Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

І раптом йому спало на думку, що Вероніка дзвонить щоразу тільки до Кете, а до нього — ні. Він аж усміхнувся: невже в ньому прокинулися ревнощі через те, що Вероніка ніколи не дзвонить йому, а тільки Сабіні й Кете? Навіть Рольфові не дзвонить — видно, боїться його. І Ервінові Фішеру теж не дзвонить, хоча, звісно, й не через легковажність. А Фішерові, до речі, тільки один раз — коли було конче потрібно, зателефонував і він сам, попросивши дати Рольфові якусь, бодай невеличку можливість заробити у «Вулику» трохи грошей, хай навіть тому довелося б щось пакувати чи підмітати двір. Але ж ні, Фішер рішуче відмовив — через ім'я Гольгер, яким вони назвали, ще після того, хлопчика; Фішер відверто заявив, що не хоче, аби «отакий-о приніс його робітникам заразу». А все ж був колись Гольгер Данске, таке ім'я і в одного прем'єр-міністра та, зрештою, і в графа Тольма, що намагається (здебільшого, як кажуть люди, марно) спокушати десь між Малагою і Кадісом туристок — переважно англійок та шведок, у крайньому разі й німкень. Що ж, може, називати й другого сина Гольгером і справді була непотрібна впертість...

То чому ж усе-таки Вероніка жодного разу не подзвонила йому? Адже він нічого поганого їй не заподіяв, вона завжди була мила з ним, а він — із нею; правда, ніколи не робив він і того, що робили, мабуть, Кете й Герберт: не давав їй грошей. Щодо грошей, то тут Кете навдивовиж самостійна, вона й щедріша за нього, і це навряд чи можна поясняти умовами, в яких обоє вони виростали, адже його батько у невситимій жадобі до власності принципово тратив половину своєї мізерної платні на нерухому маєтність — оту пісну землю. Але ж батько Кете, садівник, також був усього лиш вічний банкрут, а мати вечорами мила потай у крамницях підлоги — атож, потай, щоб сусіди не довідалися про те, що знали всі: що вона ходить мити підлоги. Отож сім'я Кете жила вельми скромно, ще скромніше, ніж його, і все ж Кете не знала ніяких стримів, не мала комплексів, не відчувала ні сорому, ні тріумфу, коли іноді залишала кругленьку суму в кравчині чи під'їздила до кав'ярні «Гетцлозер» на таксі.

Сабіна, безперечно, грошей Вероніці не давала, про це Фішер уже, либонь, подбав — він узагалі не попускає дружині віжок. Фішер щось робить і щось дає тільки тоді, коли це підносить у людських очах його авторитет і вагу,— коні, вбрання, з якими й у якому фотографують Сабіну (часом із Кіт, а часом і без неї, улюбленої його внучечки, що її він бачить так рідко)... То з ласки Фішера малу обрали «найчарівнішим дитям травня» — Кіт була вже в амазонці, а їй же ледве сповнилося чотири рочки... Оте «найчарівніше дитя місяця» Фішер-таки й вигадав; про це трублять ілюстровані журнали, бульварні газети, навіть «Блетхену» й тому не завжди щастить цього уникнути; повсюди з'являються оті солоденькі, зворушливі створіннячка, щоразу в одязі з «Вулика», а «Вулик» — о, про це ж знають майже всі! — це те саме, що Фішер. Вигляд у тих створіннячок то якийсь ностальгійний, мовби вони щойно посходили з картин Ренуара чи Рубенса, то зухвалий, ніби їх уже тепер привчають до стриптизу, то знудьгований і байдужий, а то вони скидаються на якихось іноземців — сіцілійців, андалузців, а перед однією з олімпіад — навіть на росіян... «Найчарівніше дитя місяця» завжди одягнене з «Вулика»; потім із дванадцятьох таких дітей вибирають найчарівніше дитя року, і саме від Бляйбля — а той вичитав про це в газеті — довелося почути, що Сабіна знов при надії. Це стало відомо у зв'язку з якоюсь історією про кінний спорт. Амплангер надіслав йому газетну вирізку: «Сабіна Фішер, одна з тих, на кого ми покладаємо найбільші надії, участі у змаганнях, на жаль, не братиме — вона готується стати матір'ю». Отак він довідався, що в родині чекають поповнення, і вже уявляє собі, як Рольф, читаючи про це, «відчує огиду» й водночас на радощах з приводу такого ганебного викриття системи аж заскрегоче зубами («Проституційні складники системи нестримно зростають»).

Блюртмель випустив з ванни трохи води, долив теплої, а тоді попросив його поворушити ногами; у воді робити це справді приємно, ноги стають легенькі, прудкі і, мабуть, такими й залишалися б, якби в усьому тілі не сидів свинцем «Блетхен»... Прудконогий директор музею, прудконогий... Ні, не міністр, та, може, бодай заступник міністра. Птахи на тлі сірого неба з оманливо білими хмарами, цими ідилічними образами, що їх вони завдячують електростанціям... Все це пливе, пропливає, наче творіння самого Всевишнього,— біле, спокійне, мінливе, а насправді ж суне воно із Гетціграта і народжується, либонь, з вугілля, що залягало під Айкельгофом, створене теж самим Всевишнім, щоб потім із нього постали хмари господні... День іще досить гарний, а його вже так романтично огортають сутінки. Сьогодні навіть пощастило загледіти ластівок; з горобиних ластівки йому особливо до вподоби, а ще дужче — чорні щурики, ці спритні й гарні птахи, вмілі й кмітливі. Одначе його улюбленці —«планеристи»: кані, соколи, яструби. Він любить тих соколів, що й досі живуть на вежі. Куди ж вони полетять, якщо справдиться пророцтво Корчеде? Ледь помітний змах крильми — і вони вже ширяють, пливуть у високості... Та знов і знов думки його повертаються до сови, що злетіла, як почало смеркати, з вежі й, нечутно, плавно змахуючи крильми, полинула до узлісся. Іноді на очі йому трапляються й голуби з Комерцового голубника. Дивно, але голубів він не любить; не любить їхнього воркотіння й туркоту, коли вони висиджують яйця у нішах мурів, не любить спостерігати, як вони літають, і він, задивляючись у сірий, заснований білими пасмами чотирикутник неба, що видніється з вікна ванної (Блюртмель час від часу мацає йому пульс і киває головою, що має означати: «Хвилюватися нема чого»), питає себе: «Чому я віддаю перевагу хижакам?»

Він би до решти днів своїх спостерігав, як літають птахи, пив чай, дививсь, як дружина плете, слухав, як вона по-своєму, навдивовиж по-дилетантськи і «сповнено», за її ж виразом, грає Бетховена... А тепер у нього не тільки отой величезний, безглуздий кабінет у «Блетхені», а й ще один, також величезний, безглуздо величезний, і обидва треба «заповнити своєю особистістю», а він навіть не знав, що дочка чекає дитину, і мусив почути цю новину саме від Бляйбля, який вичитав її в спортивному розділі. Отже, буде нащадок, хоч і не юний Тольм, а всього лиш Фішер. Принаймні в одному сумніву нема: юний Тольм уже є, звуть його Гольгер, і цей факт раз у раз наводить його на дивні розмірковування з приводу спадщини. Якщо Рольфа вони порішать як відступника, а самого його — як новообраного голову правління, то тому семирічному хлопцеві, прямому Рольфовому спадкоємцеві, дістанеться ласий шматочок — тому самому хлопцеві, якого він уже гри роки не бачив, з яким, коли той ще тільки ходив пішки під стіл, годував у парку, як тепер із Кіт, качок. Годував качок... І ось йому вже не радять навіть качок годувати. Таке рішення ухвалили після того, як недавно з виводка, що так чарівливо мережив темну водяну гладінь, якось досить чудно випливла качка, рушила до берега, а з кущів вискочив отой молодий охоронець Гендлер, закричав: «Ховайтеся! Ховайтеся!» — пхнув його з Кіт на траву, сам упав поруч, тоді як качка — вона була, як з'ясувалося потім, дерев'яна — завершила свій чудний шлях біля купини під берегом і ще чудніше закрутилася на місці. Гендлер подумав, що то плавуча міна, замаскована під качку чи схована в качку. Добре, що це було не так, але охоронець все ж провів детальне розслідування, внаслідок якого дівчина з кухні, обливаючись слізьми, розказала всю правду. Ту дерев'яну качку вона випадково знайшла в підвалі, помила її й «пустила поплавати» — просто так, мовляв, задля жарту. І він, Тольм, ледве вмовив їх, щоб дівчину не виганяли й не давали повідомлення в пресу — адже тою ідеєю, тою вигадкою хтось може, як-не-як, скористатися. Відтоді качки вже не викликають у нього довіри, а тепер починають навіювати підозру вже й птахи, якими він милувався б і милувався. Адже не секрет, що можна наробити механічних птахів із дистанційним управлінням, начинити їх потужною вибухівкою, підняти з тією бідою в залізних черевах у повітря і спрямувати у відчинене вікно. Про ластівок щодо цього не варто, мабуть, і говорити, про горобців та ворон також, а от голуби — це справа інша. Лелеки, дикі гуси... Цілі зграї птахів, і всі до одного механічні, всі начинені бідою, тож він дав себе вмовити й саме перед Бляйблем заявив: «Тепер уже не можна довіряти навіть птахам небесним». На що Бляйбль відповів: «Як і тортам, що їх присилає тобі додому пекар». Так, після пригоди з тортом на Пліфгерів день народження вони замовляють собі торти тільки вдома, і їх печуть коли й не під наглядом, то принаймні з дотриманням суворих застережних заходів.

На прикладі тої пригоди з тортом надзвичайно яскраво виявились чиїсь продумані до найменших подробиць підступні плани. Хтось, певно, знав пекаря, детально описав дорогу, якою мала вирушити машина з тортом, назвав час, коли опускається шлагбаум, синій «форд» попереду чомусь уповільнив рух, пекарева машина змушена була їхати повільніше й зупинилася саме в ту мить, коли шлагбаум опустився. Синій «форд» узагалі весь час сунув поперед пекаревої машини — там, де вона не могла його обминути, а біля шлагбаума справжній, пекарів, торт замінили на інший, з «начинкою» — згодом той справжній знайшли в бачку на сміття поблизу шлагбаума, і якби хтось не зателефонував був і не попередив Пліфгера... Він, Тольм, весь час сподівається, що це зробила Вероніка, вона ж бо любить дзвонити. Годі й гадати: за цим стояв, мабуть, Беверло, недарма ж про нього тільки й розмов, що він «усе вираховує, вираховує й вираховує». Скопіювали вони й торт «нашому славному шефові на шістдесятиріччя». І нічого — ні допит пекаря, ні його сім'ї, ні учнів та помічників, ні сусідів, ані перевірка телефонного зв'язку — анічогісінько не допомогло, нікого підозрілого не виявили. Секретарки з Пліфгерової канцелярії, котрі замовляли торт і давали текст та зразок візерунка — білі незабудки з глазурі,— ридали ридма, аж коси на собі рвали. А той другий торт був точнісінько такий самий, навіть важив стільки ж, і коли б Пліфгер, як і передбачалося, його розрізав... Чоловіка просто розірвало б на шматки. Атож, Пліфгера, його попередника. «Тепер довіри вже не викликає навіть хліб, що його кладуть на стіл, навіть сигарети, які розпечатуєш...» Після отого випадку з Плотеті...

Грошей — може, навіть від самої Кете — в них, певно, вистачить, щоб «висидіти» таких птахів. І фантазії вистачить, особливо у Вероніки. Вони замовлять, либонь, цілу зграю, десятків зо три таких «диких гусей» (о, в нічному небі вже щось лопоче!). Спрямовані на замок, ті гуси спричинять до наслідків не менш жахливих, ніж найновіший «сталінський орган». А чом би й ні? Є ж оті надрозумні, оті мініатюрні електронні мозки, що з їхньою допомогою Бляйбль, крім усього іншого, заробляє свої гроші. Але розмовляти про це йому, Тольму, ні з ким, звісно, не слід, навіть із Кете, а тим більше з Бляйблем,— адже той може доручити одному зі своїх висококваліфікованих фізиків чи інженерів узятися до тієї ідеї пильніше, хай навіть для того, щоб зробити в галузі озброєння ще один фурор чи хоча б «внести пожвавлення в дискусію з питань балістики».

А Гольцпуке, мабуть, одразу спало б на думку запнути все небо над замком та його околицями залізною сіткою, і тоді прощавайте пташки, прощавайте хмари, хай навіть вони й не справжні, а з самої лише гетцігратської пари. А йому ж хочеться й далі милуватися парком та небом, хочеться й далі самому, власними руками тримати сигарету й сірники, якими її припалює, самому, власним ротом втягувати й випускати дим, і далі годувати, стоячи з Кіт на терасі, качок... Звідти, з тераси, хлібні крихти можна кидати куди завгодно, можна заманювати ними виводки, мережити воду... А вночі — сови, сичі, кажани (як вони літають, він не знає). Йому сняться орли, шуліки, вони розпростують свої широченні крила й рішуче, стрімко шугають просто на нього, б'ються грудьми в його груди й вибухають; кругом вогонь, дим, розлягається гуркіт і не вщухає у вухах ще й тоді, коли він, уже давно прокинувшись, хапає Кете за руку й, відчувши її тепло та рівний пульс, заспокоюється. Або ж нишком устає, викликає дзвінком Блюртмеля і просить намазати маззю й розтерти закоцюблі ноги, а потім, уже серед білого дня, його, бува, аж дрож пройме, коли він угледить, як у бік замку пурхне голуб чи ластівка, а часом і горобець, і доводиться брати себе в руки, щоб не закричати, як ото Корчеде...

— Не треба так довго, пане докторе,— нагадав Блюртмель.

Блюртмель допоміг йому вилізти з ванни, насухо витер, тактовно затуливши грішне тіло, загорнув його у великий волохатий рушник і вклав на стіл, щоб утирати цілющі мазі. Потім ще попросив посукати ногами — так, ніби він іде. Блюртмель називає це «ходьба в повітрі»... Певна річ, уникнути відмінності між літаком-снарядом і птахом не легко, та ще й до такої міри, щоб ніхто нічого не помітив, навряд чи можна домогтися, щоб цей апарат летів із такою самою природною грацією, як справжній птах, адже для вибухівки там необхідний свій механізм, а його треба ж якось розмістити, сховати, і він же має ще й функціонувати. А з другого боку, механічні птахи вже були, і йому пригадується одна розмова з Веронікою на терасі — на терасі в Айкельгофі, коли Вероніка запевняла, нібито штучні птахи літають «природніше, ніж природні», так само, як іграшкові птахи з накрученою пружиною бігають «природніше, ніж справжні...»

Блюртмель м'яко поклав руки йому на ноги, припинивши так «ходьбу в повітрі», й заходився втирати в підошви мазь. Він попросив казати про кожен, бодай найменший біль і невдовзі задоволено відзначив, що його тіло, хоч як дивно, розслабилось — певно, страх нарешті попустив, поступившися місцем цікавості й уяві. Від мазі та Блюртмелевих рук У всьому тілі розлилася приємна млість, і тепер він, підвівши трохи голову, навіть виглянув на терасу й канаву з водою. «А може, це буде все-таки Блюртмель?» — промайнуло в нього. Хіба ж нема якихось там таємних тонюсіньких дротиків, що їх уживлюють людині в мозок?.. Кінець кінцем, чому б до цього не додуматись і самому Блюртмелеві? Може, в нього десь у глибині душі вже й зароджується щось таке, що потім примусить чоловіка схопити його за горло. А в анатомії він розуміється добре (недарма ж ходив стільки на курси вдосконалення фаху!), і те, що настане потім, зуміє подати як нещасливий випадок під час купання у ванні. Авжеж, саме Блюртмель з його довгими й кістлявими руками і з оцим лагідно-сумовитим поглядом, що буває інколи в масажистів та проповідників. Зрештою, що означають оті «цілком певні відомості»? Народився 1940 року в Катовіце, справжнє прізвище Блютвіцкі чи якось так, «розчарувавшись у повоєнному розвитку Польщі», покинув одну закриту католицьку школу, відмовився від польського громадянства й узяв собі оце дивне прізвище Блюртмель, походження якого йому й досі ніхто не зміг пояснити, навіть сам Блюртмель. На Заході іспити на свідоцтво про середню освіту складати не став, знехтував будь-яку підтримку, пішов учитися доглядати хворих, хоч, на думку всіх, хто його знав, і так мав до цього просто вроджений хист; не закінчив середньої школи, щоб вивчати медицину, й згодом зостався з черницями десь на півдні, здається, в Алгої, придбав навдивовиж важкого й дорогого мотоцикла, на дозвіллі ганяв на ньому знічев'я (тільки про людське око знічев'я чи й справді так — цього з певністю з'ясувати так і не пощастило) в околицях, від Мюнхена до Гамбурга й аж у Берлін (жодних контактів зі Східним Берліном виявити не вдалося), зрештою найнявся масажистом та шофером до одного єпископа і прослужив у нього десять років, а тоді вже той єпископ порекомендував Блюртмеля йому, Тольмові. Єпископ його, власне, майже подарував, адже Блюртмель «незамінний, просто незамінний, але тобі я ним поступлюся — за умови, звісно, що він погодиться. Тобі він потрібніший, ніж мені,— в твоєму становищі!..» А єпископа він, Тольм, знав іще тоді, коли працював домашнім учителем, а також коли вивчав історію мистецтв,— той захищав докторську дисертацію про Боша; пізніше він десь зустрів його вже фельдфебелем-артилеристом. А взагалі, коли до них часом з'являлися своїм відлюдкуватим гуртком єпископи — сказати б, з візитом, вони ж бо прагнули «підтримувати зв'язки з усіма суспільними групами»,— ситуація складалася досить прикра і прикра щоразу, бо в таких випадках доходило мало не до панібратства й догідливості. Оте поплескування по плечу... «Адже всі ми в одному човні...» Чому це, «в одному»? І в якому? Чи не в одному човні з нещасними повіями? А втім, той єпископ був справді милий чоловік, мав звичайне собі ім'я Ганс і ще звичайніше прізвище, цікавився Бошем і справді хотів зробити йому послугу. Зрештою, Блюртмель дав згоду, перейшов 1971 року до нього і завдяки своїм здібностям виявився справді незамінним — як шофер, слуга, масажист. Цей стрункий, симпатичний і мовчазний чоловік надзвичайно стриманий і скидається швидше на невдаху-ченця, ніж на слугу (чи це речі зовсім не протилежні?), в якого нібито немає ніякого особистого життя. Але в Блюртмеля воно таки є: він має матір, якій допомагає, і сестру, до якої час від часу навідується в гості; обидві залишилися на своєму польському прізвищі, живуть неподалік від Вюрцбурга й підозри не викликають: одне слово, цілком сумирні люди. Його зять навіть служить у поліції. Та це ще не все: у Блюртмеля — то була справжня несподіванка, адже він, власне, завжди вважав, що Блюртмель у цьому ділі платонік або й узагалі ні се ні те,— є приятелька, тридцятирічна Єва Кленш, в якої він без церемоній проводить вільні дні і ночі, з якою ходить на прогулянки, в кіно, до театру чи десь пообідати. Він зустрічається з нею вже років десять — ще відколи служив у єпископа. Єва Кленш держить у Франкфурті крамницю модних товарів (ізраїльське, турецьке, арабсько-палестинське шмаття), часто, на думку декотрих експертів з питань безпеки (як доповів Гольцпуке, надто часто), виїздить на Ближній Схід і в одному з таборів для палестинських біженців навіть організувала цілу артіль жінок-надомниць. Підозри Єва Кленш, звичайно ж, не викликає, проте й означення «жодної» теж не дістала, а через неї і тільки через неї цим означенням без будь-яких застережень і досі не вшанували й Блюртмеля. Адже ніхто не знає, про що вони там шепочуться, що міняють і вимінюють, коли Єва скуповує товари десь у темних закутках Бейрута та його околиць, у Наблусі, під Дамаском чи в Аммані. І хоч ту молодичку не важко перевірити і обшукати на митниці — адже в цьому випадку може йтися якщо й не про політику, то принаймні про гашиш або героїн,—  одначе в неї, навіть після прискіпливого й законного митного огляду не пощастило виявити нічого, анічогісінько підозрілого. Це приваблива, самовпевнена й ділова молода жінка, яка спритно й цілком законно користується з несталого курсу долара. І навіть коли їй влаштували звичайнісіньку законну ревізію сплати податків, то нічого підозрілого теж не знайшли, за винятком хіба кількох спірних підтверджень про накладні витрати, що їх, зрештою, виявляє будь-яка така ревізія. Єва захоплюється стрільбою з лука і має успіхи й тут: вона чемпіонка чи то округу, чи то району й повсякчас возить з собою в машині лук, мішені та стріли. Певна річ, дослідили і її біографію. Незадовго до того, як у Берліні поставили стіну, тринадцятирічною дівчинкою вона переїхала на Захід з батьком, електрозварником, матір'ю, намотувальницею якорів, та десятирічним братом, який за ці роки став уже кадровим військовослужбовцем бундесверу. В Дортмунді Єва швидко й успішно закінчила реальне училище і стала спершу продавщицею, а невдовзі й закупницею в одному універмазі; у двадцять один рік відкрила власну крамницю модних товарів, узявши досить сміливий, як на свої статки, кредит, а згодом завела навіть філію — десь під Офенбахом. І ось ця приваблива жінка (подробиця, з погляду слідчої практики, досить дивна, хоч особливої тривоги й не викликає) два роки тому, цілком очевидно під впливом Блюртмеля, який (ще одна несподіванка) десять років тому познайомився з нею на вечорі, організованому СДПН, прийняла католицьку віру. Оці дві подробиці разом — СДПН і католицька віра — його й непокоять. Ні, він нічого не має ні проти тої, ні проти тої... Просто він не бачить між ними якогось певного зв'язку, до того ж його дивує те, що минуло вже стільки років, а Блюртмель з тією Кленш не одружується. Тут щось не те або — що, либонь, вірогідніше — щось не те з Блюртмелем. Уже щось не те. Так чи так, а лук стріляє нечутно... Блюртмель уже розтирав йому потилицю, посуваючись помалу до плечей, де, на його думку, засів «добрячий ревматизм», і Тольм не став уявляти собі, на що здатні в своїх пестощах ці двоє — Блюртмель і Єва. Все ж таки Блюртмель, і це підтвердилось, відверто симпатизує СДПН і симпатизував ще тоді, коли служив у єпископа, а його Єва ставиться до СДПН, певно, так само. Якось він, Тольм, спіймав себе на тому, що його вже кілька місяців пече звичайнісінька цікавість — побачити Євину фотографію (не міг же він зажадати від Гольцпуке, щоб той при нагоді показав йому один із знімків!), і після цього Блюртмель сам, не чекаючи, поки його попросять, приніс її фотографію ще й ніжно додав: «Ось вона, моя Єва!» І оте «ось вона» підтвердило його здогад, що Блюртмель уміє, мабуть, читати думки. На фотографії Єва виявилася надзвичайно гарненькою чорнявкою — впевнена в собі, веселі оченята, привабливі груди, інтелігентні губки, досить невеличка на зріст і в чобітках. На той час він уже знав, що Єва, на відміну від нього (він до церкви вже давно й дорогу забув), ходить на утрені — іноді з Блюртмелем, але здебільшого сама, а Блюртмель зостається тоді вдома й готує сніданок. Отже, цей колишній єпископський масажист, що не довчився в закритій католицькій школі, й затятий мотоцикліст привів ту молодичку зі світських верств у лоно церкви.

Невже це будуть гнучкі й, безперечно, міцні Євині руки, з яких Блюртмель дістане «оте», надіслане незбагненно-складним конспіративним шляхом палестинцями, передане чи переказане пошепки десь у похмурому таборі або на явці в Бейруті, зашифроване й розшифроване, «оте», що його уживлять Блюртмелеві в мозок, де воно ростиме й набиратиме сили... А тоді, коли він, Тольм, лежатиме на масажному столі чи у ванні, навколо його шиї кінець кінцем легенько стиснуться пальці й занурять голову під воду... Зрештою, Гребнітцер теж скептично ставиться до його частих купань; виходить, забувати про нещасливий випадок у ванні не слід, адже в палестинців є своя таємна служба, і, може, його ж таки онук розмовляє вже їхньою мовою... А грошей у них досить. («То гроші — як одного разу тверезо знов зауважив Рольф — ваші власні, і вони не лежать, вони пливуть, повертаються небезпечними шляхами через Лівію, Сірію чи Саудівську Аравію до вас. Це щоб ти знав, що можуть накоїти гроші»).

Лишається тільки запитання, у відповіді на яке є своя втіха: навіщо їм усувати його, якщо це не набуде хоча б широкого розголосу? Ні бомб, ні автоматів, ні тортів з «начинкою»... Всього лиш нещасливий випадок у ванні... Яка їм з цього вигода? Що їм із того, коли вони, хоч і доведуть свою силу, а не зможуть нею публічно похизуватися?

Якийсь капіталіст утопивсь у ванні? То й що? Те, чим Кете його принагідно втішає — його відверта, майже офіційно засвідчена людяність,— якраз і може виявитись фатальною. А після нього прийде, мабуть, Амплангер, чоловік нового типу: суворий, динамічний, життєрадісний і здоровий. Цей як усміхнеться, то в людини аж на душі холоне, і, може, саме такий їм зараз і потрібен, щоб спровадити його, Тольма, на той світ зі скандалом; отож того чоловіка можна було б тишком-нишком усунути з дороги. Амплангер — це біржа, олімпійська стрілецька команда, тенніс, Цумерлінг і тверда, до посиніння, рука. Вони, певно, хотіли пришвидшити обрання Амплангера, а він... він випромінював надто багато людинолюбних думок, сумнівався в собі, висловлював, як і будь-який капіталіст, жаль... Дідько його матері, тоді чого ж вони не зграбастали собі Бляйбля, найтвердішого серед твердих, у якого й на мить не защемить серце, не зрине й крихти співчуття, коли в Болівії чи в Родезії знов загинуть кілька сотень людей? А от йому самому все ж западає в душу жаль, споконвічний жаль, і він стає ще щемкіший через оті Рольфові «оперативні зведення з місця подій» та Катарінині дослідження й повідомлення. А Бляйбль, безперечно, збагнув, яку ціну має такий непідробний жаль для телеекрана, й поквапився — яка підлість! — виштовхнути його нагору. Та вони, певно, розуміють, що він, попри свою слабість, як-не-як, не найгірший. А втім, саме в цьому, мабуть, і є його лиха доля — в тому, що він не найгірший... Цікаво, що ж усе-таки означають оті слова, які Вероніка прошепотіла в трубку: «Не ходіть до Бляйбля на чай»?

— Блюртмеле,— раптом промовив він, ніби прокинувшися з роздумів,— ви вірите в бога, в отого... Ісуса Христа?

— Звичайно, пане докторе. А ви?

З погляду суто офіційного це його зустрічне запитання просто зухвале й для слуги аж ніяк не припустиме, одначе відповідає, певно, традиціям СДПН; так чи так, а ставити його — це вже трохи занадто, тут хоч-не-хоч злякаєшся, адже досі Блюртмель собі такого не дозволяв. А проте він відповів:

— Я теж, Блюртмеле. Я теж. Хоч добре й не знаю, хто він і де... Але дозвольте мені все ж таки запитати вас... Даруйте вже за настирливість... Що в цьому дивовижному світі вражає вас найдужче?

— Найдужче,— сказав Блюртмель так, наче йому й не треба було замислюватись, наче відповідь на таке несподіване запитання всякчас мав напохваті,— найдужче мене вражає те, скільки терпіння в бідних людей.

Ці слова глибоко запали йому в душу, і він надовго замовк. То була вкрай приголомшлива відповідь, що не мала, либонь, нічого спільного з СДПН. Відповідь була давніша, сягала глибше, вона визріла, певно, в самому Блюртмелеві, і він висловив її навіть без жалю. «Скільки терпіння в бідних людей...» Щирі слова, які промовляє масажист і які діймають до самого серця. Він залюбки поставив би іще одне запитання, одначе стримався, бо ж питати: «А ви вважаєте себе теж бідним?» — було б надто нетактовно, вкрай безглуздо. До того ж він іще й боявся ставити таке запитання, не бувши певним тоді у відповіді,— адже це могло бути, звісно ж, тільки «ні». А що, якби Блюртмель сказав «так»? Яка філософська суперечка про бідність спалахнула б тоді? І йому довелося б,— чого він страшенно не любить і ніколи не робить (Кете, до речі, також) навіть перед власними дітьми,— корчити з себе такого собі ветерана злиднів. Постійне недоїдання в студентські роки, а як приїздив на неділю додому, то молочного супу вже не було, була тільки картопля, картопля в якому завгодно вигляді, а найчастіше, оскільки це найдешевше, у вигляді салату, бо до вареної треба було мати якусь підливу, а щоб посмажити — бодай ложку маргарину; а батько вже втрачав усякий глузд і щоразу відривав від платні все більше грошей на оту свою розтриклятущу землю, скуплячись на паливо й світло... Ох, оті п'ятнадцятиватні лампочки на кухні й у підвалі, а коли справи в них повернули на краще, то двадцятип'ятиватні, та й то лише у вітальні...