Розділ VIII. Остаточна боротьба з Наполеоном

— Таж очевидно, — відповів Фуше, — що потім іде черга герцоґа Орлеанського.

— Як герцоґа Орлеанського? — ошелешено вигукує барон. — Невже ви гадаєте, що король колись візьме корону, яку цілому світові торгують?

Фуше тільки мовчав та усміхався.

Але барон де Вітроль уже збагнув. Цією стриманою, іронічною, вочевидь недбалою розмовою Фуше розкрив йому наміри, дав виразно відчути, що, коли він захоче, труднощі будуть, що замість короля Людовіка XVIII можна проголосити й Наполеона II, або французький народ, або й герцоґа Орлеанського, і що сам він, Фуше, не дуже й прихильний до цих можливостей і ладен спокійно, знехтувавши всі три, задовольнити Людовіка XVIII, якщо... Це «якщо» вимовлене не було, але барон де Вітроль уже збагнув, побачивши, мабуть, якусь смішинку в погляді, а може, який рух. Хай там що, та він раптом вирішує відкласти подорож і зостається в Парижі біля Фуше, звичайно, за умови, що матиме змогу вільно листуватися з королем. Він ставить свої умови: одразу ж двадцять п’ять паспортів для своїх аґентів у Ґенті, штаб-квартирі короля. «П’ятдесят, сто, скільки хочете», — відповідає зичливий республіканський міністр поліції представникові ворога республіки. «Та ще й прошу дозволу щодня бодай раз перемовитись із вами». І герцоґ знову зраділо відповідає: «Раз, таж цього не досить! Двічі, вранці й ввечері!» Тепер барон де Вітроль міг спокійно залишатися в Парижі й під захистом герцоґа Отрантського провадити переговори з королем і казати йому, що паризькі брами для нього відкриті, якщо... саме так, якщо Людовік XVIII готовий піти на ралець до герцоґа Отрантського, давши йому посаду міністра в новому королівському уряді.

Коли Людовіку XVIII запропонували дати Фуше на чай посадою міністра й без клопоту розчахнути паризькі брами, норовливий Бурбон аж запінився. «Ніколи!» — закричав він першому, хто хотів занести до списку це ненависне ім’я. І справді, що за безглузді домагання, щоб він узяв королевбивцю, одного з тих, хто підписував смертний вирок його рідному братові, отого забіглого священика, несамовитого атеїста й Наполеонового служника! «Ніколи!» — обурено репетує він. Та з історії вже відомі ці «ніколи» королів, політиків та генералів, вони майже завжди є вступом до капітуляції. Хіба Париж уже не вартий меси? Хіба з часів Генріха IV інші королі, предки Людовіка XVIII, не вдавались уже до sacrifici dell’inteletto, таких жертв духу й сумління, прагнучи владарювання? Затиснений зусібіч — придворними, генералами, Велінґтоном і передусім Талейраном (що, бувши одруженим єпископом, та ще й при дворі, теж трохи до сказу не доводив), Людовік XVIII мало-помалу завагався. Всі запевняли, що тільки одна людина може без опору відкрити паризькі брами, тільки Фуше! Тільки він, людина всіх партій і прямувань, найкращий, одвічний підніжок усіх претендентів на корону, не дасть пролитися крові. Та й потім: колишній якобінець давно вже став добрим консерватором, покаявся й так чудово зрадив Наполеона. Зрештою, щоб полегшити собі душу, король іде сповідатись: «Бідолашний брате, якби ти тільки знав!» — лементує він і вже каже, що потай прийме Фуше в Неї, — потай, бо в Парижі ніхто не повинен здогадатись, що за міністерську посаду обраний проводир народу своєї країни, а претендент на корону через той королівський обруч гендлює власною честю. В пітьмі, з одним забіглим єпископом за свідка, потаємно був доведений до кінця цей найганебніший у новій історії гешефт між екс-якобінцем і ще-не-королем.

Там, у Неї, відбулась ота нелюдська й химерна сцена, гідна Шекспіра чи Аретіно: король Людовік XVIII, нащадок Людовіка Святого, приймає співубивцю свого брата, що вже сім разів ламав присягу, — Фуше, міністра Конвенту, імператора й республіки, — щоб той тепер склав присягу йому — вже восьму присягу вірності. Й товаришить Фуше Талейран, колишній єпископ, потім республіканець, потім імператорів слуга. Щоб краще виступати, кульгавий кладе руку на плече Фуше — «нечестя сперлося на зраду», як глузливо зауважив Шатобріан, — й отак по-братерському підійшли два атеїсти й бунтівники до спадкоємця Людовіка Святого. Спершу глибокий уклін. Потім Талейран бере на себе важкий обов’язок запропонувати королю міністром убивцю його брата. Висх­лий чоловічок блідіший, ніж звичайно, — таж тепер перед «тираном» і «деспотом» він падає навколішки для присяги й цілує руку, в якій та сама кров, половину якої він вилив, і присягається ім’ям того самого Бога, чиї церкви зі своїми ордами він плюндрував і нечестив у Ліоні. Все-таки надто крутий фортель навіть для Жозефа Фуше!

А що герцоґ Отрантський зблід іще дужче, коли вони вийшли з королівської зали аудієнцій, то тепер його вже мусить підтримати міцніший Талейран. Фуше не каже ні слова. Навіть іронічні зауваження безсоромного цинічного єпископа, що правив службу, мовби граючи в карти, не можуть розбити його приголомшеної мовчанки. Вночі з підписаним указом у кишені він їде назад до Парижа, до своїх бездогадних колеґ у Тюїльрі, яких він завтра повиганяє, а післязавтра оголосить поза законом, — певне, буде йому трохи незатишно серед них. Тільки раз здобув собі волю цей найзрадливіший слуга, але — що за дивовижна гра долі! — рабські душі ніколи не терплять свободи, їх немов щось відтручує, вони завжди вириваються з неї й тікають назад, у нове рабство. Отож і Фуше, ще вчора самостійний і сильний, знову згинається перед паном, знову прив’язує свої вільні руки до галери влади (гадаючи, ніби вони тримають стерно долі). Але скоро він матиме на собі ще й відзнаки тієї галери — тавро.

Наступного дня надійшли союзницькі армії. Згідно з таємною домовленістю, вони посіли Тюїльрі й просто замкнули двері перед депутатами. Це й дало такий бажаний привід нібито заскоченому Фуше запропонувати колеґам на знак протесту проти баґнетів розпустити уряд. Одурені вхопилися за той патетичний жест — отож, як і домовлялися, трон раптом звільнився, цілий день у Парижі не було ніякого уряду. Досить було Людовіку XVIII серед вітальних гуків зраділої юрби, зібраної грошима його нового міністра поліції, підступити до брами, як його з захватом проголосили рятівником: Франція знову стала королівством.

Аж тепер збагнули колеґи Фуше, як спритно він переграв їх. З «Монітора» дізналися й про те, за скільки продався. Тоді прорвався гнів у добропорядного, розважливого й невразливого (лише трохи обмеженого) Карно. «Ну, зраднику, куди ти зашлеш мене тепер?» — зневажливо гукає він новоспеченому роялістському міністру поліції.

Не менш зневажливо відповів йому й Фуше: «Куди хочеш, йолопе».

Цим лаконічним характерним діалогом двох колишніх якобінців, останніх, що зосталися після 9 термідора, скінчилася дивовижна драма нового часу, революція та її блискітлива фантасмагорія — Наполеонів похід крізь історію. Доба героїчних авантюр минулася, настали міщанські часи.