Розділ VII. Вимушене intermezzo

Почалося третє заслання Жозефа Фуше. У своєму пишному замку в Ексі живе відставлений від служби дер­жавний міністр, герцоґ Отрантський, мов самовладний князь. Йому п’ятдесят два роки, він до самого дна звідав напругу і гру, успіхи і невдачі політичного життя, відвічну зміну припливів і відпливів грайливих хвиль долі. Він скуштував прихильності можновладців і відчаю забуття, був бідним, дбаючи про крихти щоденного хліба, і не­змірно багатим, улюбленцем і ненависним, віншованим і переслідуваним — тепер він може, нарешті, спочити на золотому бережку: герцоґ, сенатор, його світлість, державний міністр, державний радник, неодноразовий мільйонер, нікому не підвладний, крім власної волі. Повагом виїздить він на прогулянку в кареті з ліврейними, відвідує місцеву аристократію, приймає гучну шану зі своєї провінції й потай нашіптувані симпатії з Парижа; він уже позбавлений того дратливого клопоту — гарувати щодня з дурними урядовцями й деспотичним володарем. Так добре почувається procul negotiis[33] герцоґ Отрантський, що можна було й повірити його вдоволеності. Та яка ж оманлива та вдавана ця вдоволеність виказує таке (безперечно щире) місце в його (все-таки надто сумнівних) мемуарах[34]: «Задавнена звичка дізнаватися про все переслідувала мене і ще дужче обсіла серед нудьги загалом приємного, проте одноманітного вигнання». «Charme de sa retraite»[35] були, як признався сам Фуше, не лагідні прованські краєвиди, а плетиво вісток і шпигунських повідомлень зі столиці. «На додачу до реґулярних повідомлень з Парижа я з допомогою надійних друзів і вірних посланців провадив таємне листування; одні вістки доповнювали інші. Одне слово, в Ексі я мав свою приватну поліцію». Те, що забрали в нього як роботу, Невпокійний нині зробив собі спортом і, якщо вже не мав доступу в міністерство, тішився принаймні тим, що чужими очима зазирав у замкові шпаринки, чужими вухами дослухавсь до нарад і нишпорив скрізь — чи не трапиться, зрештою, нагоди знову запропонувати себе, знову дотиснутись до гравецького столу сучасної історії.

Але ще довго йому, герцоґові Отрантському, судилося бути поза грою, Наполеон не дозволяв утручатись. Він стояв на вершині своєї могутності, впокорив Європу, був зятем австрійського імператора, був — здійснилось найзаповітніше бажання! — батьком римського короля. Догідливо вертіло біля нього хвостами збіговисько німецьких та італійських князів, удячних за ласку, що він не чіпав їхніх корон і коронок; уже падав і гнувся його останній і єдиний ворог — Англія. Цей чоловік став таким сильним, що сміючись міг відцуратись спритного й ненадійного помагача, як Жозеф Фуше; аж тепер, коли так доволі дали йому часу, пан герцоґ міг усвідомити всю ту безумну зарозумілість, що спонукала його змагатися з наймогутнішим у світі. Імператор ніколи не вшанував його ненавистю — з тієї карколомної височіні, на яку піднесла й поставила його доля, він уже зовсім не зауважує дрібної й кусливої комашки, що колись закублилась у його хутрі й була струшена одним дужим рухом. Він не помічає ні його настирливості, ні відсутності, Фуше мертвий для нього. Ніщо так виразно не показало поваленому, як мало боїться і зважає на нього Наполеон, як те, що йому зрештою знову дозволили повернутись у Фер’єрський замок, звідки діставалися до Парижа за дві години. Правда, далі імператор його не пустив, Париж і Тюїльрі закриті для тих, хто наважився йому суперечити.

За ці два неплідні роки лиш одного разу Жозефа Фуше закликали до палацу. Наполеон готував війну проти Росії, і з такої нагоди, оминувши всі інші, мали спитати й думку Фуше. Він, якщо можна йому вірити, палко застерігав, склав навіть (якщо тільки не сфальшував post festum[36]) отой меморандум, який є серед його спогадів. Та Наполеон уже давно дослухається тільки до власної волі, прагне тільки сліпого схвалення. Коли хто відраджує від війни, той, певне, сумнівається в його величі. Фуше холодно відіслали назад у замок, у його вимушене заслання, а імператор з шістьма сотнями тисяч люду почав свою найсміливішу й найбезглуздішу виправу проти Москви.

Якийсь дивний ритм порядкує незвичайним і таким багатим на зміни життям Фуше. Коли він підноситься, йому щастить в усьому, а коли падає, проти нього повертається доля. Саме тепер, коли він, у запиналі неласки, ображений та озлоблений, мусить бездіяльно чекати на сто першому кілометрі від осередку подій і потребує в своєму розпачу душевного підтриму, щирого слова, лагідного піклування, він утрачає єдину людину, що двадцять років, сповнена любові, витримки і наснаги, ходила з ним усіма небезпечними шляхами, — втрачає дружину. В першому засланні, в тій мансарді, померло двійко над усе люблених дітей, у третьому засланні від нього пішла його супутниця. Ця втрата вразила начебто нечутливого в самісіньке серце. Невірний і несталий щодо всіх партій та ідей, цей непроникний був ніжно відданий своїй бридкій дружині, був напрочуд добрим чоловіком і найдбайливішим батьком. Як під машкарою висхлого канцеляриста ховався нервовий, спритний і натхненний гравець, так і за небезпечним та ненадійним несміливо й невидно сидів провінційний одружений француз з його міщанською вірністю, звичайнісінький чоловік, що почувається безпечно й добре тільки у вузькому родинному колі. Все, що було доброго й порядного в цього спритного дипломата й чаїлося десь насподі, він потай, мовчазною любов’ю віддавав своїй супутниці, яка жила лише для нього, ніколи не з’являлась на двірські свята, бенкети та прийняття і ніколи не втручалась до його небезпечної гри. Геть заховавшись на недоступних теренах приватного життя, існувала противага розвіяній, азартній і мінливій політичній натурі Фуше, — і ось цей балансир випадає йому з рук саме тоді, коли він найбільше потребував допомоги. Вперше в цього холодного, мов камінь, чоловіка ми бачимо справжнє зворушення, а в його листах уперше чуємо дуже теплий, дуже щирий і дуже людяний тон. І коли після несосвітенного глупства його наступника, герцоґа Ровізького, що під час сміховинного заколоту, сам того не хотівши, ув’язнив якогось придурка, ставши посміховиськом усього Парижа, до Фуше підступилися друзі, вмовляючи знову домагатись Міністерства поліції, він зарікся бодай як-небудь повертатись у світ політики: «Серце моє закрите для тих усіх людських дурощів, влада вже зовсім не принаджує мене, спокій — не тільки цілком відповідний для мене стан, а й над усе необхідніший. Громадські справи для мене — це образ заворушень, неладу й небезпек». Здається, вперше тямущий, навчений стражданням, стає справді розумним. Глибока потреба відпочинку, внутрішньої злагоди на якийсь час здолала відвічне й скажене честолюбство вже літнього чоловіка — відколи померла та, що була з ним нерозлучною двадцять страшних років. Здається, назавжди згас у Фуше потяг до інтриґи; нарешті, аж нарешті урвалося прагнення влади в цього непосидющого й незмінно пожадливого духа.

Та що за трагічна іронія! Цього першого і єдиного разу, коли Фуше, такий невпокійний, прагнув самого спокою і ні про яку службу не думав, його витяг силоміць давній партнер — Наполеон.

Не з любові чи то з поваги, не від довіри ще раз тягнув Наполеон Фуше до себе на службу, а від недовіри, втративши зненацька безпеку. Імператор уперше повернувся додому переможеним. Не на чолі свого війська, випроставшись на коні, серед маєва корогов крізь Тріумфальну арку заїхав він до Парижа, а забіг уночі, закутавши хутром обличчя, щоб не пізнали його. Найгрізніша армія, яку він коли-небудь збирав, полягла померзлою в російські сніги, і разом із німбом непереможності відлетіли від нього всі друзі. Королі та імператори, що вчора й позавчора, зі­гнувши спину, ще плазували перед ним, тепер біля переможеного імператора з прикрою проворністю познаходили свою гідність. Проти суворого володаря постав світ, ошкірений зброєю. З Росії мчали козаки, зі Швеції, вже як ворог, виступав його давній суперник Бернадот, його власний тесть, імператор Франц, озброювався в Богемії, сплюндрована та уярмлена Пруссія запалювалась і надихалась бажанням помсти, — драконове насіння численних легковажних війн нині проклюнулось на спаленій, змученій і заляканій європейській землі і цієї ж осені достигне на Ляйпцизьких нивах. Повсюди хиталась і тріщала велетенська споруда, що десять років трималась однією всесвітньою волею, з Іспанії, Вестфалії, Голландії та Італії втікали вигнані імператорові брати. Тепер і Наполеонові треба докласти надзвичайних зусиль. Всеуважний і всевидющий, із подесятереним завзяттям він готується до останньої й вирішальної боротьби. У Франції забирали до війська кожного, хто тільки міг утримати рушницю або сидіти в сідлі, звідусіль — з Іспанії та Італії — стягувано надійні війська, аби надолужити те, що розмолола крижаними щелепами російська зима. На фабриках день і ніч тисячі люду робили шаблі й гармати, з прихованого золота карбували гроші, з потаємних Тюїльрійських покоїв діставали скарби, зміцнювали фортеці і — коли зі сходу та заходу на Ляйпциґ важким кроком сунули армії — водночас навсібіч розкидали дипломатичну мережу. Ніде не повинно зостатися жодного слабкого й непевного місця, ніде жодної дірки в тому колючому дроті, яким опережуть Францію; треба зважити всі можливості, однаково забезпечити фронт і тил. Бо вдруге не можна допустити, як-от під час російського походу, щоб якийсь дурень чи просто баламут розхитував і потьмарював довіру народу до Наполеона, щоб хтось непевний лишивсь у затиллі й опинився без нагляду бодай один небезпечний.

Перед цією останньою й вирішальною битвою імператор думає про кожен могутній чинник, про всякі можливості, будь-яку ймовірну небезпеку. Тож згадав і про того, хто міг стати небезпечним, — Жозефа Фуше. Як бачимо, він його не забув, а просто не помічав, доки сам був сильним. Тепер, коли Наполеон у небезпеці, він мусить знову подбати про безпеку. В тилу, в Парижі не можна залишити жодного ймовірного ворога. Й оскільки Наполеон не вважав Фуше за приятеля, то й вирішив: геть його з Парижа.

Не було, правда, ніякого годящого приводу, щоб заарештувати й запроторити до в’язниці цей невпокійний дух, де б він уже не виплів жодної інтриґи. Але й на свободі не слід його лишати. Тому найліпше цупко скрутити його хапкі до гри руки якоюсь службою, та ще якнайдалі від Парижа. В Дрездені у штаб-квартирі серед бурхливих воєнних готувань марно шукали посади для Фуше, щоб водночас і почесною здавалась, і ґарантувала безпеку: за такий обмежений час годі знайти щось путнє. Та Наполеонові вже не терпиться витурити з Парижа цього пітьмохода. Оскільки ніякої посади для Фуше не знаходилось, то її просто вигадали, давши йому службу журавля в небі, а саме: доручивши врядування підвладними прусськими землями. Нівроку добра посада, почесна й, без сумніву, першокласна, та, на жаль, невеличкий у неї ґандж: вона прив’язана до такого собі «коли», бо врядування аж тоді розпочнеться, коли Наполеон загарбає Пруссію. Але з огляду на хід воєнних дій досі таким і не пахло, бо на саксонському фланзі Блюхер уже значно потис імператора, і Наполеон, мов блазень, надавав посаду в хмарах, коли 10 травня писав герцоґові Отрантському: «Повідомляю Вас, що, тільки-но ступивши на землі прусського короля, я маю намір негайно закликати Вас до себе й поставити на чолі уряду тих земель. Не слід оголошувати про це в Парижі. Вдавайте, ніби Ви подались у свій маєток, а насправді Ви будете вже тут, хоч усі гадатимуть, ніби Ви й досі вдома. Про ваш від’їзд знає тільки імператриця. Я радий нагоді невдовзі знову скористатися Вашими по­слугами й отримати нові свідчення Вашої прихильності». Отак писав Жозефові Фуше імператор саме тоді, коли аж ніяк не вірив у його «прихильність». Неохоче, недовірливо, зразу прозирнувши потаємні наміри свого володаря, ладнається їхати до Дрездена герцоґ Отрантський. «Я відразу збагнув, — відзначено в його мемуарах, — що, тільки боячись мого перебування в Парижі, імператор закликав мене до себе, прагнучи мати в руках як заручника». Тому майбутній реґент Пруссії нітрохи не поспішає дістатися до Державної ради в Дрездені, він знає, що насправді ніхто й не прагне його порад у державі, а лише в’яжуть йому руки. Він добувається аж 29 травня, і перші слова, якими привітав його імператор, були такі: «Пане герцоґу, ви спізнилися».

У Дрездені, зрозуміло, вже й словом не прохопилися про сміховинний привід надати йому врядування над Пруссією: час для таких жартів був занадто поважний. Але Фуше вже цупко тримали в руках, і, на щастя, знайшлася ще одна чудова посада, щоб якнайдалі відіслати його від кону подій; не така, як попередня, десь угорі, в журавля на небі чи на Місяці, та все-таки за сотні кілометрів від Парижа: Іллірійське намісництво. Давній Наполеонів товариш генерал Жюно, який урядував у тій провінції, раптом збожеволів, отже, келія для непоштивого звільнилася. З ледь стримуваною іронією імператор доручив Жозефові Фуше це нетривке панування, а той, як завжди, не відмагався, вклонився покірно, сказавши, що негайно вирушає.

Іллірія — назва відгонить чимсь оперетковим, та й справді, що більшого може бути в строкатій державі, яку при останньому, проведеному силоміць замиренні зліпили з клаптів Фріулі, Каринтії, Далмації, Істрії та Трієста! Дер­жава без об’єднавчої ідеї, без глузду й мети, з крихітним провінційним містечком Лайбахом [37] за столицю, — нежиттєздатний гермафродитний виродок, породжений сп’янілою волею володаря й сліпою дипломатією. Фуше знайшов там лише спорожнілу скарбницю, кількадесят знудьгованих урядовців, жменьку солдатів і сторожке населення, що тільки й чекало, коли заберуться французи. Вже повсюди підламувались крокви цієї нашвидкуруч зліпленої штучної державки, зо два гарматні постріли — і вся та хистка будівля мала впасти. Невдовзі проти свого зятя Наполеона ці постріли зробить його власний тесть, імператор Франц, і відразу настане кінець Іллірійській державці. Маючи кілька полків, що складалися переважно з хорватів, ладних при першому ж по­стрілі перебігти до своїх давніх приятелів, Фуше й думати не міг про якийсь поважний опір. Отже, з першого дня він готувався, власне, до відступу, а щоб спритно те все замаскувати, поводиться про людське око як надто вже безтурботний володар, дає бали й улаштовує прийняття, щодня йдуть бучні військові паради, а щоночі скарбницю й державні папери потай відсилають до Трієста. Тому й свої дії як пана й володаря Фуше може тільки обмежувати і обережненько, крок за кроком, з якомога меншими втратами покидає країну. Під час цього стратегічного відступу він знову виявляє свою давню неперевершену холодно­кровність і беручке й моторне завзяття. Без утрат і мало-помалу відходить він з Лайбаха до Ґерца [38], з Ґерца до Трієста, з Трієста до Венеції, майже в повному складі вивозячи всіх урядовців, скарбницю й чимало цінних матеріалів зі своєї вже й сконалої Іллірії. Але що таке втрата цієї сміховинної провінції! Адже в ті самі дні Наполеон програв найважливішу й останню велику битву цієї війни — Битву народів під Ляйпциґом, — утра­тивши панування над світом.

Отже, Фуше виконав завдання, і то найбездоганнішим, найпочеснішим способом. Тепер, коли вже не треба урядувати ні в якій Іллірії, він знову почувається вільним, і, зрозуміло, йому знову закортіло до Парижа. Та в Наполеона такого й у гадці не було. Саме тепер Фуше нізащо не можна до Парижа: «Фуше — такий чоловік, що за теперішніх обставин йому ніяк не можна до Парижа», — сказано ще в Дрездені, та після Ляйпциґа вага цих слів зросла не те що вдвоє, а вдесятеро. Геть його, якнайдалі геть і за всяку ціну! Поряд з нелюдським завданням оборони від уп’ятеро численнішої потуги імператор квапливо вигадує Незручному іншу місію — знову таку, щоб знешкодити, поки триватиме війна. Нехай собі тепер трохи поінтриґує й пограється в дипломатію, аби тільки його сверблячі руки не вхопилися за Париж! Наполеон наказує Фуше миттю податися в Неаполь (Неаполь-бо далеко), щоб навернути до обов’язку і спонукати прийти з військом на допомогу імператорові Мюрата, неаполітанського короля і Наполеонового шваґера, який більше дбав за власне королівство, ніж про імперію. Як Фуше виконав це доручення — чи справді хотів нагадати про вірність колишньому Наполеоновому кавалерійському генералові, чи заохочував того у відступництві — історії лишилось невідомим. Хай там що, головну мету імператора осягнено — на чотири місяці Фуше по той бік Альп, на відстані тисяч миль, тісно зв’язаний безкінечними переговорами. Тоді як Австрія, Пруссія й Англія вже сунуть на Париж, він мусить невпинно і, власне, безцільно сновигати між Римом, Флоренцією і Неаполем, від Люкки до Ґенуї, знову марнувати свій час і завзяття на нерозв’язні завдання. Бо й сюди невпинно посувається Австрія; після Іллірії втрачено ще й Італію, другу державу, доручену його опіці. Зрештою на початку березня імператор Наполеон уже більше не мав країни, куди міг би запроторити Незручного, та й у своїй рідній Франції не мав уже чим порядкувати й кому наказувати. 11 березня через Альпи Жозеф Фуше знову подався на батьківщину: завдяки геніальній імператоровій завбачливості він чотири місяці був відгороджений далечінню від будь-якого політичного прядива у Франції. І коли він кінець кінцем урвав свого ретязя, то вже спізнився рівно на чотири дні.

У Ліоні Фуше довідався, що армії трьох імператорів сунуть на Париж. Отже, за кілька днів Наполеон упаде й буде створений новий уряд. Фуше, зрозуміло, пожирала честолюбна гарячка «d’avoir la main dans la pâte», застромити руки до горщика й вибирати звідти найласіші шматки. Та прямий шлях на Париж уже перекритий ворожими арміями, Фуше змушений робити чималий гак через Тулузу й Лімож; нарешті аж 8 квітня його поштова карета про­їхала паризьку заставу. З першого погляду він збагнув, що приїхав запізно. А хто пізно ходить, той сам собі шкодить. Наполеон, тримавши Фуше, доки риба в каламуті ловилась, якнайдалі, чудово все передбачив і ще раз поквитався з ним за всю його потаємну гру й підступні удари. Нині Париж капітулював, Наполеона усунено, Людовік XVIII король, і вже під проводом Талейрана створено новий уряд у повному складі. Цей клятий кривий вчасно опинився на місці і швидше повернув фронт, ніж спромігся Фуше. Російський цар уже живе в Талейрановому домі, новий король усіляко йому догоджає й виявляє повну довіру, Талейран, як йому заманулось, заповнив усі міністерські фотелі й так підло жодного не лишив герцоґові Отрант­ському, що тим часом безглуздо й безцільно правив Іллірією або тинявся по Італії зі своєю дипломатією. Ніхто й не чекав його, ніхто не по­дбав про нього, нікому не був він потрібний, ніхто не прагнув його порад і допомоги. Жозеф Фуше знову став — як не раз у своєму житті — пропащим чоловіком.

Довго не йме він віри, що байдужісінько відтрутили того, хто так затято протививсь Наполеонові. Він благає прилюдно й потаємно, його бачать усюди — в передпокоях Талейрана, в королевого брата, в англійського посла, в залі сенатських засідань. І все-таки ніхто його не слухає. Пише листи — навіть Наполеонові, порадивши йому вибратись до Америки, а водночас, аби підлеститись, копію цього листа надсилає Людовікові XVIII. Та не отримує жодної відповіді. Благає міністрів про якусь гідну посаду — приймають його чемно, холодно, та не сприяють ні в чому. Хоче пробитися з допомогою жінок, удається до своїх давніх покровителів, але марно, він припустився непрощенної політичної помилки: запізно прийшов. На кожному місці вже хтось сидить, і жоден достойник навіть у гадці не має підвестися самохіть і люб’язно поступитися місцем герцоґові Отрантському. Отже, честолюбцеві нічого не лишається, як спакувати валізи і знов-таки податись до Фер’єра у свій замок. Відколи померла дружина, у Фуше тільки один помічник — час. Досі він завжди йому допомагав, допоможе й тепер.

Справді, цього разу час теж йому допоміг. Невдовзі почув Фуше, що повітря знову відгонить порохом. Якщо тонкий у тебе слух, то навіть у Фер’єрі почуєш, як тріщить і хитається трон. Новий володар — Людовік XVIII — коїв помилку за помилкою. Йому кортіло іґнорувати революцію й забути, що після двадцяти років, коли всі були громадянами, Франція не захоче знову гнутися перед якоюсь двадцяткою аристократичних родин. Він і не помітив усієї небезпечності преторіанського гурту офіцерів і генералів, що, посаджені на половинну платню, невдоволено нарікали на те нице колінкування перед огірковим королем. Атож, якби повернувся Наполеон, він одразу почав би якусь добру й прибуткову війну. Тоді б одразу можна було розперезатись і плюндрувати країни, робити кар’єру, цупко вхопившись за вузду! Вже ходять підозрілі посланці від однієї залоги до іншої, мало-помалу у війську готується змова, і Фуше, що аж ніяк і ніколи не різав до решти пуповини між собою і своїм витвором — поліцією, всіляко підглядає і підслухає, над усім метикує. Стиха посміхається він до себе: сердега король знав би про це все, якби міні­стром поліції поставив герцоґа Отрантського. Та навіщо застерігати тих двірських блюдолизів? Досі тільки падіння уряду підносило Фуше вгору — той вітер, що знімався при цьому. Тому він зберігає спокій, ховаючись, не ворушачись, затамувавши віддих, мов боєць перед поєдинком.

5 березня 1815 року в Тюїльрі пригнався посланець, приголомшивши вісткою: Наполеон утік з Ельби і з шістьома сотнями війська висадився 1 березня у Фрежюсі. Зачувши таке, королівські придворні лише зневажливо посміхалися. Авжеж, вони завжди казали, що цьому Наполеонові Бонапарту, з яким стільки носяться, клепки бракує. З шістьома сотнями — господи, та тут справді тільки реготати можна! — цей дурень хоче воювати з королем, за яким стоїть уся армія і Європа! Не треба хвилюватись, не вигадуймо собі клопоту, навіть жменька жандармів хутко зв’яже цього жалюгідного авантюрника. Впоратись із ним наказують маршалові Нею, давньому Наполеоновому сподвижнику. Той велемовно обіцяє королю не тільки зловити баламута, а й «у залізній клітці провезти його по країні». Людовік XVIII із почтом і далі безтурботно й повагом шпацирують Парижем, принаймні перші вісім днів, і всю ту справу «Монітор» подає мов дрібницю. Та невдовзі надходить дедалі більше прикрих вісток. Наполеон ніде не зіткнувся з опором, замість перекрити йому шлях, кожен висланий проти нього полк лише зміцнював крихітне на початку Наполеонове військо, і той самий маршал Ней, що мав зловити втікача й возити в залізній клітці, з розгорнутими прапорами перейшов до свого колишнього володаря. Ось Наполеон уже в Ґреноблі, ось у Ліоні, ще тиждень — і збулося його пророцтво, імперський орел знову розкинув крила над вежами собору Богородиці Паризької.

Тепер уже королівський двір охопила паніка. Що діяти? Якими греблями стамувати цю лавину? Запізно второпав король і його графські й князівські дорадники, як по-дурному вони поводились, відцуравшись народу та вдаючи, ніби забули, що між 1792-м і 1815 роком у Франції сталася ще й революція. Тож тепер миттю здобувати прихильність! Хоч як-небудь показати тому дурному народові, що його справді люблять, шанують його права й побажання, треба мерщій урядувати по-республіканському, демократично! — завжди, коли вже запізно, королі та імператори радо розкривають у собі серце демократа. Але як здобути прихильність республіканців? Та ну, дуже просто: треба когось із них узяти до міністерства, якогось справжнього радикала, що зразу дасть червону облямівку корогві з лілеями! Та де ж його знайти? Розмислили і згадали раптом про такого собі Жозефа Фуше, який ще два тижні тому висиджував в усіх передпокоях і завалив столи короля й міністрів благаннями про посаду. Атож, він саме той, що треба, єдиний, кого завжди і в усьому можна використати, — слід негайно дістати його на світ Божий! Завжди, коли уряд у скруті — Директорія, консульство, імперія або королівство, — завжди, коли потрібен справжній посередник, певний вигладжувач, порядкодавець, звертаються до людини з червоним прапором, до найненадійнішої вдачі й найнадійнішого дипломата — Жозефа Фуше.

Ото вже зажив герцоґ Отрантський утіхи, коли ті самі графи й князі, які ще два тижні тому зимно спроваджували його, обертаючись байдужими спинами, тепер із шанобливою настирливістю тиснуться до нього, пропонуючи міністерський портфель, ба навіть просто пхаючи його в руки. Та колишній міністр поліції надто добре знає реальне політичне становище, щоб у свинячий для Бурбонів голос компрометувати себе. Він чує, що незабаром уже й передсмертні корчі, якщо його так наполегливо запрошують як лікаря. Під найрізноманітнішими приводами Фуше люб’язно відмовляється, ледь-ледь даючи наздогад, що звертатись годилося раніше. Що ближче підступає імператорове військо, то швидше вивітрюється почуття честі з королівського двору, дедалі настирливіше нагадують Фуше й тиснуть на нього, щоб він очолив уряд, навіть рідний брат Людовіка XVIII хоче потай поговорити з ним. Але цього разу Фуше невблаганний — не через несхитність переконань, а тому що гнила рибка його не вабить, і вже надто для нього втішно сидіти на гойдалці між Людовіком XVIII і Наполеоном. Тепер уже пізно, — заспокоює він королевого брата, — нехай тільки король десь таки заховається, вся ця Наполеонова авантюра триватиме недовго, а він тим часом усе робитиме, протидіючи імператорові. На нього можна покластися. Отак здобуває собі Фуше ще одного козиря і в разі перемоги Бурбонів уже вдаватиме їхнього помагача. З іншого боку, коли Наполеон переможе, він собі зможе пишатись, що відкинув пропозицію Бурбонів. Надто часто на обидва боки він перевіряв випробувану систему забезпечень з тилу, тож і цього разу не вперше спробував бути за відданого слугу водночас двох панів — короля та імператора.

Але цього разу ще виразніше проступило те, що саме у вирішальні, поворотні миті в житті та долі Фуше трагічна сцена незмінно переходить у комедію. Бурбони, хай там як, чогось таки навчились у Наполеона, зокрема, що небезпечної миті такого чоловіка, як Фуше, ніколи не можна лишати за спиною. Отож найостаннішого дня перед виїздом короля, коли Наполеон от-от мав увігнатись у Париж, поліції доручено негайно заарештувати Фуше як підозрілого й вивезти його з Парижа — за відмову стати королівським міністром.

Тодішній міністр поліції, якому припало виконати цей невтішний наказ про арешт, звався — а історія справді полюбляє найнезвичайніші несподіванки — Бурієном. То був найближчий друг юнацьких літ Бонапарта, вони разом дістали військовий вишкіл, пліч-о-пліч воювали в Єгипті; довгий час він був секретарем Бонапарта і знав усіх його вірних, аж надто добре знав і самого Фуше. Тому й сполошився він трохи, коли король наказав заарештувати Фуше, герцоґа Отрантського. І, щоб часом не скоїти дурниці, дозволив собі поміркувати. А коли король уже гостріше повторив наказ, усе-таки похитав головою: не так воно легко буде. Він знає, що то стара щука і минула вже стільки ятерів і мереж, що серед білого дня в петлю не полізе. Щоб уловити такого чоловіка, треба чимало часу, та й хитрощів повен міх. Хай там як, а наказ він отримав. І справді, 16 березня 1815 року об одинадцятій годині ранку поліціянти просто на бульварі оточили карету герцоґа Отрантського й тут-таки оголосили йому Бурієнів наказ про арешт. Не втрачаючи самовладання, Фуше зневажливо посміхнувся: «Колишнього сенатора серед вулиці не хапають». І, перше ніж аґенти, що так довго були його підлеглими, отямилися з несподіванки, вже гукнув візникові, і коні, оперіщені хвацьким батогом, мерщій помчали карету додому. Роззявивши рота, ошелешені поліціянти ковтали зняту екіпажем куряву. Бурієн мав слушність: не так воно легко схопити чоловіка, що вимкнувся цілим від Робесп’єра, Конвенту й Наполеона.