РОЗДІЛ 9

Він обійшов навколо дверей і нахилився, щоб подивитися у зовнішнє дзеркало заднього виду. Він виглядав точнісінько собою, вірніше, собою після великого переляку, але ж цього й треба було очікувати; отже, це він. Це має бути якоюсь маячнею, якимось жахливим кошмаром. Раптом йому спала нова думка, і він спробував дихнути на дзеркало.

Нічого. Ані єдиної краплиночки не утворилося. Лікаря це мало б переконати; у телесеріалах завжди так робили: якщо дзеркало не спітніло — дихання немає. А може, — схвильовано подумав він, — може це якось пов'язане з підігрівом дзеркала? Хіба в його машині дзеркала заднього виду не з підігрівом? Адже продавець не замовкав, розповідаючи, що тут підігрів, тут електризовано, там сервомотори. Може, це цифрові дзеркала заднього виду? Точно. Цифрові, з підігрівом, сервомоторами, керовані комп'ютером, з захистом від конденсату…

Він зрозумів, що думає якісь нісенітниці. Він повільно розвернувся та змусив себе знову подивитися на тіло, що лежало позаду нього на землі з напіврозірваними грудьми. Це лікарів би точно переконало. Це видовище було б достатньо огидним навіть якщо б тіло було чиїмось чужим, але власне…

Він був мертвий. Мертвий… Мертвий… Він намагався думати так, щоб це слово лунало в його розумі похоронним дзвоном, але не вийшло. Бо він не був звуковою доріжкою кінофільму, він був просто мертвий.

Зачарований жахом, він дивився на своє тіло, і його дедалі сильніше турбував вираз ослиної дурості на обличчі. Це, звісно, було цілком зрозуміло. Просто саме такий вираз обличчя слід очікувати від того, по кому з його власного дробовика стріляє хтось, хто ховався в багажнику його власного автомобіля. Але йому все одно не подобалося, що його можуть знайти з таким лицем.

Він став перед тілом навколішки, сподіваючись якось зсунути риси обличчя, надати їм хоч якусь подобу гідності або ж хоча б якогось розуму.

Ця задача виявилася майже неможливою. Він намагався місити шкіру, до нудоти знайому шкіру, але чомусь йому не вдавалося як слід зсовувати її. Це було все одно як ліпити щось із пластиліну затерплими руками, коли руки не ковзають по поверхні, а проходять крізь неї. У його випадку рука проходила крізь його шкіру.

Його охопили нудотний жах і лють на свою бісову, кляту неспроможність, він раптом збагнув, що душить і шалено трусить власне тіло, міцно вчепившись у горло.

Заціпенівши від шоку, він відступив на кілька кроків. Усе, що він зміг зробити — додав до безглуздого, очманілого виразу обличчя перекошений рот і косий погляд. А ще синьці на шиї з'явилися.

Він почав ридати, й цього разу було чути звук — дивне виття з глибини того, чим він тепер був.

Притиснувши долоні до обличчя, він непевними кроками відступив, повернувся до машини та опустився на сидіння. Сидіння прийняло його якось відчужено, наче тітка, яка не схвалює останні п'ятнадцять років твого життя, а тому хоча й пригощає тебе найдешевшим хересом, в очі намагається не дивитися.

Чи може він звернутися до лікаря?

Що б не думати про абсурдність цієї ідеї, він різко схопив був кермо, але руки пройшли крізь обід. Він спробував зсунути важіль коробки передач, але все скінчилося тим, що він несамовито бив по ньому, не в змозі взятися за нього або штовхнути.

Магнітола досі грала легку оркестрову музику для слухавки, яка весь цей час лежала на сидінні пасажира та терпляче слухала. Дивлячись на неї, він з дедалі більшим захопленням розумів, що він досі з'єднаний з автовідповідачем С'юзан. Це був один з тих апаратів, що записували та записували, доки не покладеш слухавку. Він досі мав контакт зі світом!

Ґордон відчайдушно спробував підняти слухавку, але постійно впускав її, тож зрештою був змушений принизливо нахилитися ротом до неї.

— С'юзан! — крикнув він у мікрофон, і його голос здався схожим на хрипке виття, що вітер приніс здалеку. — С'юзан, допоможи мені! Допоможи мені, ради бога. С'юзан, я помер… Я помер… Я помер і… Я не знаю, що мені робити… — він знову не витримав і заридав від відчаю, він тулився до телефону як дитина до ковдри, шукаючи втіхи.

— Допоможи мені, С'юзан!.. — знову скрикнув він.

Пі-іп, — сказав телефон.

Він опустив очі на слухавку. Йому зрештою таки вдалося щось натиснути. Йому вдалося натиснути кнопку, яка розірвала зв'язок. Він гарячково намагався знову схопити слухавку, але вона постійно прослизала поміж його пальцями та зрештою перестала ворушитися. Він не міг торкатися. Він не міг натискати кнопки. Він люто жбурнув слухавкою в лобове скло. Цього разу слухавка його послухалася. Вона вдарилася в скло, відлетіла назад крізь Ґордона, відскочила від спинки сидіння та завмерла на коробці передач, ігноруючи всі його подальші спроби доторкнутися до неї.

Ще кілька хвилин він сидів на місці, його голова повільно кивала, жах поступово відступав, натомість приходило спустошення.