Розділ VIII. Остаточна боротьба з Наполеоном

18 червня зненацька загримотіли гармати коло Палацу інвалідів. Міський люд аж сахнувся з захвату. Вже п’ятнадцять років знали вони цей чавунний поклик. Здобуто перемогу, битва скінчилася успіхом, «Монітор» повідомив про цілковиту поразку Блюхера й Велінґтона. Недільними переповненими бульварами струменіли збуджені юрмиська, настрої суспільства, ще кілька днів тому непевні, раптом перекинулись у відданість і схиляння перед імператором. Лише найкращий барометр — рента — впав на чотири по­значки, бо кожна Наполеонова перемога означала, що війна триватиме й далі. Мабуть, тільки один чоловік здригнувсь аж до комля, зачувши чавунний лускіт, — Фуше. За перемогу деспота він міг поквитатись головою. Та що за трагічна іронія долі: саме тоді, коли в Парижі салютували французькі гармати, під Ватерлоо англійські гармати давно вже дощенту розбили полки інфантерії і ґвардії, а тоді, коли столиця бездогадно прибралась у святкові вогні, коні прусської кавалерії розганяли жалюгідні рештки розбитої армії.

Ще й другого дня в Парижі ні про що не здогадувались. Аж двадцятого червня просочилися страхітливі вістки. Блідими й тремтячими вустами тривожну чутку несли все далі й далі. В будинках, на вулиці, на біржі, в казармах — повсюди шептали й гомоніли про катастрофу, хоч газети мовчали, немов їм заціпило. Всяк говорив, бурмотів, бурчав, скарживсь і сподівавсь у зненацька наполоханій столиці.

Діяв тільки Фуше. Тільки-но до нього (звичайно ж раніше від усіх) дійшла чутка про Ватерлоо, він уже вважав Наполеона за обтяжливий труп, який чимшвидше треба прибрати з дороги. Й миттю дістає лопату, щоб рити могилу. Не зволікаючи, пише до герцоґа Велінґтона, щоб заздалегідь дійти порозуміння з переможцем, а водночас, маючи незрівнянну психологічну прозірливість, застерігає депутатів, що Наполеон насамперед спробує розігнати їх усіх по домівках: «Він повернеться лютіший, ніж будь-коли, й відразу вимагатиме диктатури». Отже, мерщій йому палиці в колеса! Ввечері вже й засідання парламенту зіграно, міністерську раду обернено проти імператора — з Наполеонових рук вибито останній шанс ухопитися за владу, та ще й тоді, коли він і ногою не ступив у Париж. На той час Наполеон Бонапарт — уже не володар, ним (нарешті, нарешті, аж нарешті) став Жозеф Фуше.

Перед самісіньким світанком, мов у саван, загорнувшись у чорний плащ ночі, крізь міську браму проїхала поганенька карета (його власну разом зі скарбницею, шпагою й паперами відібрав Блюхер) і покотилась до Єлісейського палацу. Той, що шість днів тому у військовому наказі патетично писав: «Для кожного мужнього француза настала мить перемоги або смерті», — все ж не переміг і не загинув, хоча під Ватерлоо й Ліньї за нього знову полягло шістдесят тисяч чоловік. Тепер він притьмом, як свого часу з Єгипту, з Росії, повертається додому, аби рятувати владу. Він навмисне затягнув подорож, аби приїхати потай, закрившись пітьмою. Замість одразу податись у Тюїльрі, до представників французького народу в свій імператорський палац, прихищає розбиті нерви в малому й віддаленому Єлісейському палаці.

З карети вийшов утомлений і знесилений чоловік, бурмочучи непевні і незв’язні слова, шукаючи непоправному запізнілих виправдань і пояснень. Він трохи оговтався в гарячій ванні, аж потім скликає Раду. Невпокійно, вагаючись поміж гнівом і жалем, зовні начебто шанобливі, слухали радники плутаних гарячкових казань Побитого, що вже заново марив сотнями тисяч піднятого люду, відбором найкращих коней; порахував для них (хоча вони знали докладно: з вичавленої країни вже й сотні чоловік не збереш), що за два тижні він знову зможе виставити проти союзників двісті тисяч люду. Міністри, а між ними й Фуше, стояли, похнюпивши голови. Знали, що ця гарячкова мова — лише передсмертні корчі надмірного владолюбства, яке знай не хотіло вмирати в цьому гіганті. Як і передбачив Фуше, Наполеон почав вимагати диктатури, об’єднання всієї вій­ськової й політичної влади в одних, у його руках і, мабуть, вимагав тільки на те, щоб міністри на вимогу не пристали, а він згодом, колись пізніше, на них би переклав провину перед історією, мовляв, утрачено останній шанс перемогти (сучасність знає аналоги отаких підмін!).

Та всі міністри висловлювались обережно, ніяковіючи й боячись твердим словом уразити цього страдника з його божевільною маячнею. Тільки Фуше не мав чого казати. Він мовчав, бо давно все залагодив і вжив усіх заходів, аби перешкодити цьому останньому Наполеоновому пориванню до влади. З професійною цікавістю, мов лікар, який по-клінічному холодно спостерігає останні нестямні корчі вмирущого й знає наперед, коли урветься пульс, припиниться опір, він без усякого жалю слухає ці марні судомні слова, жодного згуку не злітає з його сухих і зне­кровлених вуст. Moribundus’e[44], стратенцю, ти вже й душу Богові віддав, чого там іще варта твоя розпачлива мова! Фуше знає: поки тут імператор, сам очамрілий, намагається отуманити інших тим ґвалтовним химеруванням, десь на тисячу кроків далі, в Тюїльрі, з нещадною логікою все вже вирішили депутатські збори за його, Фуше, нарешті нестримуваним бажанням і волею.

Сам він, щоправда, як колись 9 термідора, так і цього 21 червня, не прийшов на збори депутатів. Він — і цього досить — у пітьмі підкотив свої батареї, окреслив план бойо­вих дій, а для нападу вибрав слушний час і придатного чоловіка — Лафаєта, трагічного й майже гротескного Наполеонового супротивника. Повернувшись чверть століття тому героєм американської визвольної війни, аристократ з невеликим родоводом, а все ж увінчаний славою двох світів, прапороносець революції, утверджувач нових ідей, улюбленець народу, Лафаєт рано, занадто рано екстатично втішався владою. А потім раптом із небуття, з Баррасової спальні вийшов малий корсиканець, якийсь лейтенант у подертому плащі та стоптаних чоботях, і за два роки урвав собі все, що він будував і здобув, посів його місце, викрав славу. Таке не забувається. Уражений аристократ подавсь нарікати в свій маєток, а той у гаптованій імператорській мантії допускав до своїх ніг князів Європи й замість старої, аристократичної, запровадив нову, ще нещаднішу деспотію генія. І від цього новітнього сонця жоден промінчик прихильності не долітав до далекого маєтку, й коли одного разу маркіз де Лафаєт у звичному простому вбранні прибув до Парижа, той вискочень ледве його зауважив, гаптовані золотом генеральські сурдути й мундири спечених із кривавого замісу маршалів затьмарювали вже запилюжену славу Лафаєта. Лафаєт забутий, двадцять років ніхто не згадує його ім’я. Волосся йому посивіло, відважний стан схуд і висох, його ніхто не кличе ні до війська, ні в Сенат, його зневажливо полишили садовити троянди й грубу картопельку в Ла-Ґранжі. Ні, честолюбець такого не забуде. Й коли тепер, 1815 року, народ, пригадавши революцію, знов обрав депутатом свого колишнього улюбленця і Наполеон змушений звертатися до нього, то Лафаєт відповідає лише холодно й заперечливо — занадто гордий, справедливий і чесний, щоб ховати свою ворожість.

Аж тепер, коли Фуше штовхає його в спину, ступає він наперед, і його тамована ненависть немов заступає розум і силу. Вперше знову залунав з трибуни голос старого прапороносця: «Коли я через стільки років знову подаю свій голос, який упізнають усі давні друзі свободи, то мене спонукають говорити навислі над Вітчизною небезпеки, і нині її рятунок залежить тільки від вас». Уперше знову заговорили про свободу, а свобода цієї миті — повалити Наполеона. Лафаєтова промова заздалегідь відбиває будь-які намагання розігнати парламент, ще одну спробу державного перевороту, і всі збуджено ухвалили, що народне представництво на віки вічні оголошує і вважатиме зрадником Вітчизни кожного, хто робитиме спроби розігнати його. Не можна було не вгадати, проти кого спрямоване це круте послання, і Наполеон, тільки-но взявши його до рук, відчув, що б’ють просто по голові. «Я мав би розігнати цих людців ще перед від’їздом, — злоститься він. — Тепер уже по всьому». Насправді ще й не по всьому, ще й не пізно. Якби він махнув пером, то вчасним зреченням ще міг би врятувати імператорську корону для сина, а собі свободу. З другого боку, ще міг ступити ту тисячу кроків від Єлісейського палацу до зали засідань і там підкорити своїй волі полохливу отару валахів. Але історія незмінно демонструє одвічний разючий феномен: у критичні й переламні миті саме найзавзятіших сковує дивна нерішучість, якийсь душевний параліч. Валенштайн перед падінням, Робесп’єр у ніч на 9 термідора і аж ніяк не менше полководці останньої війни — всі вони саме тоді, коли й поквапність була б меншою помилкою, виявляли згубну нерішучість. Наполеон парламентує, дискутує перед двійком міністрів, що байдужісінько наслухають; саме тієї миті, коли мало вирішитись його майбутнє, він намарне спогадує всі помилки минувшини, звинувачує, химерує, надимається справжнім і вдаваним пафосом, аж ніяк не проймаючись мужністю. Він просторікує, але не діє. І, немов у житті все кружляє й повторюється, немов не були аналогії завжди найнебезпечнішою політичною помилкою, він, прагнучи прихилити депутатів, промовцею замість себе, як і 18 брюмера, висилає брата Люсьєна. Та тоді Люсьєн був не сам: поряд з ним вимовним адвокатом стояли братові перемоги, а підпирали його дужі ґренадери й звитяжні генерали. Крім того, геть непрощенна Наполеонова забудькуватість: за ці п’ятнадцять років полягло десять мільйонів забитих. І коли тепер Люсьєн виходить на трибуну й починає звинувачувати французький народ, що той невдячно покинув напризволяще справу його брата, раптом у Лафаєті проривається затамований гнів ошуканої нації проти її убійника, він проказує незабутні слова, що впали, мов іскра на порох, умить розбивши остан­ні Наполеонові надії: «Як ви зважились, — вергає він громи на Люсьєна, — закинути нам, що ми мало зробили для вашого брата? Невже ви забули, що кістки наших синів і братів повсюди засвідчують нашу вірність? В африкан­ських пустелях, на берегах Ґвадалквівіру й Тахо, на віслянських пісках і в засніжених московських просторах за десять із гаком років три мільйони французів полягли задля однісінької людини! Чоловіка, що й тепер нашою кров’ю хоче воювати з Європою. Цього досить, куди вже більше для однієї людини! Тепер наш обов’язок — порятунок Вітчизни». Передусім, здається, гримотливе схвалення мало показати Наполеонові, що то була найслушніша мить зректися доброхіть. Та, мабуть, найважче на землі — прощатися з владою. Наполеон вагається. Це вагання відібрало в сина імперію, а в нього самого свободу.

Зате тепер уривається терпець у Фуше. Якщо той Незручний не хоче доброхіть, тож геть його; досить притьмом і як слід підставити важіль, і тоді впаде й така колосальна парсуна. Вночі Фуше підмовляє відданих йому урядовців, і вже вранці Палата гостро вимагає зречення. Та й це видається дрібницею для того, в кому кривавим шумовинням вирує жадання влади. Знов і так і сяк парламентує Наполеон, аж поки, ніби кивнувши пальцем, Фуше сказав Лафаєтові вирішальне слово: «Коли тягнутиме зі зреченням, я пропоную скинути».

Однісіньку годину дали депутати володареві світу для почесного відступу, ще годину могутності перед остаточною відмовою, але скористався він нею, як і 1814 року перед генералами у Фонтенбло, не політично, а чисто по-театральному. «Що, — обурюється він, — насильство? Коли так, то я й не зрікатимусь. Палата — це просто зграя якобінців і честолюбців, яких давно б годилося викрити перед народом і розігнати! Нічого, я ще надолужу втрачене». Насправді ж він хоче, щоб його просили настирливіше, щоб стати ще більшою жертвою, і тепер міністри, як і генерали 1814 року, справді лагідно промовляють до нього. Тільки Фуше мовчить. Добігають вісточки за вістками, стрілки й далі безжально крутяться циферблатом. Зрештою імператор зиркнув на Фуше, водночас — як оповідав, хто бачив, — глузливим і сповненим ненависті поглядом: «Напишіть тим панам, — зневажливо промовляє він, — нехай угамуються, я зроблю, що їм треба». Одразу ж олівцем Фуше накидав зо два рядочки й послав своїм маріонеткам у Палату, вже немає потреби вкривати імператора остаточною ганьбою. Наполеон пішов в одну з відлеглих кімнат і продиктував братові Люсьєну своє зречення.

За кілька хвилин він знову заходить до головного кабінету. Кому ж передати той значущий аркуш? Страхітлива іронія долі: саме тому, хто втиснув йому перо, невблаганному вісникові, що тепер, мов Гермес, нерушно стоїть і чекає. Безмовно імператор простягає до нього руку. Безмовно бере Фуше важко виборену звістку і вклоняється.

Та це був його останній уклін Наполеонові.

На засіданні Палати Фуше, герцоґа Отрантського, не було, зате тепер, коли перемога вже певна, з історичним папером у руці він повільно сходить на трибуну. Мабуть, мала й цупка рука інтриґана тієї миті затремтіла з гордощів, бо ж він переміг, та ще й удруге, наймогутнішого у Франції, і це 22 червня було для нього немов другим 9 термідора. Серед приголомшеної тиші, сам холодний і незворушний, Фуше проказав кілька прощальних слів своєму колишньому панові, немов кладучи паперові квіти на свіжу могилу. Але далі жодних сентиментів! З рук велетня владу видерли не для того, щоб вона впала й покотилася, ставши здобиччю кожному пронозі. Тут уже самому треба допастися, скористатись хвилею, яку виглядав стільки років. Фуше пропонує мерщій обрати тимчасовий уряд, таку собі Директорію з п’яти чоловік, наперед знаючи, що, нарешті, оберуть і його. Однак іще раз ця так довго сподівана самостійність мало не випала йому з рук. Хоч і вдалося йому на виборах підступно перечепити найнебезпечнішого конкурента — Лафаєта, — що своєю прямотою й республіканськими переконаннями послужив йому необхідним тараном, та все ж у першому турі Карно отримав 324 голоси, а сам Фуше — всього 293, тож головування в новому тимчасовому уряді безперечно мало припасти Карно.

Та цієї вирішальної миті, за вершок від мети, Фуше, спритний азартний гравець, знов утнув найдовершеніший і найганебніший фортель. З огляду на кількість поданих голосів головування, звичайно, належало Карно, а він, Фуше, як і завжди, навіть у цьому уряді був би другим, дарма що він нарешті прагнув вийти на перше місце, стати необмеженим володарем. Отож удається до витончених хитрощів: тільки-но зібралася рада п’яти і Карно хотів уже сісти в призначений йому президентський фотель, Фуше, як щось природне і зрозуміле, пропонує конституюватись. «Що ви розумієте під конституюванням?» — питає приголомшений Карно. «Тепер, — простосердо відповідає Фуше, — оберімо нашого секретаря й президента. — І з удаваною скромністю додав: — Мій голос, звичайно, за те, щоб головою були ви». Карно нічого не второпав і з ґречністю каже й собі: «А я свій голос віддаю вам». Та два члени потай уже трималися Фуше, тож він мав три голоси проти двох і, перше ніж Карно збагнув, як його одурено, сів у президентський фотель. Після Наполеона й Лафаєта так само вдатно він обіграв Карно, тоді найпопулярнішого, й замість нього долю Франції тримав у руках найметикованіший — Жозеф Фуше. За п’ять днів — з 13 по 18 червня — імператор утратив владу, і за п’ять днів — з 17 по 22 червня — Фуше перебрав її собі, нарешті вже нікому не слуга, а необмежений володар Франції, вільний, божественно вільний віддаватись улюбленій і запаморочливій політичній грі.

Тепер перший великий чин: геть імператора! Фуше гнітить навіть Наполеонова тінь; як Наполеон, бувши володарем, почувався негаразд, знаючи, що той непевний Фуше в Парижі, так і Фуше не міг відітхнути, поки між ним і сірим плащем не проляже зо дві тисячі миль. Сам він уникав говорити з Наполеоном — навіщо ті сентименти? — шле йому тільки накази, ще закутані в тонесенький напахчений папірець зичливості. Та невдовзі Фуше зірве навіть цю збляклу обгортку ґречності, безжально показуючи поваленому його безвладність. Патетичну прокламацію, яку уклав Наполеон для прощання з армією, він простісінько пожбурив під стіл, і даремно наступного дня приголомшений полководець шукав своїх імператорських слів у «Моніторі». Фуше заборонив йому показуватись на люди. Фуше заборонив імператорові! Наполеон ще не йме віри безмежній зухвалості, з якою його колишній слуга переступив через нього, а той з дошкульною настирливістю й далі відпихає його твердим кулаком, аж поки імператор, зрештою, перебрався в Мальмезон. Там він зачепився й уперся. Далі він не хоче, дарма що вже добігають драґуни з армії Блюхера, дарма що з години на годину дедалі грізніше нагадує Фуше, що йому слід, урешті, взятися за розум і тікати. Наполеон що гостріше почувається поваленим, то судомніше чіпляється за владу. Навіть коли на подвір’ї вже стояла запряжена карета, вдається до широкого жесту: він, імператор, просить дозволу виступити простим генералом на чолі війська, щоб знову-таки перемогти або вмерти. Та завжди тверезий Фуше навіть не сприймає поважно цієї романтичної жертви: «Він що, кпить із нас? — розлютився міністр. — Поява Наполеона на чолі армії була б ще одним, новим викликом Європі, а його вдача зовсім не змінилася, щоб вірити отій начебто байдужості до влади».

Фуше висварив генерала, що набрався сміливості взагалі донести таку вістку, замість спровадити імператора, й наказав йому негайно влаштувати від’їзд Набридущого. Наполеонові він навіть не зволив відповісти. Переможений для Фуше не вартий і краплі чорнила.

Тепер він уже вільний, тепер він біля мети. Після падіння Наполеона, на п’ятдесят шостому році життя, Жозеф Фуше, герцоґ Отрантський, нарешті, сам-один і нічим не скутий, став на вершечку влади. Минуло чверть сторіччя нескінченних, мов у лабіринті, блукань: від миршавого і блідавого купецького сина до сумної тонзури мона­стирського вчителя, потім угору до народного трибуна й проконсула, зрештою до герцоґа Отрантського, імператорового слуги, і тепер кінець кінцем, не служачи вже нікому, він став самовладним володарем Франції. Інтриґа стріумфувала над ідеєю, спритність над геніальністю. Навколо нього ціле покоління безсмертних пішло в небуття: Мірабо помер, Марата вбито, Робесп’єра, Демулена, Дантона ґільйотиновано, його співконсула Коло вислано на малярійні острови Ґаяни, Лафаєта забуто — всі, геть усі його революційні сподвижники померли і зникли. Зате він, вільно обраний представниками всіх партій, нині порядкує у Франції, а Наполеона, володаря світу, в жалюгідному вбранні з фальшивим паспортом секретаря якогось незначного генерала прогнав на узбережжя. Мюрат і Ней чекають розстрілу, а всі родинні дрібні королі з Наполеонової ласки з порожніми кишенями й без землі блукають від притулку до притулку. Пощезло все славетне покоління того неповторного перетворення світу, він один тільки вибравсь завдяки наполегливому терпінню, що планує в пітьмі й риє попід землею. Тепер його вправна рука ніби лоєм змастила міністерство, Сенат і Національні збори; колись такі владні генерали тремтять за пенсії і слухають, мов ягнята, нового президента; городяни й народ усієї країни чекають його розпоряджень. Людовік XVIII шле до нього послів, Талейран — вітання, Велінґтон, переможець при Ватерлоо, — довірливі листи; нитки світової долі вперше зовсім відкрито й вільно побігли через руки Фуше.

Незмірні завдання постали перед ним: оборонити розбиту й переможену країну від нетерплячих ворогів, перешкодити непотрібному патетичному опорові, домагатися сприятливих умов миру, знайти належну державну форму й відповідного володаря, утворити з хаосу нові норми, новий і тривалий лад. Ці завдання вимагали вправності, надзвичайної духовної проворності — і справді, коли в тій круговерті всі затрачали розум, то заходи Фуше свідчили про найвище завзяття, а його подвійні й багатоколійні плани були на диво безпечні. Він дружній з усіма — аби всіх ошукувати й робити тільки те, що йому самому видається слушним і корисним. Хоч у парламенті він нібито домагається утвердження Наполеонового сина, перед Карно — республіки, перед союзниками — герцоґа Орлеанського, сам Фуше тишком-нишком посуває стерно недавньому королю Людовіку XVIII. Зовсім непомітно, вправно й нечутно завертаючи, так що й найближчі приятелі не здогадувались про його справжню мету, він веслує драговинням підкупів до роялістів і продає йому довірений уряд Бурбонам, тоді як у Палаті й міністерській раді вдає несхитного бонапартиста й республіканця. Якщо дивитись психологічно, задум Фуше був єдино правильним. Тільки швидка капітуляція перед королем могла дати пощаду переповненій ворожим військом, знекровленій і пошматованій Франції, забезпечити без усяких збурень перехід влади. Один Фуше своїм реалістичним розумом одразу збагнув таку необхідність і втілював її власною волею й силою, долаючи опір Ради, народу, армії, Палати і Сенату.

Але в ті дні Фуше мав усякого розуму, крім одного — це його трагедія! — останнього, найвищого, найдосконалішого: тут він хотів ще й собі поживитись. Того останнього, що надав би йому гідності, якби, так вправно поурядувавши, він сам зрікся влади, — вже мавши п’ятдесят шість років, ставши на вершині успіхів, зібравши десять, а то й двадцять мільйонів, здобувши вдячність і шану сучасності та історії. Та хто двадцять років тягнувся до влади, так і не наситившись нею, той уже не здатний зректися — точнісінько, як Наполеон, Фуше неспроможний зректись ані на хвилину раніше, ніж його потурять. А що нема вже ніякого володаря, щоб зрадити, Фуше лишається зрадити тільки себе самого, своє власне минуле. Повернення переможеної Франції її давнішому володареві тієї миті було найдоречнішим чином, слушною і сміливою політикою. Але взяти за цей розв’язок на чай посадою королівського міністра — це була ницість і більше ніж злочин — просто дурниця. І такої дурниці припускається цей скажений честолюбець, щоб на кілька історичних годин «d’avoir la main dans la pâte», поварити кашку, — це перша й найбільша дурниця Фуше, ота не­прощенна, що навіки принизила його перед історією. Тисячу щаблів вправно, спритно й терпляче подолав він угору — і однісінький раз без потреби незграбно впавши навколішки, миттю злетів до самого низу.

Як відбувся цей продаж уряду Людовікові XVIII за міністерську посаду, ми, на щастя, дізналися з одного характерного документа, одного з нечисленних, що найдокладніше подають дипломатичні перемовки повсякчас обережного Фуше. Під час Ста днів тільки один відважний прихильник короля — барон Вітроль — зібрав у Тулузі військо й почав воювати з Наполеоном. Коли його схопили й доправили до Парижа, імператор одразу ж хотів його розстріляти, та втрутився Фуше: він завжди обстоював милосердя, та ще й до ворогів, яких десь можна й використати. Задовольнилися тим, що барона де Вітроля запроторили до військової в’язниці, допоки трибунал оголосить йому вирок. Але 23 червня дружина підсудного, ледве зачувши, що Фуше став володарем Франції, притьмом подалася до нього просити про звільнення Вітроля, що Фуше відразу й зробив, бо конче потребував якогось козиря в грі з Бурбонами. А вже наступного дня звільнений роялістський ватажок барон Вітроль прийшов дякувати герцоґові Отрантському.