Вона сказала це, як для Кете, надто різко, надто відверто. Кете розтулила рота, сполотніла, торбинка з печивом випала у неї з рук і саме на тому місці, де вона, Сабіна, востаннє, прощаючись із Губертом, віддалася йому — між гардеробним дзеркалом і дверима до туалету; поруч на стіні там висить ота бридка реклама «Вулика», родинної фірми Фішера (на рекламі у вулик входить гола жінка, а з другого боку вулика вона виходить одягнена). «Вулик» одягає Єву! І в цю мить, коли вона стояла отак перед матір'ю, їй спало на думку, що на тому плакаті є логічна помилка: хто ж так радо поспішатиме до вулика, де, як відомо, не одягаються люди, а кусаються бджоли!.. Та зрештою Кете все збагнула, обличчя в неї знов порожевіло, вона скинула окуляри, підняла торбинку з печивом і промовила:
— Ні, доню, щоб ти — і... Ні, тільки не ти!
На щастя, Кете не поставила запитання, якого можна було сподіватись і яке напрошувалося само собою: «Хто ж він?»
— Чого ж,— відказала вона.— Я. Може, колись, при нагоді, я вам із татом і поясню. Але зараз я хочу тільки поїхати звідси, люба матусю. Кіт уже зібрала ляльок...— Цієї миті їй над усе хотілося кинути в оце невинно-перелякане обличчя «мами Кете» кілька слівець з арсеналу Ерни Бройєр. Вони все ж подобалися їй більше, ніж вислови Ервіна й лексикон старих Фішерів. Крім того, її квапила ще одна обставина: у Тольмсгофені був тепер Губерт, і вона хотіла терміново поговорити з ним. Але його ім'я вона ніколи, певна річ, не назве, вже хоча б заради Гельги та Бернгарда. Ніколи!
І не назве навіть не через те, що може зашкодити («Чом би не подумати й про це?» — промайнуло в неї) його кар'єрі. Губерта ж, мабуть, не виженуть з поліції зовсім, одначе ускладнення, якщо це спливе на поверхню, в нього, певно, все ж будуть. Вони там, очевидно, не люблять, коли таке стається на службі.
— Ну гаразд,— мовила Кете.— Ходімо, пора їхати. Я теж хочу як можна скоріше бути коло Тольма. Він, мабуть, зморений, його треба підтримати... Ось тепер ми, либонь,— раптом прошепотіла вона,— неодмінно перейдемо в першу категорію!.. Вона більш не дзвонила?
— Ні.
— А мені дзвонила. Застала в Кольшредера. І знаєш, що сказала? «Не ходи до Бляйблів на чай». Ось що вона сказала, більш нічого, а коли я промовила: «Вертайся назад, доню, вертайся»,— вона відповіла: «Не можу. Хочу, але... Не можу». І все.
Кіт дали печива, й дівчинка вгамувалась; вона вже уявляла собі, як піде з дідусем на прогулянку, як смажитиме на багатті каштани... А Блюм аж заплакала — не сумно, а просто так, Кете навіть вражено звела на неї очі. І тоді Блюм усе ж запитала:
— А що робити з молоком?
— Спитаєте в мого чоловіка,— може, він питиме чи схоче, аби йому щось на ньому зварили. А ні, то віднесете панові Гермсфельдові або поставите котам у порожньому будинку Бройєрів. Не плачте.
Вона попросила шофера зупинитись на кілька хвилин біля каплиці, ввійшла до неї, втерла очі й відчула на душі спокій, майже байдужість. Якщо Губерт згодиться, вона відпустить його зовсім... Так буде краще для Гельги, для Бернгарда, для його майбутнього першого причастя. Квітів у богоматері стояло досить — про це Бееретци, Блюм і Германові жінки дбають від самого червня, іноді навіть влаштовують тут без пастора відправи, і вона часом приходила на них також.
— Гаразд,— мовила вона, знову сівши в машину.— В дідуся буде дуже добре. Знов ходитимете годувати качок...
І хоча шофер — чужий чоловік, якого вона ще не знала,— міг їх почути, Кете сказала:
— Ох, доню, доню!..— А тоді похитала головою і прошепотіла: — До весілля... Господи, коли двоє люблять одне одного й збираються побратись... Але щоб уже в шлюбі... з чужим!..
3
Блюртмель усе приготував, довів воду до потрібної, за інструкцією, температури, змішав екстракти, допоміг йому роздягтись і насамперед порозв'язував на черевиках шнурки. Коли він нахиляється, його поймає страх, і Гребнітцер порадив не нахилятися взагалі. Піджак, штани, спідня білизна — з цим він іще може впоратися сам і навіть відмовляється від допомоги, а от щодо черевиків та шкарпеток, то їх має скидати той-таки Блюртмель, як і помагати йому лягти до ванни. Блюртмель майже бере його на руки й бурмоче: «Знову схудли! Знову стали трохи легші. Мені й зважувати вас не треба, і так відчуваю. Грамів на шістсот, а може, й на всі сімсот...» І щойно він торкається ногами та сідницею води, як одразу ж, звісно, починає хотітися помочитись (щораз оті марні потуги справити малу нужду перед купанням!); отож він мусить загортатись у волохатий рушник і поспішати до туалету поруч, а Блюртмель тим часом контролює лівою рукою температуру води, відкручуючи правою кран із гарячою водою і доливаючи трохи ванного екстракту.
Він наказав низенько врізати вікно й поставити ванну так, щоб бачити принаймні крони дерев і небо (воно ніколи не буває чисто голубе). Сьогодні вітер віє, здається, з південного заходу; дим і випари з електростанцій пропливають, збившись у хмари, високо вгорі і справляють природне враження ідилії, як на полотнах декотрих голландських майстрів, скажімо, ранніх Гейнсборо та Констебла. А ще дванадцять кілометрів на захід це лиш неоковирні стовпи диму, що не становлять, як піднесено й свято запевняє його Корчеде, жодної небезпеки; то всього-на-всього водяна пара, з якої утворюються хмари, впливаючи на погоду; аж коли вітер повертається з півночі чи з північного заходу (а це трапляється дуже рідко), небо робиться ясним і стоїть безхмарне, хоч завжди й сіре; і тільки коли-не-коли — таких днів він просто не лічить, хоч не раз уже й збиравсь узятися за це,— воно справді голубе.
Блюртмель сидить на табуреті біля ванни, знаючи, що він не може терпіти, коли хтось чи щось стоїть або сидить у нього за спиною; знає Блюртмель і те, що цей панічний страх у нього лишився ще з війни, після кількох нагальних відступів, які можна було назвати й утечами. Коли в тебе стріляють ззаду, це куди неприємніше, ніж коли стріляють спереду. А може — цю дуже мудру теорію висунув Блюртмель,— то в нього навіть якийсь спартанський комплекс, який йому прищепили ще в школі і якого він так і не позбувся: страх перед ганьбою. Якщо так, то це сидить у ньому дуже глибоко, хоч і не настільки, як молочний суп, сповіді й оте «сам чи з кимось». Ганьби він не зазнав у житті ніколи, зате страх перед нею відчував завжди. Принаймні один раз вони до нього таки дісталися, і це пішло йому ж на добро — він потрапив до госпіталю в Дрездені й зустрів там Кете. До того ж поранення виявилось таке, про яке тільки мріють, — просто, сказати б, акуратненьке, мов на замовлення; одне слово, нічого серйозного, навіть боліло не дуже; наче й не таке легке, щоб застряти десь у прифронтовому госпіталі. У Дрездені він боявся тільки, аби не стало відомо, він командир батареї, виказав постійний пароль: «Щойно вони з'являться, як тільки їх помітите — вшиватись, негайно вшиватись!» І все ж таки він залишався, як капітан на судні, до самого кінця й прихопив із собою тільки сигарети пістолет та карту; небачена навала танків і не «обшарпані росіяни», а вдягнена в чистеньку уніформу піхота викликала в нього жах. Його вочевидь не зрадив ніхто, навіть лейтенант Плон, що весь час торочив про остаточну перемогу, але вірити в неї вже явно не вірив. Дрезден, Кете...
А сьогодні, в останній день конференції, перше ніж спуститися «у лабіринт», як казала Кете, «до Мінотавра», сьогодні за сніданком він знов зауважив, які схожі в Кете й Рольфа очі. Тільки в неї ясніші, трішечки-трішечки ясніші; і все ж у її очах так само прозирає незглибимий романтичний смуток, пойнятий легковажністю, за якою ховається відчай. Тоді вона радила йому відразу продати «Блетхен», зоставити собі Айкельгоф і стати директором музею або очолити земельне міністерство у справах культів чи принаймні його відділ культури. Шанси, мовляв, ти маєш, англійці тебе прийняли, а партію собі теж знайдеш. Після того, як він вийшов з табору для інтернованих, куди попав помилково, і все те страхіття лишилося позаду, довіра до нього навіть зросла. А нацистом він справді ніколи й не був. Випадково? Цього він і сам до пуття не знає. Певна річ, наці викликали в нього просто огиду, годі й сумніватися; з року в рік він, дістаючи від графині підтримку, пнувся вгору, вибивався в люди, працював у замках та архівах домашнім учителем і хранителем, складав каталоги приватних зібрань, час від часу навіть дещо друкував в одному журналі, поки почалась війна і він опинився в артилерії. А страх навідував його й раніше, ще в ті роки, коли він, бувало, зважувався відлучитись із бібліотеки, архіву або домашньої класної кімнати — хоча б для того, щоб знайти собі дівчину чи жінку; коли згадував про архіви в замках, про єпископських бібліотекарів, про отих «придурків» у церковних закладах, що були йому наймиліші; коли згадував також про вчительок та кельнерок, що «зглядалися» над ним, а він, певно, над ними, про меланхолійну тугу в очах декотрих баронес — в очах, які, хоч він колись і мав нагоду «зглянутися» над однією графинею, викликали в нього страх; зрештою, Герлінда була ж незаміжня. Відвертого натиску він ніколи не відчував і досі не знає, чи витримав би його, а якщо ні, то наскільки перед ним поступився б. Не знав він цього й тоді, коли прийняв «Блетхен». Його бездоганне політичне минуле здавалося йому лиховісним, а англійцям — незбагненним, і вони мусили з цим минулим просто змиритись. Іноді, на якусь хвилину-дві, він дозволяв собі помріяти про оті можливі кар'єри — директора музею, міністра з резиденцією в Айкельгофі... Й жили б вони тоді теж «у мирі та злагоді», а дещо... Ох, дещо... Дещо було б, либонь, навіть по-іншому, і Рольф, певно, не опинився б у в'язниці, Сабіна не зустріла б отого Фішера, а Герберт дивився б на життя, мабуть, трохи тверезіше; може, Вероніка з Генріхом навіть... Що ж, видно, всі вони — він сам, Кете, діти й друзі— перебрали міру й зробили «Блетхен» трохи засмішним. А посада директора музею — це було б саме те, що треба; крісло міністра — то вже занадто, тоді він потрапив би в самісіньке партійне багно.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник.» автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко“ на сторінці 9. Приємного читання.