Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

А в Тольмсгофені поблизу буде Губерт, вона матиме змогу з ним побалакати, і він, мабуть, її поцілує, а може, навіть... Хоч вона й вагітна... «Похапцем»... Вони ж бо до такого звикли. Тільки один раз він залишився в неї на кілька годин уночі — вона впустила його, коли він стояв на терасі. Це було того дня, як Кіт заснула в батька й матері й зосталася в них на ніч. А від неї сон тікав, і спершу вона стояла біля вікна й дивилася з-за штори в долину, де на обрії мерехтіли, немов фасади цирків, електростанції — самі освітлені, але довкола нічого не освітлюючи; колись їй пояснив це старий Корчеде: електростанції мають бути освітлені задля безпеки — щоб, коли десь прорве вентиль, можна було відразу знайти несправність,— а заразом і для краси («чари технічного краєвиду»); а от освітлювати вони не повинні довкола нічого, «щоб не видно було кіптюги, чаду та смердючих газів, що їх електростанції потай випускають уночі...» Вони проглядали з-за дерев у виярку, оті «фасади цирків». І раптом її серце закалатало, як... Як що? Чи калатало воно так коли-небудь доти? Вона знала, що о десятій він мав змінити Цурмака, а було вже пів на одинадцяту, і небо на заході від освітлених електростанцій ще по-літньому ясніло... Він ще не закінчив обхід, і в неї навіть не склалося враження, що вона чинить як розпусниця, коли відімкнула двері на терасу, потерпаючи, чи ж добре все буде, адже доти вони завжди тільки «похапцем»... І він рушив до неї — сповнений, як їй здалося, рішучості, впевнено (та його впевненість була, з усмішкою подумала вона, трохи аж хлоп'яча) — повз невеличкий, зарослий лататтям ставочок, піднявся невисоким схилом (як з'ясувалося потім, розтоптав кілька троянд), узявся за дверну ручку й опинився в кімнаті, хоч розгледів її і не відразу. В двері попала штора, і він її вивільнив. «Я вас не бачив, скаже він згодом.— Я стояв зачарований, але відчував вас нюхом. Атож, відчував нюхом. Мабуть, я мав би сказати, що відчував, як ви стоїте десь поруч... і ждете». Але тоді вони не промовили одне до одного жодного слова. Мовчки, як щось само собою зрозуміле — це її аж злякало,— він увімкнув світло, позапинав штори й звів на неї погляд. Вона стояла перед ним гола — така, якою «похапцем» він ніколи її не бачив. Тоді знову вимкнув світло й ліг до неї, поклавши пістолет на нічний столик, а рацію на підлогу. Заговорили вони вже потім, коли він знов заступив «на пост»; вона приготувала каву, він стояв на терасі, вона — в кімнаті, біля відчиненого вікна; на підвіконні — кавник, чашки і рація. Вони розмовляли довго, аж поки стемніло, і на «ти» не переходили. Про кохання він не говорив, сказав тільки, що жага до неї в нього прокинулася одразу, ще того першого дня, коли його перевели служити сюди; розповів і про те, як йому остогидла була школа, як хотілося щось робити, робити власними руками, як він працював на будівництві, стояв біля конвейєра, «поки в тій роботі для мене, повірте, вже не зосталося жодної романтики»; і він пішов служити в поліцію, атож, бо «любить порядок», а батько його зневажає, називає себе «юристом» і все торочить про «суспільний занепад»; потім Губерт детально, з подробицями пояснював їй походження свого прізвища Гендлер, просто-таки розкладав його на літери; так, для нього важила кожна літерка, хоч вона не бачила нічого особливого в тому, з чого його прізвище складається і як воно пишеться; він навіть пустився в етимологічне дослідження слова «Гендлер»... Ні, вона не нудьгувала, слухаючи його; стояти з ним біля відчиненого вікна, пити каву й дивитись, як сходить вранішня зоря, було так солодко... І все ж її стривожило те, як серйозно він досліджував походження свого прізвища. Потім вона розповіла йому про своє дитинство та юність в Айкельгофі. Тепер він дістався в спадщину «Блетхену» — така старомодна вілла вісімдесятих років, яку в ті часи міг дозволити собі хоч і не дуже багатий, та все ж, мабуть, досить заможний власник друкарні й провінційної газетки. Ту віллу разом із друкарнею та газеткою успадкував її батько, що був тоді злидень злиднем,— розкішний будинок, просторі кімнати внизу, світлиця, їдальня, величезна кухня і навіть роздягальня, або гардероб; кожна з тих кімнат була більша за будь-яке з приміщень у нинішньому «замочку», крім, хіба, конференц-зали, яку недавно обладнали на першому поверсі. Тенісний майданчик... Все було, звісно, трохи занедбане, але ту лагідно-солодку занедбаність Кете так любовно плекала... Сад, з приводу якого вони частенько сперечалися — жартома, звичайно,— чи не можна його все ж таки назвати парком... Фруктові дерева, галявинки, і жодного тобі отого кретинського газону, яких вона просто терпіти не може. Вечірки в саду, різнобарвні ліхтарики, поміст для танців — батько наказав спорудити його на свіжому повітрі спеціально заради неї; сльози й ота болісна закоханість у хлопця, що його звали Генріх Беверло... «Так, так, у того самого Беверло, через якого, очевидно, ви й стоїте тепер отут, якому ми, мабуть, повинні завдячувати те, що стоїмо тепер поруч, а щойно поруч лежали, що вже стільки разів „похапцем“... Атож, усе через нього, і саме йому ми маємо це завдячувати...» (Він аж злякано стрепенувся, коли вона сказала «завдячувати»). А вона вже розповідала про хлопця, меткого на розум, із замріяними очима; вигляд у того хлопця був не дуже спортивний, танцювати він не хотів, і всі з нього глузували. Але танцювати вони його все ж таки навчили. А як вони того літа кружляли!.. Погожими вечорами — в саду, а як дощило — в будинку...

Про все це вона розповідала тої літньої ночі, але жодним словом про Фішера, жодним словом про Гельгу, жодним про Кіт, жодним про Бернгарда не згадала й не сказала йому тоді, що вже, мабуть, завагітніла від нього, а другого вечора обоє вони мало не збожеволіли, бо в нього знов випало нічне чергування, але Кіт залишилася спати з нею, а Фішер — він саме повернувся з поїздки — ночував у сусідній кімнаті. Вона була дуже засмучена, і водночас їй відлягло від серця, а на другий день його перевели до Тольмсгофена. Розповіла йому й про Бляйблеву третю, Елізабет, з якою вона була заприязнилась і яка невдовзі, однак, знову зникла десь у Югославії. «Як тільки котрась із них виявиться милою, то невдовзі зникає. Тепер Елізабет держить там готель і весь час запрошує мене в гості. Але ж не поїду я туди в супроводі охоронців!» Розказала Губертові й про свою віллу під Малагою, де панує сама нудьга. Бона розповідала багато, майже все... Зроду ще вона нікому стільки не розповідала. Звичайно, вона віддалася йому не зразу, не з першого погляду; цей молодий поліцейський припав їй до вподоби відразу, припав до вподоби дужче, ніж решта його колег, до того ж він її одноліток, а може, навіть на рік-два молодший... Бона й досі не знає, скільки років Бернгардові, але ж тепер діти йдуть до першого причастя дуже рано; чи, може, Губертові вже всі тридцять, він на Два роки старший від неї, і саме з ним у неї сталося те, у що вона не повірила б ніколи й нізащо, навіть якби довелося тисячу разів заприсягти: що вона спатиме з чужим чоловіком, як із своїм,— із чоловіком, котрий ніколи, ніколи в світі не спитає: «А пілюлю ви вже ковтнули?» Нагоди в неї траплялися не раз, вона приятелювала з чоловіками, їй мало не робили пропозиції,— скажімо, в клубі верхової їзди, в тенісному клубі, на вечірках; і декотрі з тих чоловіків, як, приміром, молодий Цумерлінг, були навіть привабливі, милі, вони не сприймали все так серйозно й щоразу жартували з неї: «Ну навіщо ж так серйозно, люба Сабіно?.. У вас завжди все так серйозно?..» А от Губерт... Вона вже навіть добре не пригадує, як воно й сталося: чи то до того йшлося, чи то просто так збіглися обставини, чи цього можна було уникнути, чи не можна; чи то вона зробила перший крок, чи він... Це був збіг обставин, а чи можна було його уникнути, чи ні — нехай вирішують боги. Він стояв тут, походжав довкола, вдень і вночі, з тижня на тиждень, майже два місяці. Але щодо одного сумніву нема: з двома іншими його колегами, Цурмаком і Люлером, про це б не могло бути й мови, хоч вони теж досить милі хлопці — знають-бо кожнісінький кущик, деревце, горбочок, кожнісінький куточок у домі, в саду й у сусідстві, тримають у голові детальний план будинку, в тім числі й гардероб, комірчину, прасувальну, гаражі й сарай для всілякого причандалля, ворота й терасу перед кухнею, де погожої днини Блюм перебирає овочі й чистить картоплю, а поруч примощується Кіт, бо її дуже цікавить така робота. І, звісно ж, кімнату «для хоббі» (колись Фішер захопився був столярством, хоч ось уже цілий рік не переступає порогу тієї кімнати)... Крім того, сауну в підвалі, обидві ванні... Одне слово, вони знають будинок, і сад, і сусідні садиби до останнього куточка. І всім трьом не до вподоби, що тут такі великі вікна. Ускладнення настали після того, як їй порадили не посилати більше Кіт до дитячого садка й відколи стало нецікаво ходити до крамниць. Забезпечити цілком гарантовану охорону блюкгофенського дитячого садка технічно, попри все бажання, неможливо, туди раз у раз приводять дітей, забирають їх, привозять харчі, там сила-силенна входів і виходів, поруч у парку розкидані одноповерхові літні будиночки, кущі, квітник, дитячі майданчики... Садок-бо спеціально спланували й заклали на відкритому місці, між школою і плавальним басейном жодної огорожі, туди весь час під'їздять якісь автомашини, і перевірити їх усіх справді немає змоги. А після пригоди з Пліфгеровим тортом доводиться оглядати навіть термоси з обідом. Кінець кінцем дійшло вже до невеличкого бунту серед батьків, адже їхнім дітям, вважають вони, нічого не загрожує (хоч насправді це зовсім не так, бо «вони,— сказав Губерт,— здатні викрасти чию завгодно дитину, навіть мою»), і постійний нагляд та охорона призводить, мовляв, тільки до нервових розладів, завдає душевних травм, і все це, зрештою, марна праця, бо коли що, то вони завдадуть удару зовсім в іншому місці.

Отож тепер їй доводиться залишати Кіт удома; вона вже не може відводити її й до Гребелів, де мала завжди так залюбки й подовгу гралася з Руді та Монікою. Гребелі недвозначно дали зрозуміти, що коли біля дому весь час крутиться поліцейський чи поліцейські, то це, мовляв, добром не скінчиться. Тож вона й мусить зоставляти Кіт удома, сама її доглядає, грається з нею, малює, розповідає казки чи кидає її хазяйнувати на кухні з Блюм. Улітку клопоту не було — плавальний басейн, поруч пісочок, гойдалка, гірка, а віднедавна (це була її ідея, вона згадала про Айкельгоф, де таке їм влаштовувала Кете) — віднедавна ще й яма з рідким місивом із глини, піску та води; тепер Кіт могла в тій «кашці-манашці» просто-таки товктися, ліпити, щось будувати, скільки завгодно вимазуватись — голяка, коли погода стояла тепла, й у штанцях, коли ставало прохолодніше, і потім досить було лише посадити її до ванни чи облити зі шланга водою. А згодом їй, знову ж таки, не те що заборонили, одначе почали настійно її відраджувати не ходити до Блюкгофена на базар. А вона ж так любила там бувати, і Кіт також... З дитячим візком, із кошиком, у хустці — і щоразу туди, де якнайбільша штовханина, якомога ближче до селян; їй подобалося, коли її торкались люди, подобався навіть їхній запах, отой гамір і метушня, подобалося, коли юрба підхоплювала її, несла з собою, і вона зовсім не боялась... Але Кіт, як її вперто переконували, загрожувала небезпека — малу, мовляв, можуть викрасти, і вона перестала ходити на базар. Там надто багато вуличок, а також п'ятачків між ятками та кіосками, і ті вулички й п'ятачки не проглядаються; чимало там і припаркованих у заборонених місцях легкових машин, а також вантажних, що привозять матраци, яйця, курей та овочі, одне слово, не встигнеш і (жом змигнути, як таку малу дитину схоплять, і тоді шукай вітра в полі, ніхто нічого й не помітить. А за всіма тими ятками, кіосками, автомашинами, вуличками та п'ятачками й справді не встежиш і не вгледиш, навіть з метою профілактичною. Отож краще їй, мабуть, замовляти все потрібне додому, а якщо вже вона мусить конче вибратися до міста, то залишає Кіт у бунгало. Проте все, що привозять у дім, треба, звісно, перевіряти — кожну булочку й кожен пучечок салату; це саме стосується, звичайно, й речей інтимніших, що їх вона в разі потреби замовляє в аптеці чи в галантерейній крамниці. Це правда, вона старомодна й щодо цього і щоразу червоніє, коли поліцейські переглядають пакунки з аптеки. В такі хвилини виникає загальне напруження, нервозність, мовчазна згода, яка нізащо не повинна перерости у фамільярність і все ж переростає. Бо нелегко щоразу вдавати, ніби все це так і має бути й під будинком повинні постійно вартувати двоє-троє чи щонайменше один охоронець. Доводиться на всі боки озиратись, коли, буває, вискочиш легко вдягнена в передпокій чи в коридор, ідеш до ванної чи з неї або в туалет... І жоден на службі нічого не їсть, хіба котрийсь вип'є вряди-годи чашечку кави, а коли чергування кінчається, вони швидко зникають, просто таки непристойно швидко, наче тікають із проклятого місця, а їй так кортить часом погомоніти з котримсь із них — про дружину, дітей, просування на службі, житло... Однак далі ввічливої усмішки та сигарети, яку вони пропонують одне одному, справа не йде. А їй же хочеться довідатись, як вони живуть, про що думають, чи не посідає їх нудьга, розчарування, чи витримують у них усе це нерви...

В Ервіна вдавана привітність до цих людей часом межує зі спробою втертися в довіру й нагадує манери офіцерів-резервістів. Він заводить із ними балачки про футбол, пиво й жінок, яких треба «затискати», і просто недооцінює їхню вразливість — не тільки в Губерта, а й у Цурмака та Люлера, заради яких він щопонеділка вчить напам'ять результати футбольних матчів. Цурмака й Люлера ця тема зовсім не цікавить, зате в Губерта, хоч як це дивно, вона викликає інтерес — правда, не в такій, як у Ервіна, формі, інтерес не роблено-панібратський, з використанням стадіонного жаргону, з подробицями про футбольні досягнення й натяками на пов'язану з ними потенцію. Ервін не дає нікому слова сказати, він усе, бачте, знає краще, на повен голос, мов на заводській вечірці, розводиться з нею перед ними про «отих лягавих», а цього — чого-чого, а саме цього — вони дуже не люблять, бо наслухалися від інших, і такі розмови викликають у них глибоку гіркоту, й хоч Ервін говорить про це ніби й жартома, сказати б, «у лапках» («То як там ведеться сьогодні нашим друзякам „лягавим“?»), але вони цього не люблять, навіть «у лапках». І коли потім Ервін починає пригощати їх сигаретами, то вони тримаються насторожено, а як візьме котрогось за рукав чи тільки поплескає по плечу, то чоловік аж здригнеться.

Отож важко за таких обставин перейматись одне до одного довірою й водночас уникати фамільярності, і в Ервінових натяках вона не вбачає нічого «брудного», а сприймає їх як щось досить природне. Може, вона й сама, лежачи біля басейну, розпалює в них «брудну уяву». «Навіть як ти лежиш перед ними гола, це їх анітрохи не має обходити, вони повинні залишатись байдужими». Губерт признався, що спалахнув жагою до неї вже першого дня, що вона завжди його хвилювала (про кохання він не говорить, він говорить про жагу), а кругом же походжали, тинялися й стояли також без діла чоловіки, і так минали місяці, довгі місяці, а господар дому все не з'являвся й не з'являвся, ні вдень, ні ввечері, і так спливали теплі вечори, спливали ночі, й до самого ранку нічого не ставалося, тільки нудьга та тиша, як у могилі, і навіть добрий, щирий Цурмак, якому справді вже майже сорок і який, звичайно ж, чоловік статечний, одного дня сказав їй: «Чому ви ніколи не підете ні на вечірку, ні в гості?.. Ми ж бо за дитиною наглянемо». Після цього вона принаймні зважилася піти до Цвірнера купити нові туфлі й вибрати та приміряти в Гольдкампа і Бреслітцера дещо з одежі. Кіт вона залишила тоді на Цурмака та Блюм, а сама поїхала з Люлером до міста. У Бреслітцера Люлер стовбичив просто в салоні, мов той домашній детектив, і коли вона входила до кабіни, роздягалась та перевдягалась у тому салоні, де повно всіляких рюшиків, плюшу та інших дрібничок найрізноманітніших рожевих відтінків, у цьому було все-таки щось хтиво-еротичне, якась відчутна на запах тілесна фамільярність, що її вона виносила з собою з кабіни. Там було щось таке... щось від атмосфери в найкращих, за її уявленнями, борделях, щось непристойне, спокусливе, наче якась пропозиція, обіцянка, котру не виконують... І повертаючись додому, вона ледве втрималася, щоб не покласти втішливо руку на плече бідоласі Люлерові, який, вона це знає, живе сам і чоловік досить тямкий; однак вчасно збагнула: такий жест може виявитись фатальним. Уперше вона зрозуміла, що мала на увазі її сусідка, ота щиросерда й вульгарна Ерна Бройєр, коли при нагоді казала, нібито для неї нічого не важить ні кохання, ні жага — головне, мовляв, щоб із нею іноді хтось переспав; та й самим чоловікам, мовляв, часом потрібно тільки це, не більше й не менше. А Люлер, мабуть, укмітив, які гроші вона заплатила за дві сукні — майже дві тисячі вісімсот марок, і, на його думку, це було, звісно, дуже дорого.

І ось цієї весни вона стала Губертовою — ополудні, коли Блюм поралася на кухні, а Кіт переможно верещала в ямі з «кашкою-манашкою», бо їй нарешті пощастило підманути Губерта після того, як уже вкотре — а того теплого дня, певно, вже всоте — намагалася підкликати його до себе. Кінець кінцем Губерт її послухався, і дівчинка обляпала його «кашкою-манашкою», а тоді він ще й послизнувся, впав і змушений був зайти до будинку й довго чиститись, і згодом, коли вона вже давно була від нього вагітна, та, зрештою, й тепер вона все питає себе, чому тоді за ним пішла, адже він сам добре знав, де в них ванні кімнати, і навіть рушника знайшов би й без неї. Одначе таки пішла з ним, провела до ванної, навіть відчинила йому двері, дістала з полиці кілька ганчірок та рушників, і раптом вони припали одне до одного. Вона, мабуть, торкнулася мокрим плечем його щоки... Цього вона не хотіла, ніколи про таке й не думала і все ж не опиралася жодної миті, коли він обхопив її, стяг бікіні — вгорі набік, а внизу геть... І поки він це робив — на перший погляд, як досвідчений чоловік,— вона зрозуміла, що ніякий він не досвідчений. Губерт зі стогоном віддався їй, а вона — йому, вона радо стала його, і поки він цілував її, відчула, що знає його всього-всього: знає, як він пахне, як поголений, знає його зуби і серйозні світлі очі, знає, як у нього спадає на чоло чуб, і не тільки не стала опинатись, а й кивнула на знак згоди головою, хоч його губи були міцно притиснені до її губів; вона згодилася зробити це похапцем, ще й причинила лівою ногою двері, бо залишалась іще вузенька щілина... Блюм перебирала на терасі салат, Кіт гралась у своїй «кашці-манашці» в саду, було це ополудні, сонячного травневого дня, за чверть години до обіду, і вона аж здивувалась, що потім майже без страху, з великою радістю, спокійно, немов так і треба, підтягла на місце бікіні, у передпокої оглянула себе в дзеркалі, трохи поправила зачіску, тоді як Губерт нарешті заходився у ванній чиститись та змивати з куртки й штанів глину. Згодом він просушив на сонці мокрий одяг, посварився пальцем на Кіт і відійшов до гаража, не сказавши їй того дня більше жодного слова. Тоді він узагалі відверто розмовляв із нею дуже рідко, як, зрештою, і пізніше, він просто ставав позад її гамака чи в кущах за басейном і шепотів: «Пані Фішер... О, пані Фішер!..» Вони завжди розмовляли на «ви», хоч зустрічалися тепер і частіше, зустрічалися знов і знов... Їм було ясно, що в них це не випадковість, не «одноразовий» роман, що став наслідком випадкового збігу обставин, не те, що просто стається, а потім забувається. Їхні почуття були глибокі й що далі, то глибшали, збагнути їх було вже не сила, вони пускали коріння в численних дрібницях, які вона назвала б колись сороміцькими. Ота відчайдушність, з якою вони й далі віддавались одне одному в гардеробі між плащами та пальтами на плічках, де він міг, коли що, вдати, ніби повертається з туалету, а вона могла сховатися між ті плащі та пальта глибше — в разі чого, на дві-три секунди, потрібні для того, щоб вийти із скрутного становища... Чи в садку, коли він проходив поруч і, ніби випадково, затримувався, розповідав їй про те, як учився на поліцейського, а вона йому — про Айкельгоф, що його стерли, перемололи бульдозерами; вона розповідала йому більше, ніж могла чи мала право розповідати про це будь-коли й будь-кому. З братами вона вже не може розмовляти на цю тему взагалі, Ервін також каже, що «проливати сльози за торішнім снігом — це просто сентиментальність». Батько не хоче про це й слухати і часом аж лютує — видно, сумління в нього все ж нечисте. А Кете мовчить. Кому-кому, а їй, певно, було особливо гірко втрачати Айкельгоф та Іфенгофен, де вона народилась і де минули її дитячі роки, бачити, як усе там зрівнюють з землею і перекопують... Сунули величезні екскаватори, ковшуваті звірі добродушно-невинно й безжально-невблаганно пожирали ліс, ковтали грунт, знову випльовували його далеко вбік, вигрібали з-під землі покійників — шанобливо, о, вельми шанобливо! — змітали церкви, села та замки, і Кете аж здригалась, коли їхала через Ной-Іфенгофен, де поназводили нових будинків та церков.

А здригатися — це непогано. Здригатися, коли думаєш про Кіт, що тепер стоїть на молочній кухні у Бееретщв, така рожевенька й чарівлива; коли шукаєш отої невимушеності, з якою віддалася Губертові, шукаєш слушної нагоди в кутках і закутках, у ванній і в гардеробі; здригатися, коли згадуєш про Гельгу й про ту дивну обставину, що зовсім не почуваєш себе винною в подружній зраді, не почуваєш себе винною ні перед Фішером, ні перед Губертом, а тільки перед Гельгою; здригатися, коли згадуєш про те, як спокійно виходиш десь із кутка чи закутка або з ванної, підмалювавши з усмішкою губи й поправивши зачіску, так ніби нічого й не сталося, тоді як Блюм сидить десь у будинку, а Кіт у себе в кімнаті; здригатися, коли згадуєш про те, як хутко, зі спритністю птаха окидав її поглядом Губерт (чи не лишилося слідів і на ньому?), і коли замислюєшся над тим, звідки це все, чому в людей воно виходить так просто, чому після всього незворушно вдаєш, наче й не сталося того, що завжди називалося й називатиметься подружньою зрадою... Звідки вона про все це знає? Адже їй ніхто нічого не пояснював, досвіду в неї нема, у неї, «нашої любої, нашої доброї, вірної і надійної джмілки. В нашої голубки, нашого золотка»... Звідки в неї раптом ця досвідченість, що дала себе знати вже щонайпершого разу, коли вони вийшли з ванної, а Блюм перебирала на терасі салат? Адже те, що сталося, було, бачить бог, щось небуденне, для неї ні, і все ж вона всміхнулася, кивнула Блюм головою і вийшла в сад, де безтурботно гралася Кіт.

Може, Гельга її зрозуміє й іноді пускатиме Губерта до неї... І вона, живучи в Італії чи в Іспанії, матиме змогу іноді кохати його, показувати йому дитину... Губерт такий чоловік, що ставиться до своїх службових обов'язків серйозно й ревно, навіть любить їх. «Безпека й порядок для всіх». Щоправда, він трохи педантичний, адже міг би, мабуть, запобігти біді, що сталася з Ерною та Петером. Хоч як це дивно, але вона не хоче його втратити, вона хоче бути біля нього, спати з ним, навіть... Жити з ним? Це, певно, добром не скінчиться, як не скінчилося добром, судячи з усього, і в Ерни з Петером. Ті ж бо спершу хотіли тільки... тільки переспати одне з одним, а тоді так закохалися одне в одного, закохалися по-справжньому, і то Петер в Ерну ще дужче, ніж вона в нього. Адже Ерна відверто призналася, що спочатку хотіла, аби він, саме він лиш один раз її покрив. Атож, вона так і висловилась, по-своєму вульгарно, зате щиро. І тепер Петер уже просто не може її забути, а вона не може забути його, і вони не зважають ні на скандал, ні на оскаженілого Бройєра, ні на всілякі розпитування та допитування. Петер хоче мати Ерну собі, у власному домі, хоче навіть з нею одружитись; це вже коханець, що майже втратив голову... Але вона... Ерна... Ерна все ж почуває себе в тій малесенькій квартирці надто вбого, надто нікчемно. Звичайно, Бройєрове бунгало й Петер у ролі коханця — так могло б тривати вічно. Могло б, якби не оцей клятий нагляд та охорона. І Ерна відверто клене по телефону все на світі, забувши, що вони з нею перейшли на «ти», вже давно не називає її «любою моєю джмілкою» замість «бджілкою», а грубо, з ненавистю цідить: «Вельмишановна пані Фішер, послухайте-но, що я вам скажу...» І вона слухає, а думки в самої далеко-далеко... Все їй тепер байдуже, все осоружне — Ерна, Ервін, Петер, Кюблер, Ронер, Клобери... І що божого дня, тілько-но вигляне сонечко, на терасі з'являється зі своєю пронизливою музикою ота напівгола німфа...

А все ж таки Ерни їй бракує. Адже та — досить мила жіночка: така розкута, така щира, навіть коли безцеремонно розповідає про своє подружнє життя, цілком відверто признаючись, з якою охотою це робить — оте, з чоловіками. «Ви ж розумієте, що я маю на увазі...» А потім: «Мене так розпалює, просто доводить до сказу ота порнографійка, яку мій старенький Бройєр приносить додому. А він і любить мене розпалити, от тільки погасити не здатний... Тож я й узяла собі того хлопця, який щоразу так жагуче, з такою тугою пас мене очима... Атож, а тоді в нас дійшло до кохання, до справжнього кохання, і про всю оту порнографійку я зі своїм хлопчиком забула. Якби ж то знаття... І треба ж таке! Ці розтриклятущі лягаві все мені зіпсували, у нас було б так іще не один рік, але ж вони тут винюхують, винюхують... То через вашу сімеєчку, через вас саму, через ваші паскудні мільйони! Яке мені до всього цього діло? І коли я часом уранці впущу до себе Петера, то яке вам до нас діло? Аніякісінького! А тепер морочся з Бройєром через кушетки, крісла, валізи, ганчір'я... Не хоче зоставити мені навіть кольорового телевізора. Та не схлипуйте там, не схлипуйте, вам я цього не бажаю, люба моя джмілко, ні. Та з вами такого ніколи й не станеться, у вас такого просто в крові немає...»

Але ж ні, сталось і з нею — точнісінько те саме, що й з Ерною; своєму Петерові та віддавалася, звісно, теж «хутенько й раденько», як і вона своєму Губертові.

Колись — коли? — вона розкаже йому ще багато чого про свій дім у Айкельгофі, про те, як там жила, як жила в пансіоні з черницями, може, навіть іще дещо про отого Беверло, що тоді — це ж було цілих одинадцять чи дванадцять років тому! — належав до молоді, «на яку покладали надії і робили ставку», якою опікувалися партії, всілякі спілки та об'єднання, яку осипали стипендіями, і всі сподівалися, що він вивчатиме германістику чи театрознавство, принаймні вийде на сцену культури й представлятиме там «наші» (чиї?) погляди. Його називали консерватором (якби ж тільки їй хтось пояснив був, що воно таке), навіть реакціонером (якби ж тільки їй, знову ж таки, хтось розтлумачив був, що це, власне, означає), називали католиком, навіть богомільним... А вона такою й зосталась, за таку себе й має, незважаючи на Кольшредера та Губерта. А проте й сама не знає до пуття, що воно означає. Однак Беверло пішов тоді вивчати банківську справу, спершу тут, потім в Америці, вкупі з Рольфом, захистив навіть докторську дисертацію на якусь південно-американську тему, повернувся додому й танцювати вмів уже краще... Навколо губів у нього вже залягла якась цинічна, аж вульгарна зморшка, тепер він хотів її не тільки цілувати, він хотів чогось іще, а вона його більш не любила, і тоді він так само замріяно промовив: «Такою станеш і ти — вульгарною і цинічною. Або безмірно дурною, якщо роками матимеш справу тільки з грішми... А я ставати дурнем не бажаю. Якщо матимеш справу з грішми, що в обігу, а не з тими, які можуть лежати у тебе в кишені...» Вона побачила його ще раз на весіллі в Рольфа, коли той одружувався з Веронікою; Беверло виголосив дотепну промову й згадав у ній, навіть не образивши батька, про «Блетхен». Батько... Його вони всі люблять. А Кете!.. І було ж то ще зовсім недавно... Якщо ці чутки та розмови бодай наполовину правдиві, тоді вина за все лягає на нього, Генріха Беверло,— за нагляд і охорону, за нещастя Ерни Бройєр, за їхню поламану дружбу, за лють Клоберів, за холод з боку сусідів, за оту пригоду з тортом на Пліфгерів день народження... І за дитину, яку вона понесла від Губерта.

Тепер Беверло став чимось таким самим примарним, як і айкельгофський дім, що його швидко, дуже швидко підім'яли під себе бульдозери. «Розрівнювати й копати — отоді вугілля й скаже своє слово!» Це Бляйблеве гасло, і «старий Айкельгоф» зрештою дав такі гроші, що їх майже вистачило батькові на «замочок». Рольф розрахував тоді всі прогресії і регресії, починаючи з 1880 року, і комп'ютер видав можливий виграш; це мали бути кілька тисячних відсотка, принаймні, за одностайною думкою всіх, «шалені гроші як на такий занепалий фільварок»; кінець кінцем ішлося не тільки про величезний прибуток, ішлося й про приклад, що його мав подати батько, коли після безкінечних розмов та переговорів, а також численних протестів цілий Іфенгофен розрівняли й почали перекопувати. Іноді, коли вона, проїжджаючи там, зупиняється на путівцю між Гетцігратом та Гурбельгаймом і зазирає до глибочезного котловани, їй кортить визначити місце, де колись стояв Айкельгоф і Іфенгофен. Був час, коли туди пустили трохи потішитись археологів з їхніми римськими, франкськими і навіть, якщо це правда, дофранкськими — якимись кельтськими горщиками, черепками й усіляким причандаллям, що його кладуть у могилу разом із покійниками (у краєзнавчому музеї тепер можна переконатись, як потішились ті археологи: докторські дисертації, дисертації на здобуття доцентури в університеті так і посипались). Кістяки, кухлі, камінці, черепки, гори черепків... Є в музеї і ціла вітрина з написом: «Знайдено в Іфенгофені»,— а також менша: «Знайдено на фільварку Айкельгоф, тепер буровугільний басейн».

Батько, певна річ, не міг сказати «ні», а правління, певна річ правило своєї: «Якщо впираєтесь ви, Тольме, якщо впираєшся ти, Тольме, то чи ж випадає нам сподіватися на здоровий глузд у вирішенні невідкладних економіко- й енерго-політичних проблем від людей простіших?» І вони ламали, трощили, зрівнювали все з землею і перекопували — церкву й пасторський будинок, село, кладовище й убогий маєток графів фон Гетцігратів, валили й корчували фруктові дерева, каштани й дуби, живоплоти й паркани, і жодного живого місця там, звичайно ж, не зосталося: їм-бо треба було доп'ястися до вугілля! Вигнання з Іфенгофена й Айкельгофа, вигнання з Блора, а незабаром — Ервін час від часу нашіптує їй про це під секретом — незабаром дійде черга й до Тольмсгофена... Невже й справді минуло тільки вісім років, відколи вона танцювала на весіллі Рольфа й Вероніки, знов танцювала з Беверло, який просто-таки не давав їй тоді проходу? Ні, закохана в нього вона вже не була, на той час вона його вже боялась, особливо коли згодом, після отої милої, зверненої до батька промови Беверло вже не дуже мило заходився сперечатися з ним про свободу,— обидва напідпитку, батько, як завжди, розморений, а Беверло різко розтлумачує йому з приводу майбутнього виїзду з Айкельгофа про те, як мало свободи залишається в умовах вільної економіки навіть найвільнішим із вільних. Батько ж бо розумів, що в його дружини, в Кете, через той виїзд просто-таки крається серце, що діти відчувають себе вигнанцями, та й сам він у тій руїні душі не чув, а гроші, вони ж йому однаково були не потрібні — адже «Блетхен» розростався з дня на день. Свобода, примус, необхідність — це ж бо не що інше, як трохи м'якша форма експропріації. Минуло лише сім років, відколи батько з Кете переїхали до «замочка», спершу перебудувавши його й надавши там усьому сучасного вигляду. А скоро й «замочок» зрівняють із землею і перекопають, і ціни знов підскочать разів у двадцять. «Коли йдеться про економіку, твій старий прикидається простачком, а тим часом хитрішого за нього в цьому ділі не знайдеш. Свою вигоду він не прогавить, у нього все відплачує сторицею».

Своя вигода є, звісно, і в тому, що Ервін крутиться в «світовій історії», укладає угоди, ставить скрізь машини, створює виробничі лінії, глузує з профспілок («А вони мені ще й помагають!»), корчить із себе такого собі гульвісу, хоча, коли намагається виконати свій подружній обов'язок, то щоразу мусить докладати неабияких зусиль. А втім, може, то справді її вина, може, все через те, що вона думає тільки про Губерта, а надто після тієї ночі, яку він пробув у неї, після тої прекрасної ночі без слів, коли він хотів бачити її, а вона — його, коли вони пили на підвіконні каву, й уже займалося на світання, а вдалині виднілись «циркові фасади» електростанцій, що в них згорів і Іфенгофен, і фільварок Айкельгоф... Губертові, звісно, ніколи й на думку не спало б спитати в неї перед тим: «А пілюлю ви вже ковтнули?» Не спало б йому на думку, звичайно ж, і остерігатися самому чи зробити це «набік» або запропонувати їй те, чого б вона нізащо й повік не зробила б, і коли вона сказала йому, що завагітніла, то він був водночас і радий, і зляканий, і дав їй зрозуміти, що загалом це засмутить Гельгу, проте одному та, без сумніву, буде рада: дитині. Цю серйозну звістку Губерт сприйняв надзвичайно серйозно; то було тоді, коли Ервін, щасливий і лагідний, як ніколи, повернувся з... Хіба ж вона знає звідки! Мабуть, із Сінгапура — з квітами, коштовностями й усілякими екзотичними подарунками для неї й Кіт, а також для Блюм і весь аж сяяв отим хлоп'ячим завзяттям, що колись її так причарувало. Він просто-таки на руках переніс її через гардеробну (там висіли пальта й плащі, серед яких вона кілька разів ховалася з Губертом), далі — через коридор, передпокій, вніс до кімнати, поклав у ліжко, і вона віддалася йому, однак не стала його, хоч він так палко шепотів: «Я тебе кохаю... Ти про це ще не забула? Як на мене, то годі вже нашій маленькій Кіт бути самій. Знаєш, ти поки що кинь пити свої пілюлі». Потім Ервін ще не проминув нагоди вкинути — без цього він просто не може — один зі своїх дотепів: «Ну, повний вперед! Сьогодні всі обмежувальні знаки на швидкість скасовано!..»

А Кіт на той час уже цілих два місяці була не сама, і щораз отой дотеп, оті нібито імпровізовані й усе ж заздалегідь наготовані жартики, коли вона виконувала свій подружній обов'язок, і оті вечірки в його батька та матері, власне, досить вульгарні, такі, якою буває Ерна Бройєр... А сварка з Ерною боляче її вразила, сварка, в якій не винен ніхто, крім оцих клятих обставин, спричинених, якщо вірити батькові, Рольфу й Катаріні, саме Генріхом Беверло, а також колишньою її невісткою Веронікою Тольм, уродженою Цельгер, дочкою гетцігратського лікаря. Вероніка вже двічі їй телефонувала, і першого разу в неї, Сабіни, від переляку аж трубка з рук випала; то був справді добре знайомий, дзвінкий і чистий голосок — оте «янгольське» (так його називали черниці) сопрано, яке надавало хору такого повнозвуччя і яке іноді згори, з органної галереї, виводило соло: «О Вероніко, господи помилуй, о Вероніко, ягня боже!..» А оті щасливі години, коли ще тривали травневі молебені й Вероніка співала на хорах, уславлюючи діву Марію... Хіба ж то, власне, не Веронічин голос зробив із неї таку палку шанувальницю діви Марії? А вона була й залишилась саме такою, і ще сьогодні ж піде до блорської каплиці, понесе квіти, прокаже «Аве Марія», поставить свічечки й, мабуть, зронить сльозу за Губертом, за дитинкою в своєму лоні, за Гельгою, Бернгардом і Кіт, зронить сльозу й за Веронікою, що отак просто — звідки ж? Звідки? Звідки? — подзвонила й запитала: «То як живеш-поживаєш?..» І засміялась, коли вона, Сабіна, схвильовано дихаючи в трубку, на друге запитання: «То як живеш-поживаєш, люба джмілко?» — відповіла: «Під наглядом і охороною, сама ж, мабуть, знаєш. Знаєш і те, що тут майже як у в'язниці». А Вероніка: «Це не моя вина!». Тоді вона: «А Генріх?» — «Генріх усе вираховує, вираховує й вираховує. Перекажи Рольфові, що в Гольгера все гаразд...» І зникла. А через кілька місяців подзвонила вдруге і тільки й промовила: «Ох, люба джмілко, люба джмілко... Мені так шкода за все, так боляче... А ти коли-небудь згадуєш про наших черничок? Хочеш, я тобі щось заспіваю?» І завела «Марію, весни королеву». А тоді знову зникла...

Вона не могла не розповісти про це Губертові, але той тільки засміявся, кивнув головою і сказав: «Та ми знаємо. Принаймні мій шеф знає. Не бійтеся, все записують. Може, нам таки пощастить засікти, звідки вона дзвонить, і ми її схопимо. Для неї це було б найкраще. Не думайте, всі ваші телефонні розмови теж записуються. Тож нікому не дзвоніть, люба Сабіно. Нікому! Й нікому не пишіть. Я теж, певна річ, не можу вам ні подзвонити, ні написати... Ніколи. А мене ж тут скоро змінять...»

Коли Блюм і Кіт повернулися від Бееретца, вже майже смеркло; Блюм додержується всіх, як тут висловлюються, правил безпеки, хоч ніколи не сприймає їх серйозно й завжди каже, нібито однаково не вірить у безпеку, «а тим більше в безпеку проти отих, що спустяться, коли їм заманеться — а це може бути і вдень і вночі,— з небес». Кіт пишалася: всю дорогу додому вона вперше несла чотири літра молока сама і тільки тричі мусила поставити бідончик на землю. Її пригостили горіхами й капітанами, і їй кортіло якомога скоріше посмажити їх на багатті в саду —«як приїде тато». Це її, Сабіну, боляче вразило, і вона вперше подумала про те, що Кіт же так любить свого батька... що й малій буде боляче, нестерпно боляче, і вона сказала:

— Зараз ми поїдемо з бабусею Кете, і каштани ти посмажиш у дідусевому каміні. Дідусь буде радий.

— І зостанемося там на ніч?

— Авжеж.