РОЗДІЛ 18

— Впустіть його! — гримнув голос Дірка.

Її очі сердито спалахнули, вона встала, підійшла до внутрішніх дверей, різко відчинила їх і сказала:

— Самі його впускайте! — знову різко зачинила двері та сіла на місце.

— Гм, може я сам себе впущу? — спитав Річард.

— Я вас навіть не чую, — сказала колишня Діркова секретарка, рішуче витріщившись на стіл. — Як я можу вас чути, якщо мене тут немає?

Річард склав руки в благальному жесті, але це було проігноровано, тож він пішов і відчинив двері Діркова кабінету сам. На його подив, у кімнаті була напівтемрява. Жалюзі на вікнах були опущені, а Дірк комфортно влаштувався в своєму кріслі, його обличчя було дивно освітлене предметами, що стояли на столі. На передньому краю стола лежала стара сіра велосипедна фара, розвернута так, щоб її слабкий промінь потрапляв на метроном, що повільно гойдався вперед-назад, а до металевого стрижня метронома була прив'язана сильно відполірована срібна ложка.

Річард жбурнув на стіл дві коробки сірників.

— Сідай, розслабся та не зводь погляд з ложки, — сказав Дірк. — Ти вже почуваєшся сонним…

Біля дому Річарда з вереском гальмів зупинилася ще одна поліцейська машина. З неї вийшов чоловік із похмурим лицем. Він підійшов до констебля, що чергував біля будинку, і показав йому посвідчення.

— Детектив-інспектор Мейсон, Кембриджський відділ, — сказав він. — Це будинок Мак-Даффа?

Констебль кивнув і провів його до бокового входу, який вів до довгих вузьких сходів, що вели до найвищої квартири.

Мейсон рішуче зайшов і майже відразу рішуче вийшов.

— Там посередині сходів канапа, — сказав він констеблю. — Приберіть її.

— Наші хлопці вже намагалися, сер, — схвильовано відповів констебль. — Схоже, вона застрягла. Наразі всім доводиться перелазити через неї, сер. Вибачте, сер.

Мейсон кинув на нього похмурий погляд — один з великого репертуару, що осягав діапазон від дуже траурного похмурого аж до втомленої покірності з маленькою часткою похмурості; останнім він користувався на днях народження дітей.

— Приберіть її, — похмуро повторив він і знову рішуче похмуро зайшов у двері, похмуро поправляючи штани та плащ, готуючись до похмурого сходження нагору, що чекало на нього.

— Він ще не з'явився? — підходячи, запитав водій автомобіля. — Сержант Ґілкс, — представився він. Вигляд у нього був стомлений.

— Наскільки я знаю, ще ні, — відповів констебль, — але мені ніхто ні про що не каже.

— Мені це знайомо, — відповів Ґілкс. — Як тільки з'являється кримінальна поліція, тобі довіряють лише шоферувати. А я єдиний, хто його бачив. Зупинив його минулої ночі на дорозі. Ми щойно з будинку Вея. Там такий безлад.

— Погана ніч?