Розділ I. Злет

Жозеф Фуше — ох, і далеко ще до герцоґа Отрант­ського! — народився 31 травня 1759 року в портовому місті Нанті. В його родині були моряки й торгівці, моряками були всі предки, тому й розумілося, що старший син теж мав стати моряком — морським купцем чи капітаном. Але досить рано виявилося, що цей хирлявий, нервовий, недокрівний і негарний юнак анітрохи не здатен до того важкого, а тієї доби ще й справді героїчного ремесла. Дві милі від берега — і вже в нього морська хвороба, чверть години побігає чи пограється з дітьми — і він уже вимучений. «Ну що робити з таким хирним хлопцем?» — не без тривоги запитували себе батько-мати, бо у Франції 1770 року ще не було належного простору для духовно пробудженої буржуазії, хоч як вона рвалась уперед. У судочинстві, в урядах, у кожній установі, на всіх посадах усі ласі шматки позабирала собі аристократія; двірська служба вимагала графського герба або родовитого баронства, і навіть у війську посивілий міщанський виходень рідко коли досягав чину, вищого за капрала. В погано урядованому, роз’їденому нечестям королівстві третій стан нікуди не допускали, тож і не дивно, що через чверть сторіччя він кулаками домагався того, чого так довго не давали в його сумирні жебрущі руки.

Залишалася тільки церква. На тисячу років давніша за династії, знаючи світ незмірно краще від них, ця потуга міркувала розумніше, демократичніше й великодушніше. Вона завжди знаходила місце обдарованим, навіть найменших підносячи до свого невидимого царства. А що малий Жозеф ще на скамницях ораторіанської школи від­значився в навчанні, то згодом йому радо надали кафедру, і він був учителем математики й фізики, шкільним наглядачем, префектом школи. В ораторіанському ордені, що після вигнання єзуїтів перебрав на себе католицьку освіту у Франції, Фуше двадцять років мав посаду й притулок. Хоч вони були жалюгідні, не даючи будь-яких великих перспектив на кар’єру, то була школа, до якої ходив він сам і, навчаючи, вчився.

Фуше міг піднятися вище, стати пастором чи, може, навіть єпископом, кардиналом, якби склав священицьку обітницю. Але вже на перших, найнижчих щаблях кар’єри проступає одна з найвластивіших рис Жозефа Фуше, його справжня суть — небажання остаточно й без вороття при­в’язуватись до когось чи до чогось. Протягом отих десяти років в ораторіанському монастирі він ходить у священицькій сутані й має на голові тонзуру, поділяє чернече життя решти духовних вітців, зовні і всередині нічим не відрізняється від них. Але не стає на вищі щаблі посвячення, не складає жодної обітниці. Як завжди, в будь-якій ситуації він залишає собі шлях до відступу, можливість зміни і перетворення. Отож і церкві Фуше віддається тим­часово та й не цілком, а згодом так само й революції, Директорії, консульству, імперії та королівству: жодному богові, вже не кажучи про людину, Жозеф Фуше ніколи не зобов’язувався бути вірним довіку.

Цілих десять літ, від двадцятого до тридцятого року життя, ходить оцей блідий і мовчазний напівсвященик монастирськими хідниками й затишними трапезнами. Він викладає в Ніорі, Сомюрі, Вандомі, Парижі, але навряд чи помічає, що мешкає вже десь-інде, бо всюди викладачеві семінарії живеться однаково мирно, нужденно й непомітно, він завжди за мовчущими мурами, відгороджений від життя. Двадцять, тридцять чи сорок учнів, яким викладають латину, математику й фізику; бліді, повбирані в чорне діти, яких треба вести на відправу й наглядати за ними в дортуарі; вичитування наукових книжок на самоті, вбогий харч, мізерна платня, чорне пошарпане вбрання, аскетичне монастирське животіння. Ніби в заціпенінні, нереальні, поза часом і простором, безплідно й без усякого честолюбства минають оці десять тихих років у затінку.

Та все-таки за ті десять років монастирської школи Жозеф Фуше засвоїв багато того, що згодом ще й як згодилося дипломатові — насамперед уміння відмовчуватись і самомаскування як найголовнішого з мистецтв; спостерігаючи людей, він став тямущим психологом. Цей чоловік усе життя, навіть охоплений пристрастю, володів кожним нервом свого обличчя, в незворушних, немов скам’янілих рисах якого ніхто не міг угадати ні пориву гніву, ні досади, ні зворушення; однаково рівним і безбарвним голосом казав він найутішніші й найжахливіші слова, однаково нечутним кроком проходив покоями імператора й серед виру Національних зборів. Такої незрівнянної науки володіти собою він набув за ті роки в трапезнах; довго приборкував свою волю за Лойолиними приписами, а красномовство вдосконалював на полемічних творах отців-проповідників, що вправлялись уже не одну сотню років, — і тільки потім вийшов на кін світських подій. Мабуть, це не просто збіг, що три найзначніші дипломати Французької революції — Талейран, Сієс і Фуше — пройшли школу церкви, вже були знавцями душ, перше ніж ступити на трибуну. У вирішальні хвилини ота прадавня, всеохопна й далекосяжна традиція надає їхнім, загалом різним характерам певної близькості. З тієї школи Фуше виніс і залізну, майже спартанську самодисципліну, внутрішній опір супроти багатства й розкошів, уміння ховати приватне життя і власні думки — ні, десять років у сутіні монастирських хідників для Фуше не пропали, він неабичого навчився, поки сам був учителем.

За монастирськими мурами, в суворій відлюдності плекав і розвивав себе цей на диво гнучкий невпокійний дух, набираючись психологічної майстерності. Впродовж багатьох років він зважується непомітно діяти тільки в найвужчому церковному колі. Але вже 1788 року почалась у Франції ота соціальна буря, що проникла й крізь мона­стирські мури. В келіях ораторіанців, як і в масонських клубах, обговорювано права людини, нова й свіжа цікавість потягла молодих священиків до буржуазії. А дивовижний того­часний винахід — монґольф’єр, перший повітряний корабель, — і надзвичайні відкриття в галузі електрики та медицини розбуркали цікавість і вчителя математики та фізи­ки. Отці духовні шукали порозуміння з людьми духу, і в Арасі виник досить незвичайний приятельський гурток, що називався «Rosati», така собі казкова рукавичка, де в славному товаристві поєдналися міські розумаки. Все там було тихо-мирно, дрібні й невидні буржуа приносили віршики або розводились про літературу, військові перемішались із цивільними. Радо вітали там і мона­стирського вчителя Жозефа Фуше, що міг чимало повідати про новітні досягнення фізики. Частенько він сидів там у дружньому колі і слухав, приміром, як Лазар Карно, капітан інженерного корпусу, читав свої власні глузливі віршики або як блідий вузькогубий адвокат Максиміліан де Робесп’єр (тоді він ще цінував своє шляхетне походження) править поганеньку застільну промову на честь «Rosati». Тоді провінція ще тіши­лась остан­німи подихами філософічного XVIII сторіччя, замість смертних вироків пан де Робесп’єр утішено складав ніжні віршики, замість похмурих комуністичних маніфе­стів швейцарський лікар Марат компонував солодкаво-сентиментальний роман, десь у провінції маленький лейтенант Бонапарт прів над повістю, наслідуючи «Страждання молодого Вертера», — бурі за обрієм ніхто ще не бачив.

Та що за примха долі — саме з отим блідим, нервовим, безмежно честолюбним адвокатом де Робесп’єром найтісніше приятелює тонзурований монастирський учитель, вони от-от уже й породичатися мали, бо Шарлотта Робесп’єр, Максиміліанова сестра, збиралася вилікувати вчителя-ораторіанця від святості, про їхні заручини говорили вже в кожному домі. Чому, зрештою, вони так і не побралися, зосталося таємницею, але, можливо, якраз тут і криється коріння тієї страхітливої і всесвітньо значущої ненависті між двома чоловіками, що, бувши приятелями, згодом боролись один з одним на смерть і життя. Але тоді вони ще нічого не знали ні про якобінство, ні про ненависть. Навпаки, коли Робесп’єр, як депутат Генеральних штатів, мав їхати до Версалю, щоб разом з рештою депутатів виробляти нову французьку конституцію, то саме тонзурований Жозеф Фуше позичає гроші недокрівному адвокатові Робесп’єру, щоб той пошив собі нове вбрання й оплатив дорогу. Символічно, що він, як не раз і згодом, служить іншому підніжком до кар’єри в світовій історії. І саме він вирішальної миті зрадить колишнього друга й повалить його ниць.

Невдовзі після від’їзду Робесп’єра на збори Генеральних штатів, що струснули всі підмурки Французького королів­ства, маленьку революцію зробили собі й араські ораторіанці. Політика вдерлась і до трапезних, і тоді тямущий зачуйвітер Жозеф Фуше напинає власне вітрило. З його подання до Національних зборів послано депутацію для вислову єдності духівництва з третім станом. Але цього разу, звичайно вкрай обережний, Фуше виступив трохи зарано. Щоб хоч якось покарати, не маючи змоги справді чимсь дошкулити йому, начальство перевело монастирського вчителя на ту ж посаду до такого самого закладу в Нанті, де діти так само вбирали початки знань про людину і світ.

Але тепер Фуше досвідчений і зрілий, його вже не вабить викладання лічби, фізики й геометрії недорослій юні. Зачуйвітер унюшив, що над країною нависла соціальна буря, що в світі запанувала політика, — отож у політику! Одним рухом струшує сутану, дає зарости тонзурі й замість незрілих дітей уже перед статечними нантськими городянами виголошує політичні промови. Був заснований клуб — кар’єра політика завжди починається з такого пробного кону вимовності — і за кілька тижнів Фуше вже президент нантських «Amis de la Constitution»[4]. Він вихваляє поступ, але вкрай обережно, надто вже помірковано, бо політичний барометр добропорядного торговельного міста стоїть на «помірно», і в Нанті, де кожен боїться за свої кредити й прагне передусім мати добрий зиск, ніхто не хоче ніякого радикалізму. Звісно, маючи чималі прибутки з колоній, ніхто й чути не хоче про такі фанта­стичні проекти, як звільнення рабів, і тому Жозеф Фуше відразу складає патетичну відозву до Конвенту проти скасування работоргівлі, негайно накликавши на себе гнів Брісо, — проте в тісному колі городян думка про Фуше не погіршала. Для вчасного зміцнення своїх політичних позицій серед городян (майбутніх виборців!) він поквапно одружується з донькою заможного купця, негарною, але доброчесною дівчиною, бо за мить хоче перекинутись у буржуа, вже відчуваючи, що невдовзі третій стан буде панівним і найвищим.

Усе це було вже готуванням до справжньої мети. Ледве оголосили вибори до Конвенту, як колишній мона­стирський учитель висуває свою кандидатуру. А що робить будь-який кандидат? Одразу обіцяє своїм прихильним виборцям усе, що їм кортить почути. Отож і присягається Фуше боронити торгівлю, захищати власність, шанувати закони, велемовно виступає — бо вітер у Нанті дме більше справа, ніж зліва — як проти баламутів, так і проти старого режиму. І справді, 1792 року його обрано депутатом Конвенту, трибарвна депутатська кокарда надовго заступила вже невидну тонзуру, з якою так супокійно жилося.

Коли Жозефа Фуше обрали, йому виповнилось три­дцять два роки. Він аж ніяк не був красенем. Немов справж­ня мара — худюще тіло, дрібне, кощаве, загострене бридке обличчя. Гострий ніс, вузькі, завжди стулені вуста, холодні риб’ячі очі під важкими, майже заплющеними повіками, водяві, наче скляні кульки, зіниці. На обличчя Фуше і взагалі на все його тіло відпущено живої речовини надзвичайно скупо; він завжди ніби під газовим ліхтарем — блідий і зеленавий. В очах — ані іскорки, почуттів — мов нема, голос нетвердий. Ріденькі пасемця волосся, брови руді й ледь видні, щоки землисті. Немов фарби забракло, щоб надати обличчю здорових барв: цей невсипущий, нечувано працездатний чоловік завжди скидається на стражденного, на хворого, що одужує.

Хто побачить Фуше, той думає: в його жилах нема гарячої, червоної, гомінкої крові. Таки правда: духом він теж належить до породи холоднокровних. Йому не звісні жодні ґвалтовні й поривні пристрасті, жінки та азартні ігри його не ваблять, вина він не п’є, не цвиндрить грошей, не виграє м’язами, його життя — лиш у кімнаті серед паперів і актів. Ніколи не проступить очевидний гнів, на обличчі не здригнеться жоден нерв. Тільки для дрібного — то чемного, то глузливого — сміху брижаться вузькі і безкровні губи, під глинясто-сірою, мовби сонною маскою не відчувається жодної напруги, очі під важкими зачервонілими повіками не зраджують ні думок, ні намірів.

Саме ця несхитна холоднокровність є властивою силою Фуше. Його нерви завжди загнуздані, почуття не зводять на манівці, всі пристрасті займаються й дотлівають за непроникним муром чола. Він нагулює собі силу, чатуючи чужих помилок, дає розпалитися чужим пристрастям і терпляче чекає, поки все догорить або хтось розкриється, втративши владу над собою: аж тоді він безжально б’є. Таке терпіння без нервів має страхітливу силу: хто може отак вичікувати й ховатись, той одурить і найспритні­шого. Фуше спокійно служитиме, холодно всміхнувшись, не кліпнувши й оком, стерпить найбрутальніші образи і найганебніші приниження, жодна погроза, нічия лють не злякають цього рибокровного. Робесп’єр і Наполеон — обидва, наче вода об скелі, розбилися об його скам’янілу незворушність, три покоління, цілий народ збурився і розвіявся в пристрастях, а він, єдиний, хто їх не мав, стояв холодно й гордовито.

В оцій холоднокровності полягає властивий геній Фуше. Тіло не обтяжує й не пориває його, воно ніби й участі не бере в усій тій зухвалій і запаморочливій грі. Кров, почуття, душа — всі бентежні чуттєві елементи справжньої людини не діють у цього потайного азартного гравця, чиї пристрасті цілком перебралися до мозку. Адже цей висохлий каламар нестямно кохається в авантюрах, справдешня його пасія — це інтриґа. Але тільки духом задовольняється й тішиться Фуше, його страхітливий потяг до плутанини й крутійства найкраще й найгеніальніше ховається за пісною машкарою сумлінного й відданого урядовця — і маскується він отак усе життя. Напинати з кабінету павутиння, ховатися за актами та реєстрами, вбивати несподівано й непомітно — ось його тактика. Треба глибоко прозирнути в історію, щоб у вогні революції, в леґендарному Наполеоновому сяйві взагалі помітити його існування, зовні залежне і скромне, хоч насправді він докладав рук до всього, формуючи обличчя доби. Все життя Фуше ходить у пітьмі, та пройшов крізь три покоління; давно вже загинув Патрокл, Ахілл і Гектор, а на хитрощі вдатний Одіссей живе й далі. Його талант бере гору над геніальністю, а холоднокровність тривкіша за будь-яку пристрасть.

Уранці 21 вересня відбулися входини новообраного Конвенту до зали засідань. А вітання вже не такі святкові й пишні, як три роки тому на перших Законодавчих зборах. Тоді ще стояв посередині оббитий дамаським шовком і прикрашений білими лілеями коштовний фотель — місце для короля. А коли той заходив, збори підводились у шанобливому захваті перед помазаником. Але нині його фортеці — Бастілію й Тюїльрі — вже відібрано, і нема короля у Франції, а лише гладкий добродій, якого брутальні охоронці та судді звуть Людовіком Капетом, марудиться, мов безправний громадянин, у Тамплі, чекаючи свого присуду. Замість нього в країні порядкують сімсот п’ятдесят депутатів, що засідають у його власному домі. За столом голови величезними літерами здіймалась нова таблиця Мойсеевих законів — текст конституції, а стіни зали прикрашають — о лиховісний символ! — лікторські пучки з убивчими сокирами.

На ґалереях зібрався народ і з цікавістю споглядає своїх представників. Повільним кроком до королівського дому заходять сімсот п’ятдесят членів Конвенту — рідкісна мішанина всіх станів і професій: безпосадні адвокати й блискучі філософи, забіглі священики поряд з уславленими вояками, спритні авантюрники вкупі зі славетними математиками й ґалантними поетами. Мов хто склянку струснув — так у Франції під час революції все знизу попіднімалося нагору. Тепер саме час розвіяти хаос.

Уже розподіл місць свідчить про перші спроби впорядкування. У залі, збудованій амфітеатром і такій вузькій, що вороги говорять один одному у вічі, відчуваючи суперників віддих, у глибині внизу сидять спокійні, навчені та обережні — «marais» — «болото», як глузливо називають оцих безсторонніх у вирішальні миті. А запальні й нетерплячі, всі радикали сідають найвище — на «горі», що останніми лавами вже поєднана з ґалереєю, ніби символізуючи тим, що за радикалами стоять маси, народ, пролетаріат.

Оці дві сили й утримують терези, й між ними колива­ються припливи та відпливи революції. Здобувши консти­туцію, відтрутивши короля й дворян, надавши прав тре­тьому станові, буржуазія й помірковані вважають, що республіку вже збудовано: тепер вони, боронячи власну безпеку, найлюбіше хотіли б знову затамувати і стримати той потік, що надимається знизу. їхні проводирі — жирондисти Кондорсе й Ролан, представники духівництва та буржуазії. Зате ті, що на «горі», хочуть, аби могутня революційна хвиля котилася й далі, потягши за собою все те, що й досі стоїть і не зрушилось; як вожді пролетаріату, Марат, Дантон і Робесп’єр прагнуть «1а révolution intégrale», повної, радикальної революції аж до атеїзму й комунізму. Слідом за королем вони наміряються скинути й решту старих державних потуг: золото й Бога. Без упину витанцьовують терези двох партій. Переможуть помірковані, жиронди­сти — і революція поступово поглинатиметься мулом спершу ліберальної, а потім консервативної реакції. Переможуть радикали — тоді сколихнуться всі глибинні вихори анархії. Отож нікого з присутніх в історичній залі не стуманює святкова одностайність перших хвилин, кожен знає, що невдовзі тут спалахне боротьба на смерть і життя, за владу і верховенство. І вже те, де сідав депутат, — чи внизу, чи вгорі — заздалегідь провіщало, куди він хилить.

Разом із сімсот п’ятдесятьма, що врочисто вступили до зали поваленого короля, з трибарвною стрічкою народного обранця на грудях мовчки ввійшов і Жозеф Фуше, депутат з Нанта. Тонзура вже заросла, сутани давно немає, він, як і решта, зодягнений у звичайний, без жодних прикрас міщанський костюм.