Розділ III. Боротьба з Робесп’єром

3 квітня Фуше дізнається, що його для звіту вимагає в Париж Комітет громадського порятунку, 5-го сідає в подорожню карету. Його від’їзд супроводять шістнадцять глухих ударів, шістнадцять ударів ґільйотини, востаннє виконавши при ньому різницький обов’язок. І ще два найостанніші вироки доконано поспіхом того дня, два вже аж надто дивні, бо хто ж був запізнілою жертвою масових убивств, чиї голови (як цинічно казали в ті часи) треба сплюнути в кошик? Не хто, як ліонський кат і його помічник. Навіть до тих, хто з однаковою байдужістю з наказу реакції ґільйотинував Шальє та його друзів, а потім з наказу революції — цілі сотні реакціонерів, теж дійшла черга ставати під ніж. Хоч як би хотілося, з судових актів важко второпати, які злочини їм приписували; їх, очевидно, просто віддали на пожертву, щоб не розповіли наступникам Фуше й нащадкам про Ліон. Найкраще вміють мовчати мертві.

Аж після цього покотилася карета. Навсібіч розкидався думкою Фуше, їдучи до Парижа. Звичайно, міг він себе втішати, ще не все втрачене; в нього в Конвенті ще чимало впливових друзів, передусім великий Робесп’єрів суперник Дантон; можливо, йому все-таки пощастить зупинити того Страхітливого? Де вже було знати Фуше, що в ці вирішальні хвилини революційні події котяться швидше, ніж колеса поштової карети з Ліона до Парижа! Що вже два дні у в’язниці близький його приятель Шомет, що вчора з наказу Робесп’єра запхано під ґільйотину величезну лев’ячу голову Дантона, що сьогодні Кондорсе, духовний проводир правих, не ївши й не пивши, блукає околицями Парижа, а завтра, уникаючи суду, ковтне отруту? Їх усіх повалив один чоловік — Робесп’єр, його найзапекліший політичний супротивник. Тільки ввечері 8 квітня добувшись до Парижа, дізнається Фуше про все те лихо, до якого він сам поліз у пащу. Господь лише знає, спав чи не спав проконсул Жозеф Фуше цієї першої ночі в Парижі.

Уже наступного дня Фуше подався в Конвент, нетерпляче ждучи початку засідання. Та дивна річ, велика зала аж ніяк не повна, половина, ба навіть більше половини ­місць іще вільні. Звичайно, частина депутатів могла виконувати доручення або десь-інде загаятись, але ж яка зяюча порожнеча на місцях правих, де колись сиділи вожді, жирондисти, блискучі оратори революції! Де вони? Двадцять два найсміливіші — Верньйо, Брісо, Петіон тощо — або загинули на ешафоті, або наклали руки на себе, або з ними розправились під час утечі. Шістдесят трьох чоловік, що насмілились боронити своїх друзів, більшість запроторила у вигнання — Робесп’єр одним страхітливим ударом розбив сотню своїх правих супротивників. Та не менш завзято потрощив Робесп’єрів кулак власні лави — «гору»: Дантона, Демулена, Шабо, Ебера, Фабра д’Еґлантена, Шомета й ще зо два десятки. Всі вони ставали проти його волі, проти його пихатого деспотизму — всіх він потрутив у могилу.

Ніхто не звертав уваги на цього дрібного й сухого невидного чоловічка з жовтим, блідим обличчям, низьким похилим чолом, малими й водявими підсліпими очицями, що довгий час був затулений велетенськими постатями попередників. Але час, мов косою, прорізав йому дорогу: після загибелі Мірабо, Марата, Дантона, Демулена, Верньйо, Кондорсе — трибуна, агітатора, вождя, письменника, оратора і мислителя молодої республіки — він тепер став усім в одній особі, pontifex maximus[16], диктатором і тріумфатором. Із тривогою дивиться Фуше, як коло його су­противника запопадливо метушаться догідливі депутати, а той з несхитною байдужістю сприймає такий пошанівок; закутий у «чесноту», мов у панцер, недоступний і непроникний, Непідкупний чванькувато й підсліпо позирає на кін, упевнений, що супроти його волі не зважиться по­встати вже ніхто. Але один таки наважився — той, що вже не мав чого втрачати: Жозеф Фуше попросив слова для виправдання своїх дій у Ліоні.

Вимога, щоб Фуше виправдовувався перед Конвентом, належала Комітетові громадського порятунку, бо не Конвент, а Комітет вимагав від нього пояснень. Проте Фуше звернувся до найвищого й найавторитетнішого органа — Національних зборів. Такий учинок потребував неабиякої сміливості. І все ж голова надає йому слово. Адже Фуше — не перший-ліпший депутат, у цій залі його згадували не раз, його заслуги, рапорти і дії не забуті. Фуше виходить на трибуну й читає докладну доповідь. Збори слухають не уриваючи, без будь-яких ознак співчуття чи неприхильності. Але й після промови жодна рука не ворухнулась. Конвент уже заляканий. Усіх цих чоловіків за рік звалашила духовно ґільйотина. Колись вільно й пристрасно ви­словлюючи переконання, сміливо, гучно й відкрито беручи участь у боротьбі слів і думок, нині вони вже не люблять виказувати себе. Відколи кат, мов Поліфем, почав то справа, то зліва хапати людей з їхніх лав, відколи над кожним їхнім словом примарною тінню нависла ґільйотина, депутати воліють не говорити, а мовчати. Кожен ховається за рештою, зиркне вправо і вліво, перше ніж наважиться ворухнутись, важким сірим туманом на кожному обличчі залягає страх. Ніщо так не принижує людину, надто вже людську масу, як страх перед Невидним.

Цього разу депутати теж ні на що не зважились. Тільки б хоч якось не зачепити комітети — той невидимий трибунал! Виправдань Фуше вони і не прийняли, і не відхилили, а просто дали їх на розгляд Комітетові; одне слово, висадили на той самий берег, від якого так ревно відгрібав Фуше. Першу свою битву він програв.

Тепер Фуше пройняло циганським потом. Надто далеко він заплив, не знаючи берега, — нині ліпше мерщій відступити. Краще капітулювати, ніж одинцем боротися з наймогутнішим. Отож Фуше покаянно стає навколішки, схиляє голову. Цього ж таки вечора він подався до Робесп’єра додому, щоб поговорити з ним, або, правду кажучи, виблагати ласку.

Не було при тій розмові жодного свідка. Знаємо тільки, чим вона скінчилась, а уявити її можна, спираючись на страхітливо разючий опис таких відвідин у мемуарах Барраса. Певне, що й Фуше мусив, ще не ставши на дощаний поріг невеликого міщанського будинку на вулиці Сент-Оноре, де Робесп’єр, мов на вітрині, виставляв свою чесноту і злидні, відповідати господарям, що, наче святощі, берегли свого бога й пожильця. Певне, й Фуше, як і Барраса, Робесп’єр прийняв у малій, тісній кімнаті, марнославно оздобленій самими Робесп’єровими портретами, мабуть, і сісти не запросив, а трактував з одвертою неприязню й зумисною чванькуватою зневагою, мов послідущого злочинця. Бо цей чоловік, що несамовито кохався на чесноті й не менш нестямно і сліпо був залюблений у власну чесноту, не має милосердя й прощення для тих, хто бодай раз мав думки не такі, як у нього. Нетерпимий і фанатичний, Савонарола розуму й «чесноти», він відкидає будь-які спроби домовитись — ба навіть ворожу капітуляцію; саме там, де політика владно вимагає порозуміння, він наса­джує скам’янілу ненависть і догматичну зарозумілість. А з того, що все-таки казав тоді Фуше Робесп’єрові і що йому відповів той суддя, знаємо тільки одне: то було не ласкаве прийняття, а нищівна й нещадна проповідь з амвона, холодна й неприхована погроза, смертний вирок во плоті. Тремтячи з люті, переступаючи поріг уже на вулицю Сент-Оноре, відкинутий, принижений і загрожений, Фуше знає, що віднині тільки одне врятує йому голову: коли друга голова — Робесп’єрова — впаде першою в кошик. Війну на смерть і життя оголошено. Розпочався поєдинок Фуше з Робесп’єром.

Поєдинок Робесп’єра з Фуше належить до найнапру­женіших, психологічно найгостріших епізодів історії рево­люції. Обидва розумні, обидва політики, але обидва й досі — і зачепа, і той, хто боронився, — помилялися в одному: надто довго недооцінювали один одного, хоча кожен гадав, ніби віддавна знає супротивника. Робесп’єр для Фуше — й досі сухий і виморений адвокат, що разом з ним у провінційному араському клубі ставив жартівливі сценки, фабрикував солоденькі віршики в Ґрекуровій манері, а потім нескінченними фразами знуджував Збори 1789 року. Фуше не помітив, а якщо й помітив, то запізно, що внаслідок упертої наполегливої роботи над собою разом із зро­станням завдань демагог Робесп’єр зробився державним діячем, спритний інтриґан став тверезим політиком, а ритор — справжнім оратором. Відповідальність майже завжди підносить людину до величі — і так зріс Робесп’єр, відчуваючи власну обраність, вважаючи, що з-поміж усіх тих неситих заробітчан і нестримних галасунів доля йому одному доручила порятунок Республіки. Мов святу й доконечну місію в інтересах людства, він береться втілювати саме свою концепцію республіки, революції, доброзвичайності й навіть божественності. В оцій Робесп’єровій незламності полягають водночас увесь чар і слабкість його характеру. Бо, сп’янілий від власної несхитності, зчарований своєю догматичною міццю, кожну думку, відмінну від власної, він вважає не просто іншою, а зрадою, і тому крижаним кулачком інквізитора штовхає кожного інакодумця, мов єретика, на новітнє вогнище — ґільйотину. Безперечно, в Робесп’єрі 1794 року жила велика й чиста ідея. Та ліпше сказати — не жила, а заклякла в ньому. Як вона від нього, так і він від неї не могли відокремитись (доля всіх догматичних натур), і цей брак душевного тепла, поривного гуманізму позбавив його дії справді значущої сили. Його міць — тільки в несхитності, сила — тільки в твердості; диктаторство стало для нього змістом і формою життя. Отже, лише тавро власного «я» він міг поставити на революції — або мусив зламатися.

Такий чоловік не терпить ніяких заперечень, жодного інакодумства в царині духу, жодних супутників, а ще менше супротивників. Людей він може терпіти тільки тоді, коли вони віддзеркалюють його власні погляди, і доти, доки будуть у духовному рабстві, як-от Сен-Жюст і Кутон; усі інші неминуче осідають на дно в пересиченому розчині його жовчного темпераменту. Та лихо тим, хто не тільки відхиливсь од його думки (він і цих переслідував), а й зухвало суперечив його волі, не шанував його непомильності. І нині це вчинив Фуше. Він ніколи не звертався до Робесп’єра за порадою, не схилявся перед колишнім приятелем, а сидів на лавах його ворогів, зухвало вийшов за встановлені волею Робесп’єра межі поміркованого та обережного соціалізму, проповідуючи комунізм і атеїзм. Але досі Робесп’єр не дуже й приглядався до Фуше — такий-бо він незначущий. Для Робесп’єра цей депутат — лише малий монастирський учитель, що був нареченим його се­стри й ходив у сутані, дрібний, задрипаний честолюбець, що зрадив Бога, наречену й усі свої переконання. Робесп’єр зневажав Фуше всією гуртовою ненавистю несхитності до гнучкості, безмежності жадань до низькопоклонства; ставився до нього з недовірою релігійних натур до профанів. Але досі ця ненависть оберталася не проти Фуше, а проти породи, до якої той належав. Робесп’єр із властивою йому зарозумілістю досі його не помічав: навіщо перейматись інтриґаном, якого можна розтоптати коли завгодно? Віддавна зневажавши Фуше, Робесп’єр лише пильнував його, але по-справжньому з ним не боровся.

Аж тепер помітили обидва, наскільки вони недооцінювали один одного. Фуше збагнув, якої надзвичайної влади доскочив Робесп’єр за його відсутності: йому підлягають усі служби, армія, поліція, судочинство, комітети, Конвент і якобінці. Боротьба з ним видавалася марною. Та Робесп’єр змусив його боротися, і Фуше знає, що пропав, коли не переможе. Завжди серед найтяжчого відчаю з’являється надзвичайна сила, і ось, за два кроки від прірви, Фуше зненацька кидається на свого напасника, мов той украй зацькований олень, що у відчайдушному пориві вискакує з рятівної гущавини й летить на мисливців.

Першим ворожі дії почав Робесп’єр. Спочатку він хотів лише провчити галасунів, застерегти їх, просто копнути ногою. Приводом стала славнозвісна промова 6 травня, коли Робесп’єр закликав усіх священиків республіки «визнати існування Верховної Істоти і безсмертя як рушій Всесвіту». Кращої й піднесенішої промови, ніж оця, яку немов написав сам Жан Жак Руссо, Робесп’єр не виголошував: тут догматик став майже поетом, плутаний ідеаліст — мислителем. Відокремити віру від невіри, а водночас від марновірства, започаткувати релігію, що буде однаково вищою й від по­всюдного християнства з його вшануванням ікон, і від голого матеріалізму з атеїзмом; отже, обрати ту середину, якої Робесп’єр завжди прагнув у царині духу, — ось що становило головну ідею його промови, яка, незважаючи на пишномовну фразеологію праведної доброзвичайності, була сповнена палкого бажання піднести людство. Але навіть у цих горніх сферах ідеолог не міг звільнитися від політика, навіть у думки, далекі від тодішніх подій, його жовчна й похмура озлобленість докидає особисті випади. Робесп’єр із ненавистю згадує страчених, яких сам попхав на ґільйотину, в’їдливо глузує з жертв своєї політики — Дантона і Шомета, — виставляючи їх гидомирним прикладом аморальності й безбожності. І раптом, б’ючи так, що й до серця дістане, накидається на єдиного проповідника атеїзму, якого ще не зітнув його гнів, — на Жозефа Фуше: «То скажи нам, хто доручив тобі розповідати людям, що немає ніякої божественності? В чому ти бачиш переваги, навчаючи людей, ніби їхньою долею порядкує сліпа сила, визначаючи зовсім випадково чесноту й нечестя, а людська душа — це тільки слабенький подих, що згасає на порозі могили? Жалюгідний софісте, яким правом ти зважився вирвати в невинності скіпетр розуму й віддати в руки нечестя? Відкинути таємницю смерті, лихо зробити ще розпачливішим, злочинові розв’язати руки, чесноту зів’ялити, а людство принизити?.. Тільки злочинець, що зневажає себе й ненавидить геть усіх, може вірити, нібито природа не спромоглась подарувати нам щось ліпше від небуття».

Безмірні оплески привітали Робесп’єрове пишнослів’я. Конвентові відразу здалося, ніби він виліз з намулу щоденної боротьби, і свято, яке запропонував Робесп’єр на честь Верховної Істоти, ухвалили одностайно. Тільки Жозеф Фуше занімів і кусав собі губи. Звісно, мусиш мовчати, коли супротивник отак тріумфує. Фуше знає, що відкрито з цим вправним ритором йому нема чого й мірятись. Перед очима всіх Зборів, блідий і безслівний, приймає він цей ляпас, а подумки вирішив помститись і поквитатися.

Кілька днів, кілька тижнів про Фуше навіть не чути. Робесп’єр гадає, ніби покінчив з ним: копнув ногою — і досить для зухвальця. Та коли Фуше не видно й не чути, то це тому, що він зарився під землю і, мов кріт, працює вперто й послідовно. Він відвідує комітети, прагне знатися з депутатами, дружній і товариський геть з усіма й кожного намагається прихилити до себе. Найревніше захо­джується він коло якобінців, де найвище цінують гостре і влучне слово, де ліонськими звитягами він здобув собі кілька козирів. Ніхто до ладу й не знає, чого хоче, на що заміряється, що собі думає цей всюдисущий і невидний чоловік, який скрізь сновигає й напинає павутиння.

І раптом усе розкрилося, несподівано для всіх і найнесподіваніше для Робесп’єра: 18 преріаля переважною більшістю голосів Жозефа Фуше обрано головою якобін­ського клубу.

Робесп’єр здригнувся: ніхто на таке й не сподівавсь. Аж тепер він уперше збагнув, яким підступним і сміливим супротивником став для нього Фуше. Таж за два роки ніколи й не траплялося, щоб чоловік, на якого він прилюдно напав, ще й насмілився боронитись. Усі миттю зникали, тільки-но він оком на них скине. Дантон утік до свого маєтку, жирондисти рятувалися в провінціях, інші сиділи вдома, і про них і чутки нема. А цей нахаба, якого він, тицяючи пальцем, зганьбив, мов нечистого, перед усіма Національними зборами, втік у sanctuarium, най­святіший осередок революції, в якобінський клуб і неправедно зажив собі там найвищої честі, якою тільки можуть ушанувати патріота! Адже не слід забувати й варто нагадати, яким надзвичайним моральним авторитетом, і саме останнього року революції, тішився той клуб. Патріот аж тоді ставав повновартісним, мов із щирого золота, коли якобінський клуб ушанує його, взявши до свого гурту, — а кого відкидали, проганяли, той уже був позначений для сокири. Перед тим присудом, який оголошував немов найвищий, майже священний громадянський суд, покірно схиляли голову генерали, вожді народу й політики. Клуб став немов преторіанською ґвардією революції, охоронцем і вартовим святого храму, — і оці преторіанці, най­стійкіші, найвірніші, найнесхитніші республіканці своїм проводирем обрали якогось Жозефа Фуше. Робесп’єрова лють безмірна. Адже цей ошуканець серед білого дня вдерся до його царства, на його терени, якраз туди, звідки він сам громив ворогів, де він сам, у колі людей, мов із криці, гартував власну силу. А тепер, коли захоче промовляти, йому доведеться просити дозволу в Жозефа Фуше: він, Максиміліан Робесп’єр, має зважати на ласку чи неласку якогось Жозефа Фуше!

Робесп’єр миттю збирається на силі. За такий удар треба розквитатися кров’ю. Геть його, мерщій геть, і не тільки з головування, а й з товариства патріотів! Робесп’єр притьмом нацьковує на Фуше кількох ліонських городян, щоб ті на нього скаржились, а сам, аби зненацька заскочити Фуше, завжди безпорадного у відкритій ораторській боротьбі й нездатного боронитись, накидається першим і зауважує якобінцям, «щоб вони не давали себе одурити всяким ошуканцям», і вже майже першим ударом йому вдалося повалити Фуше. Та головування, а заразом і спосіб вчасно припиняти дебати й досі в руках Фуше. Вкрай ганебно він уриває дискусію і знову ховається в пітьму, готуючись до нового нападу.

Але Робесп’єр усе потрібне вже знає. Він побачив, як воює Фуше, знає, що цей чоловік не стане на двобій, а щоразу відбігатиме назад, у пітьмі готуючи підступний удар у спину. Такого затятого інтриґана мало просто хльоснути й відігнати, треба гнати його аж до останньої криївки й там розчавити. Видушити йому з горлянки передсмертний хрип, знешкодити остаточно й назавжди.

Тому Робесп’єр знову накидається на Фуше. В якобінців повторює своє пряме звинувачення й вимагає, щоб Фуше прийшов на найближче засідання і дав пояснення. Фуше, звичайно, остерігся такої дурниці. Він знає свою силу та слабкість і не хоче дарувати Робесп’єрові прилюдного тріумфу, коли той перед трьома тисячами люду віч у віч добиватиме його. Ліпше назад у пітьму, ліпше хай його переможуть, але він виграє час, неоціненний час! Тому люб’язно сповіщає якобінців, що, на жаль, не може виправдовуватись публічно; доки обидва комітети вирішуватимуть його долю, нехай якобінці трохи зачекають із тим судом.