися Фуше, доба самовладдя, коли можна було, мов негодящого слугу, відправити з кількома мільйонами на спочинок герцоґа Отрантського, вже минулася; сьогодні скорше міністр зіпхне імператора з трону, ніж імператор герцоґа Отрантського з посади міністра.

Ці тижні самовільної і все ж обміркованої, навсібічної, а проте ясної політики належать до найдовершеніших сто­рінок в історії світової дипломатії. Навіть особистий ворог — ідеалістично настроєний Ламартін — не міг не схилитись перед мак’явеллівським генієм Фуше. «Мусимо ви­знати, — пише він, — що в своїй тодішній ролі він виявив неабияку сміливість і діяльну безстрашність. Щодня він важив головою за свої оборудки, міг упасти при першому порусі обурення або гніву в Наполеоновому серці. З усіх, хто був свого часу в Конвенті, лише він виявляв незужиту й нітрохи не ослаб­лену сміливість. Своєю зухвалою грою, — з одного боку, між тиранією, яка знов уступала в життя, і свободою, що змагалася за життя, а з другого — між Наполеоном, що кинув Батьківщину в жертву своїм інтересам, і Францією, яка вже не хотіла воювати задля однісінької людини, — Фуше, сам жорстоко затиснений, залякував імператора, підлещувався до республіканців, заспокоював Францію, підморгував Європі, всміхався Людовіку XVIII, вів переговори з дворами, на мигах спілкувавсь із паном Талейраном і такою своєю поведінкою все тримав у непевності; це столика, важезна роль, однаково ница й піднесена, але роль нелюдська, якій історія сьогодні ще не надала належної уваги. Роль без душевного стрижня, та не без любові до Вітчизни й героїзму, — роль, коли підлеглий стає нарівні з володарем, міністр підноситься над сувереном, стає третей­ським суддею між імперією, реставрацією і свободою, дарма що завдяки тільки своїй двоязикості. Історія, кленучи Фуше, протягом тих Ста днів не може не визнати за ним сміливості поведінки, розважності в стосунках із партіями та величі інтриґи, що й зробило його першорядним державним діячем сторіччя, бо то були діячі без гідності й чесноти».

Отак ясно міркував Ламартін — поет, державний діяч, сучасник, — ще відчуваючи свіжий дух тодішньої доби. Зрозуміло, що наполеонівська леґенда, сформувавшись на п’ятдесят років пізніше, коли вже зогнило десять мільйонів трупів, поховали калік, а Європа давно загоїла свої спу­стошення, оголосила Фуше куди гостріший і несправедливіший вирок. Будь-яка героїчна леґенда — це завжди й неодмінно певне духовне затилля історії, і вона, як усякий тил, за дешевинку вимагає всіх тих чеснот, якими в ній і не пахло: безмежної жертовності, повного самозречення аж до героїчного безуму, а від решти — геройської смерті й сліпої вірності. Наполеонівська леґенда з її неодмінною чорно-білою технікою знає тільки «вірних» і «зрадників» свого героя, не ставить ніякої межі між Наполеоном напочатку — консулом, що своїм розумом і завзяттям повернув країні мир і лад, — і пізнішим Наполеоном, божевільним від цезаризму, одержимим манією війни, що задля свого одиничного владолюбства знов і знов безглуздо поривав світ до вбивчої авантюри й звертався до Метерніха Тамерлановими словами: «Такий чоловік, як я, плює на життя мільйонів». Кожного розважливого француза, що не чіплявся до колісниці Джаґанатхи, щоб по-песьки й по-рабськи лізти у вогонь і воду, що хотів угамувати честолюбне божевілля, скажену й несамовиту передсмертну лють цього одержимого, — Талейрана, Бурієна, Мюрата — всіх їх із Дантовою нещадністю леґенда жбурляла в своє inferno[39]. Й передусім Фуше вважали за архізрадника серед зрадників, він для творців леґенди був advocatus diaboli[40]. За їхнім поданням, Фуше 1815 року лише тому знову пішов у міністерство, що хотів підкрастися до імператора ззаду і слушної миті вдарити кинджалом, бувши заздалегідь підкупленим Людовіком XVIII і Європою. Нібито ще 20 березня, коли виїздив король, він сказав монархістам: «Урятуйте лише короля, а я зроблю все для порятунку монархії», — а того дня, коли вже брав портфеля, звірився своєму Санчо Пансі: «Мій перший обов’язок — перешкоджати всім імператоровим планам, за три місяці я буду сильніший від нього, і якщо доти він мене не розстріляє, то впаде переді мною навколішки», — пророцтво, що, на жаль, за часом справдилось надто точно, щоб не бути вигаданим a posteriori[41].

Але думка, ніби Фуше ввійшов у наполеонівське міні­стерство, вже здавна будучи прихильником Людовіка XVIII й платним королівським шпигуном, свідчить передусім про незнання дивовижної психологічної складності й потаємної демонічності його характеру. Річ не в тому, що Фуше, абсолютний амораліст і мак’явелліст, не міг пристати на цю, як загалом і на всяку, зраду, — така ницість надто вже проста й неприваблива для його зухвалого гравецького духу. Просто дурити однісіньку людину, навіть самого Наполеона — зовсім не його манера, бо його єдине жадання — дурити всіх, не давати нікому певності й кожного надити, грати водночас з усіма й проти всіх, ніколи не дотримуватись заздалегідь укладеного плану, а йти як заманеться. Він прагне бути Протеєм, богом мінливості, тож і не Франц Моор, не Річард III, не простий собі інтриґан, а тільки бли­скуча, несподівана для нього самого роль надихає цю шалену ди­пломатичну натуру. Він полюбляє труднощі лише тому, що прагне їх мати, вправно береться за подвійну, многолику роль; це не зрадник, що зраджує тільки раз, — його зради численні й навсібічні, це зрадник споконвіку. На острові Святої Гелени Наполеон, що знав Фуше найближче, сказав про нього правдиве й мудре слово: «Я знав тільки одного спражнього довершеного зрадника — Фуше!» Довершений зрадник — не принагідний, а неповторний, просто сам геній зради, бо зрада — не тільки його наміри й тактика, а й одвічна натура. Мабуть, найліпше збагнути єство Фуше можна, порівнявши його з так добре знаними на війні по­двійними шпигунами, що, виказуючи таємниці одній з ворожих держав, знову шпигували там за чим тільки можна, і серед оцих переходів туди-сюди зрештою вже й не знали, котрій, власне, державі вони служать. Оплачувані з двох боків і надвобіч невірні, вони насправді віддавалися тільки грі, дволикій грі в перекинчика, проміжному, вже майже нематеріальному буттю, наскрізь убивчому диявольському потягові. Аж коли вже терези остаточно схилялись на чийсь бік, до гравецького шалу знову починав долучатися розум, щоб злупити грошики з перемоги. Аж коли вирішить перемога, вирішує й Фуше — як у Конвенті, так і за Директорії, консульства та імперії. В боротьбі він ні з ким, а коли вона скінчиться — неодмінно з переможцем. Якби вчасно прийшов Ґруші, то принаймні на певний час Фуше став би відданим Наполеоновим міністром. А коли Наполеон програв битву — Фуше дає йому впасти і сам відпадає від нього. Зі звичним цинізмом, навіть не криючись, він сам сказав знаменні слова про свою діяльність протягом Ста днів: «Не я зрадив Наполеона, а Ватерлоо». Хай там як, та можна зрозуміти, як скаженів Наполеон від цієї двозначної гри свого міністра. Бо знав: цього разу вже йдеться про його голову. Щодня, як уже понад десять років, до його кабінету заходив з доповіддю худий і кощавий чоловік з блідим і знекровленим обличчям, зодягнений у розшитий пальмовим листям сурдут, і читав рапорт, що бездоганно, ясно й несуперечливо зображував ситуацію. Ніхто краще не прозирав у суть подій, ніхто докладніше не знав становища в світі. Наполеон відчуває, що цей вищий дух усе бачить і все розуміє, відчуває й те, що Фуше каже йому не все, що знає сам. Йому відомо: до герцоґа Отрантського приходять по­сланці з чужих держав; на світанні, вдень і вночі міністр його власного кабінету, замкнувши двері, приймає підозрілих роялістських аґентів, провадить розмови та оборудки, про які йому, імператорові, не звітується й словом. Чи справді те все відбувається, як запевняє Фуше, тільки для здобутку інформації, чи плетуться потаємні інтриґи? Жахливуща непевність для зацькованого, обложеного сотнею ворогів! Намарне то по-дружньому розпитує Наполеон Фуше, то вимогливо просить, то нападається з брутальними підозрами: ті висхлі вуста стулені недрижно, а очі порожні, мов скло. Фуше не можна розкрити, не можна вирвати його таєм­ниць. Тому й шаленіє Наполеон: що діяти? Як, зрештою, знати: отой, що всі карти бачить, зраджує його чи його ворогів? Як зловити невловного, як прозирнути непроникного?

Нарешті — ось де відповідь! — слід, ціла стежка, мало не доказ. У квітні таємна поліція (так звалася поліція, яку імператор завів тільки на те, щоб пильнувати свого міністра поліції) викрила, що нібито якийсь службовець Віденського банку потрапив до Парижа й відразу почав шукати герцоґа Отрантського. Посланця мерщій вистежили, заарештували — зрозуміло, без відома міністра поліції Фуше — й доправили Наполеонові в один з єлісейських павільйонів. Там аґентові погрожували негайним розстрілом і так довго лякали, що він кінець кінцем признався, що передав Фуше написаний симпатичним чорнилом лист Метерніха, де той просив про зустріч довірених осіб у Базелі. Наполеон запінився з люті: такий лист від ворожого міністра до його власного — це ж державна зрада. Й перша його думка була природною: притьмом арештувати невірного слугу й відібрати його папери. Та наближені відрадили його, кажучи, що й доказів ще немає жодних і, безперечно, з обережності, яка вже стільки разів була слушною, герцоґ Отрантський ніколи не залишить бодай сліду своїх махінацій серед паперів, — тож і вирішив одразу імператор перевірити відданість Фуше. Закликав його й розмовляв, несподівано прикидаючись, — бо ж таки на­вчився чогось від свого міністра, — мовляв, чи не можна прозондувати ґрунт і спробувати налагодити зв’язки з Австрією. Фуше, не знаючи, що той посланець давно вже виплескав геть усе, не згадав ані словом про Метерніхів лист, тож імператор байдуже, начебто байдуже відпустив його, вже остаточно пересвідчившись у крутійстві свого міністра. Та щоб зовсім його отуманити, він інсценує — а сам у найлихішому гуморі — витончену комедію з усією qui pro quo[42] справжньої Мольєрової п’єси. Від аґента був відомий пароль для зустрічі з довіреним Метерніха. Отож імператор посилає свого довіреного, що мав заступити людину Фуше, — йому, звичайно, австрійський аґент вибовкає всі таємниці, імператор нарешті знатиме не тільки про зраду Фуше, а й те, як далеко вона зайшла. Того ж таки вечора вирушив Наполеонів посланець: за два дні Фуше викриють і схоплять у власному ліжку.

Та хапай хоч як швидко — вугра чи змію, правдивих холоднокровних голою рукою не вхопиш. Комедія, що став грати імператор, як і кожна досконала п’єса, мала ще й паралельну дію, майже подвійне дно. Як Наполеон за спиною Фуше поставив таємну поліцію, так і Фуше в Наполеона мав куплених писарів та інформаторів. Його викажчики працювали не менш успішно, ніж імператорові. Того самого дня, коли Наполеонів аґент виїхав на шпигунський маскарад у базельський готель «Три королі», Фуше вже зачув, де горить, бо один з Наполеонових «вірних» таки розповів йому про комедію. Хотіли заскочити його, — та вже вранці другого дня, читаючи рапорт, він заскочив свого володаря. Серед розмови Фуше зненацька береться за чоло з недбальством людини, що забула якусь геть незначущу дрібницю: «Ой, ваша величносте, забув вам сказати, — в мене ж купа важливих справ, — що отримав листа від Метерніха, але той посланець не дав мені порошку, щоб виявити текст, тож я спершу гадав, ніби то фальшивка. Тому аж сьогодні вам кажу».

Тут імператор уже не міг стриматись. «Ви зрадник, Фуше, — заволав він, — я звелю вас повішати!»

— Ваша величносте, я не такої думки, — холодно відповів найнесхитніший, найхолоднокровніший міністр.

Наполеона аж тіпає з люті. Знову, дочасно й так недоречно зізнавшись, fra diavolo[43] випорснув від нього. Та ще й аґент, розповівши через два дні про переговори в Базелі, повідомив мало значущого і чимало невтішного. Мало значущого: бо з поведінки австрійського аґента з’ясувалося, що Фуше — той Обережний — був надто витончений, щоб остаточно з кимсь поєднатись, просто в господаря за спиною він удався до улюбленої гри: одноруч тримати всі можливості. Крім того, розповів посланець і чимало невтішного: держави згодні на будь-яку форму врядування у Франції, аби тільки не було його, Наполеона Бонапарта. Імператор гнівно кусав собі губи. Його силу зламано. Він хотів потай іззаду поцілити пітьмохода, а натомість у цьому поєдинку вбивчим ударом з пітьми влучено його.

Фуше відбився, й утрачено слушну мить. Наполеон знає про це: «Видно, як на долоні, що він мене зраджує, — каже імператор своїм вірним, — і я зачекаю, не виганятиму його, аж поки він розповість мені про початок своїх відносин з Метерніхом. Нині ми вже проґавили нагоду й бракує приводу. Адже він повсюди рознесе, що я тиран і живлюся власною люттю». Цілком ясно бачив і визнавав імператор свою залежність, та боровсь і далі аж до останньої хвилини — чи не вдасться таки зловити того дворушника на гарячому, хоч якось його заскочити й розчавити. Він перебрав усі засоби. Спокушав довірою, дружністю, ласкою та обережністю, але його потужна воля безсило розбивалась на кожній ґрані цього майстерно відшліфованого, бли­скучого й холодного каменя: діамант можна розтрощити чи викинути, а от дірки в ньому не проточиш. Зрештою в закатованого люттю не витримали нерви, і Карно розповів про сцену, в якій драматично розкрилось імператорове безсилля перед своїм мучителем: «Герцоґу Отрантський, ви зраджуєте мене, я маю про те докази, — гукнув одного разу на міністерській раді Наполеон Нетремному, вхопившись за ніж зі слонової кості, що лежав на столі. — Та візьміть цього ножа і вдарте мені в груди, це буде чесніше від того, що ви коїте. Мені нічого не варто розстріляти вас, і ввесь світ схвалив би цей учинок. Може, спитаєте, чому я цього не роблю, — бо зневажаю вас, ви для мене й ламаного шеляга не варті». Вже видно, що імператорова недовіра стала гнівом, а змордованість — ненавистю. Тому, на кого так гримають, нічого не попустять, і Фуше чудово це усвідомлює. Але він правильно обчислив жалюгідні володарчі можливості імператора. «Через чотири тижні цьому навіженому буде вже кінець», — прозірливо і зневажливо каже він своїм друзям. Тому зараз у Фуше і в гадці нема накладати з суперником: після вирішальної битви хтось мусить забратися з дороги — Наполеон або він. Фуше знає, Наполеон уже казав, що перший вісник про перемогу на бойовиську принесе в Париж і його відставку, а може, й наказ про арешт. Годинник немов одним рухом відскочив на двадцять років назад, у 1793 рік, коли теж наймогутніший чоловік тієї доби — Робесп’єр — не менш твердо вирік, що за два тижні має впасти чиясь голова: його або Фуше. Та герцоґ Отрантський набрався відтоді сили й поваги. Й, мудро нагадавши приятелеві, що застерігав його від Наполеонового гніву, про тодішню погрозу, додав сміючись: «Але ж упала його!»