РОЗДІЛ 4

Він нахилився через поруччя моста та вказав на одну з цеглин, яку вважав цікавою.

— Але якого роду дослідження це мають бути? — наполягав Річард. — Це історія? Фізика? Філософія? Що саме?

— Ну, — повільно сказав Редж, — якщо вам так цікаво, цю посаду заснував король Георг ІІІ, який, як ви знаєте, подекуди тішився досить кумедними ідеями; приміром, він вважав, що одне з дерев у Віндзорському Парку насправді було Фредеріком Великим. Оскільки посада заснована ним, до неї додається «реджіус». Ідея теж належала особисто йому, а це вже було дещо незвичним.

Сонце виблискувало на річці Кем. Люди в човниках радісно волали один до одного забиратися з дороги. Худі природознавці, які кілька місяців просиділи в своїх кімнатах, ставши білими та схожими на риб, виходили, кліпаючи очима, на денне світло. Парочки, що прогулювалися вздовж берега, час від часу настільки захоплювалися навколишньою чудовістю, що відчували нагальну потребу сховатися десь на годину в кімнаті.

— Цей бідолаха, — продовжував Редж, — тобто, Георг ІІІ, як вам відомо, був одержимий часом. Увесь палац обставив годинниками. Постійно заводив їх. Іноді вставав посеред ночі й швендяв по всьому палацеві в одній нічній сорочці — заводив годинники.

— Розумієте, його дуже тривожило те, що час може перестати йти вперед. Протягом його життя відбулося стільки жахливих речей, що він боявся, що якась із них може повторитися, якщо час зможе повернутися хоч на трохи. Це дуже зрозумілий страх, особливо для геть божевільного, а той бідолаха, при всій моїй повазі до нього, безсумнівно з котушок з'їхав. Він призначив мене, або ж, правильніше, мою посаду — це професорство, розумієте, яке я наразі обіймаю… Про що я казав? О, так. Він започаткував цю посаду професора хронології з метою виявити, чи є якісь причини того, чому одна річ трапляється після іншої, та чи був спосіб запобігти цьому. Оскільки я від початку знав, що відповіді на ці питання були «так», «ні» та «можливо», я збагнув, що решту своєї кар'єри можу відпочивати.

— А ваші попередники?

— Емм… Дотримувалися такої ж думки.

— Але хто вони були?

— Хто вони були? Ну, чудові люди, звісно, усі до одного. Нагадайте мені коли-небудь розповісти про них. Бачите ту цеглину? Колись на неї вирвало Вордсворта[1]. Велика була людина.

Усе це було приблизно десять років тому.

Річард оглянув велику залу навколо себе, щоб побачити, що змінилося з тих часів, і виявив, звісно, що нічого. У темних висотах висіли ледь освітлені мерехтінням свічок примарні портрети прем'єр-міністрів, архієпископів, політичних реформаторів і поетів; будь-кого з них свого часу могло вирвати на ту саму цеглину.

— Що ж, — сказав Редж гучним змовницьким шепотом, ніби розповідав у жіночому монастирі про пірсінг сосків, — я чув, що ваші справи йдуть несподівано добре, це правда?

— Ну, взагалі-то, так, — сказав Річард, для якого це було такою самою несподіванкою, як і для інших, — так, непогано.

Кілька з тих, хто сидів за столом, подивилися на нього.

— Комп'ютери, — почув він, як хтось зневажливо прошепотів своєму сусідові. Жорсткі погляди знову розслабилися й відвернулися.

— Чудово, — сказав Редж. — Я дуже радий за вас.

— Скажіть-но, — продовжував він, і Річард не відразу збагнув, що професор звертався вже не до нього, а повернувся до свого сусіда справа, — а до чого все це? — він невизначено змахнув рукою, вказуючи на свічки та срібний посуд.

Його сусід, літній зморшкуватий чоловік, дуже повільно повернувся та подивився на нього так, ніби був дуже незадоволений, що його повернули до життя.

— Колрідж[2], — сказав він скрипучим голосом, — це Вечеря Колріджа, старий дурню.