РОЗДІЛ 18

Дуже багато людей були невисокої думки про Ґордона, але ж є величезна різниця між тим, що тобі хтось не подобається (можливо навіть сильно) та тим, щоб насправді стріляти в нього, душити, тягти по полях і підпалювати будинок. Саме завдяки цій різниці більша частина населення доживала до наступного дня.

Може, то була просто крадіжка? Дірк не казав, що щось зникло, але ж Річард його й не питав про це.

Дірк. Річард ніяк не міг прогнати зі своїх думок образ його абсурдної, але на диво владної фігури, що сиділа наче велика ропуха, похмуро міркуючи в своєму занедбаному кабінеті. Він збагнув, що відтворює шлях, яким уже йшов, тому навмисно змусив себе повернути праворуч, а не ліворуч, бо то був шлях до божевілля.

Йому треба просто кудись піти, трохи подумати та зібрати свої думки до купи.

Гаразд… То куди він іде? Він зупинився на мить, розвернувся та знову зупинився. Згадка про долмадос раптом здалася йому дуже привабливою, і йому спало на думку, що холоднокровним, спокійним і зібраним способом дії було б просто піти та поїсти їх. Цим він показав би Долі, хто тут бос.

Але Доля, напевно, вдалася до якихось заходів раніше за нього. Вона не сиділа в грецькому ресторані, не їла там долмадос, але тим не менш все одно керувала. Річардові ноги непохитно вели його назад: по звивистих вуличках, над каналом.

На мить він зупинився біля крамниці на розі, а потім швидко пішов повз житлові багатоповерхівки, потім на територію забудовників, аж доки знову не стояв біля дому 33 на вулиці Пекендер. Приблизно тієї миті, коли Доля могла би наливати в свій келих залишки рецини, протирати рот і думати, чи залишилося в шлунку місце для пахлави, Річард підвів погляд на високу червону вікторіанську будівлю з закопченими цегляними стінами та важкими негостинними вікнами. Вулицею пронісся порив вітру, і до нього підійшов хлопчик.

— Згинь звідси! — цвірінькнув хлопчик, потім зупинився та оглянув його з голови до п'ят.

— Слухай, містере, — додав він, — віддаси мені свій піджак?

— Ні, — відповів Річард.

— Чому? — спитав хлопчик.

— Гм… тому що він мені подобається.

— Було б що вподобати, — пробурмотів хлопчик. — Згинь звідси! — буцнувши каменем по кішці, він похмуро пошкандибав вулицею.

Річард знову зайшов у будівлю, важко піднявся по сходах і зазирнув у кабінет.

Діркова секретарка сиділа за столом склавши руки та понуривши голову.

— Мене тут немає, — сказала вона.

— Ага, — сказав Річард.

— Я повернулася лише для того, — сказала вона, не відводячи сердитого погляду від точки на столі, — щоб переконатися, що він помітив, що я пішла. Бо інакше він може про це забути.

— Він у себе? — спитав Річард.

— Хто знає? Кого це цікавить? Спитайте когось, хто працює на нього, а не мене.