РОЗДІЛ 27

— Ну, так, — дещо ніяково сказав Редж, — але то було інше. Зовсім інше. Якби ж ви бачили вираз обличчя тієї бідолашної дитини. Така нещасна. Вона думала, що потрапить до дивовижного місця, а всі ті бридкі старі професори хмурилися на неї лише через те, що для них воно вже не було дивовижним.

— Приміром, згадайте Колі, — звернувся він до Річарда. — Старий байдужий цап. Хтось має прищепити йому трохи людяності, навіть якщо її в нього каменем вбивати доведеться. Ні, то було цілком виправдано. За винятком цього разу я дуже суворо дотримуюсь свого правила…

Річард подивився на нього з підозрою.

— Редже, — ввічливо сказав він, — можна я вам дещо пораджу?

— Авжеж, можна, мій любий друже, я залюбки вас вислухаю, — сказав Редж.

— Якщо ось цей наш спільний друг запросить вас прогулятися вздовж берега ріки Кем, не погоджуйтесь.

— Що ви маєте на увазі?

— Він має на увазі, — серйозним тоном сказав Дірк, — що на його думку існує певна несумірність між тим, що ви зробили, та названими вами причинами це зробити.

— О. Яке дивне було формулювання.

— Ну, він дуже дивна людина. Але, розумієте, іноді те, що ви робите, може мати інші причини, про які ви не обов'язково знаєте. Як у випадку гіпнотичного навіювання… або одержимості.

Редж сильно зблід.

— Одержимості… — сказав він.

— Професоре… Редже… Я думаю, що була інша причина, з якої ви хотіли мене бачити. У чому вона полягала?

— Кембридж! Це Кембридж! — почувся жвавий вереск із гучномовця.

Натовп крикливих гульвіс вивергнувся на платформу, гримаючи та галасуючи один на одного.

— А де Родні? — спитав один, важко вибираючись з вагону, в якому був бар.

Він і його приятель хитаючись оглянули всю платформу. Повз них до виходу пропливла велика фігура Майкла Вентона-Вікса.

Вони проштовхнулися до стінки поїзду та почали вдивлятися в брудні вікна. Раптом вони побачили свого товариша: той досі сидів, ніби зачарований, на своєму місці в уже майже пустому вагоні. Вони почали грюкати по вікну та кричати йому. Кілька секунд він не реагував, а потім раптово прокинувся та спантеличено подивився на них, ніби не розуміючи, де він.

— Він налигався! — радісно скрикнули його товариші, знову проштовхалися в поїзд і вивели звідти Родні.

Він спантеличено стояв на платформі та хитав головою. Потім підвів погляд і побачив за огорожею, як Майкл Вентон Вікс сідає зі своєю важкою торбою в таксі, і кілька секунд стояв, наче паралізований.