Розділ IX. Падіння й непам’ять

28 червня 1815 року — минулися вже Сто днів Наполеонової інтермедії — в розкішній кареті, запряженій білими винохідцями, король Людовік XVIII знову дістався до свого міста Парижа. Прийняття було надзвичайне. Фуше таки добре попрацював. Захоплені юрмиська обступили карету, на будинках майоріли білі корогви, а де не було їх, там поквапом до ціпків поприв’язували рушники й скатертини, повистромлявши їх з вікон. Увечері місто запалало тисячами вогнів, від надміру радощів танцювали навіть з офіцерами англійських і прусських окупаційних військ. Ані жодного ворожого гуку, завбачливо розставлена жандармерія була просто непотрібною; справді, Жозеф Фуше, новий міністр поліції найхристияннішого короля, сумлінно подбав про свого нового господаря. В Тюїльрі, в палаці, де ще місяць тому він шанобливо виказував себе найвірнішим перед імператором Наполеоном, герцоґ Отрантський чекає на короля Людовіка XVIII, брата «тирана», якого він у цьому ж будинку двадцять два роки тому прирік на смерть. Та тепер він низько й святобливо схиляється перед нащадком Людовіка Святого, а свої листи підписує так: «З шанобою найвірніший і найвідданіший підданий Вашої Величності» (так воно буквально й було десь у десятку його власноручних дописів). З усіх несамовитих стрибків його акробатичної вдачі на політичній линві це був найзухваліший, але й останній. На перший погляд справді може видатись, ніби почалось у нього все чудово. Доки король ще не всівся міцно на троні, він цупко тримається за такого собі пана Фуше. Та й потім: попервах ще можна скористатися цим Фіґаро, що так ловко тямить жонґлювати навсібіч. Спершу для виборів, бо ж треба забезпечити дворові надійну більшість у народному парламенті, і для цього «випробуваний» республіканець і представник народу послужив неоціненним загоничем. Крім того, треба залагодити всілякі невтішні криваві справунки, — то чом не скористатися цією потертою рукавицею? Потім її можна викинути, не забруднивши своїх королівських ручок.

Один такий справунок був залагоджений просто в найперші дні. Ще на вигнанні король урочисто обіцяв, що дасть амністію й ніколи не переслідуватиме тих, хто під час Ста днів знову служив прийшлому узурпаторові. Та з-за столу чоловік підводиться вже іншим: рідко коли королі вважають себе зобов’язаними дотримуватися того, що обіцяли, бувши претендентами на корону. Тепер, коли король уже міцно сидів у сідлі, найзапекліші роялісти, пишаючись власною вірністю, почали вимагати, щоб він покарав усіх тих, хто на Сто днів відпав від білої лілеї. Цупко затиснений вимогами роялістів, що завжди були більшими роялістами, ніж сам король, Людовік XVIII мусив, урешті, податися. А міністрові поліції припала марудна робота укладати проскрипційні списки.

Прикрим було це доручення для герцоґа Отрантського. Чи справді слід карати людей за такі дрібниці — правду кажучи, тільки за те, що вони вчинили найрозумніше й перекинулись до сильнішого, до переможця? Крім того, міністр поліції найхристияннішого короля згадує, що за всіма законами першим ім’ям у такому списку неблагонадійних має стояти ім’я герцоґа Отрантського, Наполеонового міністра поліції, отже, його власне ім’я. Господи, ну й прикра ситуація! Фуше відразу хитрощами намагається спекатись цього невтішного доручення. Замість списку, що містив би, як бажано, тридцять-сорок імен головних винуватців, Фуше, здивувавши всіх, приносить кілька великих аркушів, де було триста-чотириста, а багато хто казав, що й тисяча імен, і вимагає покарати всіх або нікого. На таке, сподівається він, король усе ж не наважиться, й таким чином буде кінець цій дратливій справі, та, на жаль, міністрів очолював такий самий лис, як і він, — Талейран. Той одразу прикметив, що Фуше ця піґулка гірко смакує, і тим ревніше заходився, щоб її таки проковтнули. Він безжально покреслив списки Фуше, аж поки залишилося сорок вісім імен, і доручає йому прикрий клопіт підготувати й підписати своїм ім’ям накази про вигнання й смертні вироки.

Найрозумнішим для Фуше було б тепер узяти капелюха й зачинити знадвору палацні двері. Але тут ще виразніше проступило найслабше місце Фуше: його честолюбство мало всякого розуму, тільки одного бракувало — він не міг вчасно зректися. Фуше ліпше терпіти неласку, ненависть і злобу, ніж доброхіть підвестися з міністерського стільця. Отож з’явився, породивши загальний подив, список жертв, що містив найславетніші, найшляхетніші імена Франції і мав унизу підпис колишнього якобінця. Там був Карно, «l’organisateur de la victoire»[45], творець Республіки, маршал Ней, переможець у численних битвах, рятівник решток армії, що відступала з Росії, всі товариші Фуше з тимчасового уряду, останні товариші з Конвенту, його революційні сподвижники. Всі імена можна знайти в цьому страшному спискові, де сповіщалося про смерть і вигнання, імена всіх тих, що своїми діями впродовж останніх двадцяти років уславили Францію. Бракувало тільки одного ім’я — Жозефа Фуше, герцоґа Отрантського.

Або, власне, не бракувало жодного. Ім’я герцоґа Отрантського теж стояло на тому аркуші. Але не в тексті серед імен звинувачених і оголошених поза законом Наполеонових міністрів, а нижче, як ім’я королівського міні­стра, що всіх своїх товаришів посилав на смерть і вигнання, — як ім’я ката.

За такий страхітливий удар, що, розтоптавши власне сумління, зробив для нього колишній якобінець, король, звичайно, не міг бодай якось не віддячити. Жозефові Фуше, герцоґові Отрантському, тепер засвідчили останню, найвищу шану. Бувши п’ять років удівцем, він вирішив одружитися знову — та ще й замислив той самий чоловік, що колись так люто жадав «крові аристократів», і собі поєднатися шлюбно з блакитною кров’ю, побратися з графинею Кастелян, родовитою аристократкою, отже, «членом тієї злочинної зграї, що має впасти під мечем закону», як залюбки свого часу проповідував він у Невері. Та відтоді — й цьому не бракує найрізноманітніших переконливих доказів — колишній Якобін Якобінович, кривавий Жозеф Фуше, ґрунтовно змінив свої погляди, бо якщо тепер, 1 серпня 1815 року, йде до церкви, все відбувається вже не так, як 1793-го, коли «ганебні символи фанатизму» — вівтарі та розп’яття — він розбивав молотком: разом зі шляхетною нареченою він сумирно чекає благословення від чоловіка в митрі, яку, нехай читач пригадає, 1793 року глумливо настромляли на ослячі вуха. За давнім шляхетським звичаєм — таж герцоґ Отрантський знає, що воно годиться робити, одружуючись із графинею Кастелян, — шлюбний контракт підписали представники найзначніших вельможних родин. А першим свідком manu propria[46] цей унікальний у світовій історії документ підписав Людовік XVIII, ставши найгіднішим і найнегіднішим свідком убивці свого брата.

Це вже багато, незмірно багато. І вже навіть занадто. Бо саме це крайнє зухвальство, коли «régicide», королевбивця, просить за шлюбного свідка брата ґільйотинованого короля, породило в аристократичних колах величезне не­вдо­волення. Цей жалюгідний перекинчик, рояліст з учорашнього дня, бурчали вони, поводиться так, ніби й справді належить до двору й аристократії. Навіщо, власне, послуговуватись отакими людьми, «le plus dégoûtant reste de la révolution», останнім найбруднішим покидьком революції, що плямує міністерство своєю огидною присутністю? Звичайно, він допоміг королю знов уступити до Парижа, підписав своїми продажними руками наказ, оголосивши найкращих людей Франції поза законом. А тепер нехай забирається! Ті самі аристократи, які тиснули на короля, що аж тупцяв з нетерплячки перед паризькою брамою, щоб той, аби ввійти до Парижа без проливу крові, неодмінно наставив міністром герцоґа Отрант­ського, — ті самі пани враз уже й знати не хочуть ніякого герцоґа Отрантського, а лиш уперто згадують про такого собі Жозефа Фуше, що гарматними залпами в Ліоні винищив сотні священиків та аристократів і вимагав смерті Людовіка XVI. Раптом зауважує герцоґ Отрантський, ідучи королівськими передпокоями, що чимало шляхетних панів уже не вітаються з ним або з викличною зневагою повертаються плечима. Проти «Mitrailleur de Lyon» несподівано з’явились і пішли по руках аґітки, нове патріотичне товариство «Francs régénérés»[47] — попередник «Camelots du roi»[48] і «Молодої Угорщини» — на зборах уже прямо вимагає, щоб лілейна корогва нарешті очистилася від ганебної плями.

Та Фуше не піддасться так легко, коли йдеться про владу, він міцно вхопив її зубами. В таємних повідомленнях шпигуна, що стежив за ним у ті дні, читаємо, що Фуше крутивсь навсібіч, аби десь учепитись. Зрештою, є ще в країні ворожі державці, вони можуть захистити його від цих надто закоролілих королівських слуг. Фуше ходить до російського імператора, цілі години щодня розмовляє з Велінґтоном та англійським послом, удається до найможливіших дипломатичних підкопів, щоб прихилити народ, підбуривши його проти чужоземних військ, і водночас залякує короля, прибріхуючи в доповідях. Своїм оборонцем до Людовіка XVIII посилає переможця при Ватерлоо, мобілізує банкірів, жінок і останніх друзів. Ні, він не хоче забиратись, він надто дорого заплатив сумлінням за посаду й тому борониться відчайдушно. І справді, кілька тижнів йому вдається, коли він, мов досвідчений пловець, то ляже на бік, то перекинеться на спину, триматись на політичній водоверті. Ввесь цей час, як повідомляє той шпигун, Фуше на позір має добрі надії на майбутнє, мабуть, вони й справді такі були. Адже двадцять п’ять років йому завжди щастило видряпуватись нагору. Якщо він упорався з Наполеоном і Робесп’єром, то навіщо перейматися кількома простакуватими аристократами! Віддавна зневажаючи людей, Фуше не боїться їх: адже він переграв і пережив найвидатніших діячів світової історії.

Та одного все ж не навчився цей старий кондотьєр, цей витончений людознавець, — і ніхто не може цього навчитися: воювати з привидами. Одне він забув: королівським двором, наче мстива Ерінія, ходить привид минувшини. Це герцоґиня Анґулемська, рідна донька Людовіка XVI й Марії Антуанетти, єдина з родини, що уникнула тієї страшної різанини. Хай там що, король Людовік XVIII ще міг пробачити Фуше; зрештою, цьому якобінцеві він завдячував королівський трон, а така спадщина часто полегшує (історія може засвідчити) братернє горе навіть серед найвищих верств. Йому вибачати легко, він не відчув на собі тієї моторошної доби, натомість герцоґиня Анґулемська пам’ятає своє страхітливе й скривавлене дитинство. Її спогади незабутні, а ненависть незгасна, забагато ви­страждала вона душею і тілом, щоб простити цьому якобінцеві, ­цьому страшидлові. Вона тремтить на згадку про страхітливий вечір у замку Сен-Клу, коли була ще дитиною, а юрба санкюлотів замордувала охоронців і, залишаючи криваві сліди, вдерлася до її батька-матері. Пережила вона й вечір, коли, запхані вчотирьох до карети — батько, мати, брат (пекар, пекариха й пекарчата) — серед глумливого й верескливого з’юрмиська, щомиті сподіваючись смерті, вони знову були доправлені в Тюїльрі до Парижа. Пережила вона й 10 серпня, коли міська потолоч сокирами розчахнула двері до покоїв її матері, а батькові глузливо начепили на голову червоного ковпака й пікою вперлись у груди. Вона пригадувала моторошні дні ув’язнення в Тамплі і страшні хвилини, коли заплилу кров’ю голову герцоґині Ламбаль, приятельки їхньої матері, з розпущеними, злиплими від крові косами підняли на вістря піки й піднесли до вікна. Й хіба можна забути вечір прощання з батьком, коли того вели на ґільйотину? А прощання з недорослим братом, якого в тісній камері кинули вошивіти й подихати? І як не згадувати приятелів Фуше в червоних ковпаках, що цілими днями випитували й мучили її, бо на процесі проти королеви вона мала засвідчити вигадану розпу­сту своєї матері Марії Антуанетти з її малим сином? І як стерти з пам’яті мить, коли з її обіймів видерли матір і підвода з нею погуркотіла бруківкою на ґільйотину? Ні, донька Людовіка XVI й Марії Антуанетти, в’язень Тамплю, всі ці жахіття, на відміну від Людовіка XVIII, не вичитала з газет і не почула з третіх вуст — усі вони недосяжно глибоко запеклися в її переляканій, висхлій, змученій і сплюндрованій дитячій душі. Її ненависть до вбивць свого батька, до катів своєї матері, до страховидел з її дитин­ства — якобінців і революціонерів — була неминущою і ще не відомщеною.

Таке не забувається. Вона присягнула ніколи й нізащо не подавати руки й не дихати одним повітрям в одному покої з міністром свого дядька, зі співубивцею свого батька — Фуше. Перед усім двором відверто й виклично виявляла вона міністрові свою зневагу і ненависть. Вона не ходить на жоден бал, на жодну виставу, де присутній отой королевбивця, зрадник власних переконань, і її неприхована, відкрита, глузлива й фанатична зневага до перекинчика мало-помалу, мов ударами батога, розбудила приспану честь усіх інших. Зрештою всі як один члени королівської родини вимагають від Людовіка XVIII, щоб тепер, коли його владі ніщо не загрожує, він із соромом і ганьбою вигнав із Тюїльрі вбивцю брата.

Неохоче, як ми пам’ятаємо, й лише тому, що він був конче потрібен, згодився Людовік XVIII взяти накинутого йому Жозефа Фуше міністром. З охотою, ба навіть із раді­стю дає він йому тепер, коли той уже став непотрібним, відставку. «Щоб бідолашна герцоґиня не харапудилась, бачачи це мерзенне обличчя», — каже він сміючись про чоловіка, що й досі бездогадно підписується його «найвірнішим слугою». І Талейран, ще один перекинчик, отримує королівський наказ: дати втямки своєму товаришеві по Конвенту й Наполеоновій добі, що в Тюїльрі вже не бажана його присутність.

Радо береться Талейран за таке доручення. Бо й так було йому важко повертати вітрилом на стрімкому роялістському вітрі. Отож він сподівається, що, скинувши баласт, його щасливий корабель якнайліпше триматиметься на воді. А найтяжчим баластом у його кабінеті був королевбивця, його давній сподвижник Фуше. Жбурнути його за борт — цю нібито нелегку справу він залагодив із чарівливим спритом світської людини. Не брутально і не врочисто сказав йому про відставку — ні, давній знавець манер, суверенний аристократ, обирає чудовий спосіб дати втямки, що нині дзиґарі пана Фуше нарешті вже пробамкали дванадцяту. Цей останній аристократ XVIII ст. свої комедійні сцени та інтриґи неодмінно ставив із салонними декораціями, тож і цього разу брутальну відставку він прибрав у найвишуканішу форму. 14 грудня Талейран і Фуше зустрілись у якомусь вечірньому товаристві. Люди собі їли, про щось говорили, базікали, й надто вже Талейран був у чудовому гуморі. Цілий гурт зібрався круг нього: вродливі жінки, поважні достойники, молодь — усі з цікавістю збилися докупи, слухаючи цього неперевершеного оповідача. І справді, сьогодні його мова була аж надто чарівною. Він згадував давноминулі дні, коли, тікаючи від наказу про арешт, підписаного Конвентом, мусив податись до Америки. Натхненно вихваляє він ту незвичайну країну. Ах, як там добре: непрохідні ліси, споконвіку населені племенами червоношкірих, потужні, нездоланні річки, стрімкий Потомак і величезне озеро Ері; а серед того героїчного й романтичного світу нова генерація, гартована, діяльна й дужа, виплекана у війнах, залюблена у свободу. Тамтешні закони просто приголомшують, а можливостей народу уявити не можна. Там є чого вчитися, там у тисячі разів гостріше, ніж у нашій зужитій Європі, можна відчути нове, краще майбутнє! Там треба жити, там треба діяти, — вигукує він у захваті, і, на його думку, жодна посада не така привабна, як місце посла в Сполучених Штатах...

Раптом він уриває свій, здавалося, невдаваний захват і звертається до Фуше: «Герцоґу Отрантський, а ви б не хотіли обійняти таку посаду?»

Фуше зблід. Він збагнув. Усередині все аж трусилося з люті — як спритно і вправно, перед усім людом, перед цілим двором старий лис випхав за двері його міністерського стільця. Фуше промовчав. Та через кілька хвилин зібрався, поїхав додому й написав рапорт про відставку. Талейран і досі не втрачав доброго гумору, а по дорозі додому з кривим усміхом довірився друзям: «Цього разу я нарешті скрутив йому в’язи».

Аби чим-небудь запнути перед народом те, як немилосердно вигнали Фуше, відставному міністрові pro forma запропонували іншу дрібну посаду. Тож у «Моніторі» не стояло, що «régicide», королевбивця, Жозеф Фуше пішов у відставку з посади міністра поліції, а можна було прочитати, що його величність король Людовік XVIII зволив його світлість герцоґа Отрантського призначити послом при Дрезденському дворі. Зрозуміло, всі сподівалися, що Фуше відмовиться від цієї цілком безвартісної посади, що вже не відповідала ні його становищу, ні місцю, яке він посів у історії. Та де там! Мавши бодай краплю здорового глузду, Фуше збагнув би, що для нього, королевбивці, остаточно й без вороття скінчилося служіння реакційному королівству, що за кілька місяців навіть ті жалюгідні кістки вирвуть у нього з пащі. Але пекуча зголоднілість за владою зробила цю колись таку зухвалу вовчу душу цілком собачою. Точнісінько, як Наполеон, що до останньої миті судомно чіплявся не тільки за трон, а й за просту принаду імператорського титулу, ба навіть іще принизливіше його слуга вчепився за якусь там мізерну міністерську посаду. Невідчепно, мов слиз, приліпивсь він до влади: одвічний служник і тепер послухався свого пана! «Ваша Величносте, я з удячністю приймаю посольство, яке Ви мені зволили надати», — впокорено пише п’ятдесятишестилітній чоловік, двадцятиразовий мільйонер до того, хто півроку тому з його власної ласки знову став королем. Пакує валізи і з усією родиною переїздить на крихітний дрезденський двір, улаштовується з князівською пишнотою й поводиться так, ніби довіку прагне зоставатися там королівським послом.

Але те, чого він боявся так довго, незабаром і сталося. Майже двадцять п’ять років Фуше розпачливо боровся проти повернення Бурбонів, керуючись непомильним інстинктом, що вони, зрештою, жадатимуть помсти за те однісіньке слово «смерть», яким він послав на ґільйотину Людовіка XVI. Та, по-дурному сподіваючись одурити їх, перелізши до їхніх лав, він зодягає машкару сумлінного й відданого королю слуги. Але цього разу одурив не інших, а себе. Тільки-но поклеїли нові шпалери в його дрезденських апартаментах, ледь поставили стіл і ліжко, як у французькому парламенті вдарив грім. Уже й не згадували герцоґа Отрантського, всі забули, що достойник з таким ім’ям увів тріумфально до Парижа їхнього нового короля Людовіка XVIII, мова йшла тільки про такого собі пана Фуше, «régicide» Жозефа Фуше з Нанта, що 1792 року стратив короля, про «Mitrailleur de Lyon», — і переважною більшістю 334 голосів проти якихось 32 того, хто «підняв руку на помазаника Божого», наперед позбавили всяких амністій і довічно вигнали з Франції. Зрозуміло, це була ще й ганебна відставка з посади посла. «Пана Фуше» — вже не його світлість, не кавалера ордена Почесного леґіону, не сенатора й не міністра, не значного достойника — нещадно, глумливо і зневажливо одним копняком потурили на вулицю, а саксонський король водночас офіційно натякнув, що навіть приватне перебування того пана Фуше в Дрездені вже не бажане. Той, що тисячі послав у вигнання, через двадцять років, як останній з борців Конвенту, сам за ними пішов услід, не маючи Батьківщини, проклятий і вигнаний. А оскільки він тепер безвладний і вільний, наче птах, ненависть усіх партій накинулась на Поваленого з тією ж одностайністю, з якою всі партії догідливо намагалися здобути ласку Найвладнішого. Не допомагають жодні хитрощі, ніякі протести, ніякі присяги: володар без влади, зужитий політик, обіграний інтриґан — це найжалюгідніше на землі. Пізно, та з буйними відсотками оплачує тепер свої провини Фуше, — той, хто ніколи не служив ідеям, моральним почуттям людства, служачи тільки минущим уподобанням доби і людям.

Куди ж тепер? Вигнаний із Франції герцоґ Отрант­ський попервах не переймається цим. Хіба він не улюбленець царя, не близький з Велінґтоном, переможцем при Ватерлоо, не приятель всемогутнього австрійського міні­стра Метерніха? Хіба йому не боргує вдячністю Бернадот, якого він висадив на шведський трон? А баварські князі? Хіба він не знає добре — і скільки вже років — усіх дипломатів, хіба князі й королі Європи не пнулися, здобуваючи його прихильність? Та досить йому, гадає собі Повалений, лиш тихесенько натякнути — і кожна країна настирливо домагатиметься, щоб саме їй дістався привілей прихистити вигнаного Арістіда. Але до повалених історія ставиться зовсім не так, як до потужних! Незважаючи на численні натяки, з царського двору не прийшло ніякого запрошення, так само й від Велінґтона; Бельгія відмовила, в країні й так уже повно колишніх якобінців, Баварія обережненько ухилилась, і навіть давній приятель князь Метерніх був надто вже негостинний. Та все ж, хай там як, герцоґ Отрантський, коли дуже хоче й бажає, може податись на австрійські терени, з великодушності ніхто цьому не суперечитиме. Проте ні в якому разі не можна йому до Відня, ні, там він не потрібен, за жодних умов не можна також і до Італії. Щонайбільше, він може зупинитись (коли поводитиметься як слід) у дрібному провінційному містечку і, звичайно, ні, не в межах Нижньої Австрії, щоб не бути близько до Відня. Справді, не дуже він хапався, цей давній добрий приятель Метерніх; навіть те, що герцоґ Отрантський запропонував усе своє кільканадцятимільйонове багатство перевести на австрійський ґрунт або вкласти в австрійські державні папери й хотів віддати свого сина на службу в цісарську армію, не пом’якшило холодної стриманості австрійського міністра. Коли герцоґ Отрантський написав, що заїде до Відня, Метерніх чемно відмігся: ні, Фуше може собі тільки зовсім тихо, чисто приватно податись до Праги.

Отож без належного запрошення й шани — не вітали його, лише терпіли — Жозеф Фуше приволікся з Дрездена до Праги й оселився там. Почалося його четверте, останнє й найсуворіше вигнання.

Навіть у Празі були не в захваті від високого, чи, хай там як, так прикро сповзлого з височіні гостя, надто вже родовита аристократія холодно повертала плечима до непроханого зайди. Бо шляхта в Богемії ще читала французькі газети, а саме тоді в них аж через вінця лилися мстиві й несамовиті напади на «пана» Фуше; щедро, ще й як докладно оповідалось про те, як цей якобінець 1793 року в Ліоні плюндрував церкви, а в Невері вичищав каси. Всі ті дрібні писаки, що колись тремтіли перед дужим кулаком міні­стра поліції й мусили давитися гнівом, тепер нестримно об­пльовували Безборонного. Колесо закрутилось із шаленою швидкістю. Той, хто колись наглядав за половиною світу, тепер сам опинився під наглядом; усі поліційні методи, розроблені його винахідливим генієм, його учні й колишні підлеглі тепер обернулися проти свого давнішнього господаря. Кожен лист до і від герцоґа Отрантського мандрував до чорного кабінету, де його розкривали й переписували, поліційні аґенти дослухались і доповідали про кожну розмову, стежили за пересуваннями Фуше, пильнували кожного кроку; він відчував, що повсюди його вистежують, оточують, підслухають; його власне мистецтво, його власну науку з жахітливою вправністю випробовували на тому найвправнішому, що винайшов оте все. Намарне шукав він рятунку від цих принижень. Фуше пише королю Людовікові XVIII, але той так само відповів Відставленому, як колись Фуше Наполеонові після зречення. Він пише князеві Метерніху, а той у найкращому разі передасть через підлеглих канцеляристів своє невдоволене «так» чи «ні». Мусить, отже, Фуше не борюкатись під різками, якими всяк його почастує, мусить, урешті, вгамуватись і не скаржитись. Якщо любив його кожен від страху, то, переставши боятись, кожен і зневажає: найбільший політичний гравець програвся.