Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

Так, Бляйбль надто добре знає про його вразливе місце і сьогодні знов ошкірився, коли він усе ж таки закурив, і навіть багатозначно промугикав собі під ніс: «Віргінія, о Віргінія!..» Бляйбля хтось підтримує — хтось такий, хто сидить або дуже високо, або дуже глибоко, може, навіть по той і по цей бік океану, голими руками його не вхопиш. Усі вони, звісно, знають про його вразливе місце, не знають тільки, звідки воно в нього. Про це знає лині Кете, їй він усе розповів. Однак і вона не знає, що з сигаретами вийшло так само, як з молочним супом: відчути смак, запах, отой віргінійський аромат йому вже не вдається — не вдається, хоч він весь час цього прагне; та й курить він, зрештою, тільки для того, щоб відчути той аромат. А не відчуває, і край.

За лісом уже спадають сутінки, на тлі рожевуватої заграви бовваніють сірі крони старих дерев, цих прадавніх, чудовних дерев, до яких скоро прилетить сова; дерева він любить навіть дужче, ніж замок, і часом питає себе, чи не заради них усе це й купив, та заради того, щоб мати заміну деревам, утраченим в Айкельгофі. Сова підлетіла нечутно й спокійно; може, це та сама, що в Айкельгофі літала щовечора від вежки до узлісся,— вони спостерігали її вдвох із Кете. І коли та сова відділялася від вежки й зникала вдалині, Кете щоразу щулилася від страху, горнулася до нього й шепотіла: «Краще ходімо звідси! Ходімо звідси!..» Двадцять років минуло, перше ніж вони справді змушені були піти звідти. Кете боїться також, коли кричать сичі, а коли перед грозою над землею раптом знімається й летить геть гайвороння та шпаки, вона так само щулиться й горнеться до нього.

Перед очима тихо стоїть парк, не чути вже ні ліфта, ні як від'їздять машини, ні розкотистого сміху Бляйбля, такого гучного, що заглушує навіть хурчання ліфта, й отого його переможного, безапеляційного голосу, яким він просторікував про те, нібито нарешті йому пощастило домогтися обрання «одного з найстаріших членів нашого об'єднання, одного з найдостойніших з-поміж нас»,— і це за обставин, коли відхилити кандидатуру він просто не міг, хоч би й гопки став. Адже готових штампів достатньо, і сам він, Тольм, даючи інтерв'ю, часто до них вдавався: «В годину надзвичайної небезпеки... В годину, коли всі ми мусимо довести... Стійкість...» І їм довелося обрати, певна річ, його — найслабкішого, найвразливішого, який відрізняється від них навіть своїми родинними зв'язками; вони обрали його в таку годину, коли кожен усвідомлює, що родинні зв'язки ту небезпеку тільки поглиблюють, а він же не відмежувався від Рольфа й досі — ні десь у приватній розмові, ні в своїй душі, ні тим більше публічно. Це було те запитання, публічної відповіді на яке його вороги й друзі боялися найбільше, а він — найменше; перед телекамерами й мікрофонами він відповідав завжди стереотипно однаково: «Рольф мій син, він порушив закон, відбув покарання й відтоді живе, не порушуючи законів». І щоразу його так і поривало впасти в біблійний тон і сказати: «Рольф мій улюблений син, і в ньому — вся моя втіха...» Він навіть не боявся, що його спитають про Вероніку. «Вероніка була моєю невісткою, на неї впала підозра в тяжких злочинах, і вона зникла. Після розлучення, що стало наслідком гаданого злочину, мого внука відсудили їй, і він зник разом із нею. У нього наше прізвище — прізвище його батька, мого сина». Ні, слово «невдахи» до них, на його думку, не підходить; часом у нього виникає враження, що вони, певно, справжні приблуди з далеких планет, жителі супутників, для яких люди ще не придумали ні назв, ні мірок. Божевільні? Це означення надто земне. Так, він і з Беверло був знайомий, той приходив до нього в гості, досить частенько, і здавався йому милим чоловіком. Милим? Атож. Поняття «милий», «люб'язний» не кажуть нічого, анічогісінько про те, на що здатна людина. Не треба лишень отим «милим» так довіряти. Зрештою, злочинність — теж не велика новина, а вбивство від часів Авеля — взагалі не новина.

Вони до нього таки дістануться. Хто? Як? Ні, страх уже не повертається, його цілком заступила цікавість, а з-за неї знову прозирає страх, що їх виженуть із Тольмсгофена. Можливо навіть, Бляйбль відвів йому роль качки-приманки, зумисне підставив його під відстріл — старого, стомленого, геть негодящого. Одне слово, роль жертви — це єдине, що йому ще залишилось; його застрелять у кріслі на коліщатах десь угорі на сходах. «Броненосець „Потьомкін“»... Застрелять його, доброго, освіченого, сивоголового, милого... Не те що якийсь там тупоголовий підприємець! Його, увінчаного мученицьким вінцем... Він цього вінця не прагнув, він хотів тільки попивати чайок та спостерігати, як літають птахи,— широченні, вишукані, гордовиті змахи крил величезних хижаків, а також поквапливе лопотіння крилець пернатої дрібноти, що пожирає комах та личинок (з-поміж неї йому найбільше до душі ластівки). Десь далі, у глибині сцени — Кете з плетінням у руках або, хоч грає вона й абияк, за піаніно; і троє онуків, двох з яких звуть Гольгерами; один, семирічний, десь на Сході, в Іраку чи в Лівані, другий, трирічний,— за кілометрів двадцять від Тольмсгофена, в Губрайхені (таке жваве хлопченя, про яке він навіть гаразд не знає, чи в нього батькове прізвище). Йому й досі не пощастило довідатись, чи Рольф живе з Катаріною просто так, чи одружився з нею, а розпитувати або просити з'ясувати це Гольцпуке, який відповідає за заходи безпеки, теж не хочеться. Про це могла б довідатися Кете, вона взагалі могла б зробити те, на що не зважиться він: звернутися з таким запитанням до самого Рольфа чи до Катаріни. Він навіть знає, яка буде відповідь: «Коли тебе справді цікавить така досить несуттєва річ, коли ти надаєш бодай найменшої ваги такій дрібниці, то можемо тобі сказати: „Ми одружені (або неодружені). Непотрібне закреслити!“» Можливо, це питання з погляду тактичного й набуло для них значення — тимчасово, звісно, через якісь там папери, але щоб воно було дуже цікаве чи хоча б варте згадки, то ні, аж ніяк. Скоріше всього, вони живуть неодружені, бо Катаріна ж, мабуть, одержує якусь допомогу; але питання з одруженням, «як таке» в них не постає, не існує взагалі. Щодо побуту — існує, а заразом і щодо політики, одначе в усьому іншому — ні. Те саме й щодо церкви та релігії. Вони, певна річ, існують, сумніву нема, та щойно він каже: «Як картопля, що, зрештою, теж росте»,— його повчають: картопля, мовляв, має справді важливе первісне право на існування, а також певне призначення, вагоме призначення — годувати людей; а церква й релігія такого призначення не мають, хоча й, безперечно, існують; однак вони не вбачають у цьому жодної проблеми. Про це не варто й розмовляти, не те що заводити полеміку, як і про те, що губрайхенський пастор Роїклер ставиться до них дуже мило — подбав їм про дах над головою, щиро прийняв їх, узяв під захист від чимдалі відчутніших нападків у селі, віддав їм за сміховинно мізерну плату картоплею, яйцями та яблуками свій величезний пасторський сад... У тому, що Роїклер такий милий, заслуга, на їхню думку, не його релігії і тим більше не церкви; річ у тім, що він, попри церкву й релігію, все ж залишився чи став людиною, причім вони наголошують, що коли б Роїклер не виявився таким милим, то вони сприйняли б це як явище типовіше. Обоє визнають навіть, що вдячні йому і вважають його чоловіком «по-справжньому милим, людяним», але ж милі та людяні є й капіталісти, є навіть милі радянські комуністи, милі ліберали, та й самі вони теж по-своєму милі.

Для нього це й досі загадка: як же воно так сталося, що всі вони, геть усі — Рольф, Катаріна, Вероніка, навіть Беверло — ще десять років тому по-справжньому вірили в бога, були майже богомільні, тільки оте «сам чи з кимось» пригнічувало їх не так, як його, вже й давніше. Він би ще зрозумів, якби вони були люті на церкву чи якби висловлювалися про релігію з ненавистю, доходили в своїй полеміці до скандалів, жорстоко ображали почуття, які в Кете й Сабіни ще такі живі і які й досі зберігає і його пам'ять... Але їм уже не завдають болю навіть спогади, отож і вони поставали для нього «дітьми супутників», заблудами з іншої планети, з іншого світу. А проте йому не став чужим чай, який він у них пив, хліб, який він у них їв, яблука, які вони клали йому в машину; адже вони — його діти, і хліб, чай, суп, яблука — все це земне. Одначе його лякає ота неземна відчуженість у їхніх думках і вчинках. Ні, то не холод — то відчуженість, з якої хтось може раптом послати кулю чи кинути гранату. І все ж тепер і вони перекочовують з його страху в його цікавість; Рольф, його рідний син, що вирощує помідори, доглядає яблуні, держить курей, садить картоплю й китайську капусту — все в тому чудовому, старому пасторському саду, обнесеному високим кам'яним муром... І живуть вони в отій чарівній — інакше й не скажеш — хижці по сусідству; чарівно її розфарбували, на вікнах поставили герань, вечорами ходять з червоним емалевим бідончиком до селянина Гермеса по молоко, вряди-годи заглядають навіть до одного з двох сільських шинків, п'ють, пиво, беруть з собою Гольгера й пригощають його лимонадом. Одне слово, справжня, найсправжнісінька ідилія, в якій не відчувається ніякого озлоблення. Вони давно вже облишили спроби пояснити селянам і робітникам свій, атож, «свій» соціалізм, не піддаються більш на провокації п'яних невігласів, вже давно не заводять балачок про сільськогосподарську політику, страйки та шляхове будівництво, не ставляться так бундючно й глузливо до розпатякування мотоциклістів, усміхаються, попивають пиво, розмовляють про погоду... І все ж за всім цим (де? За отим ідилічним фасадом, що його навіть не можна назвати оманливим, за побіленими стінами, зеленими віконницями, рожевою геранню?), за всім цим має критися те, що породжує страх: лиховісний спокій. Упевненість, вичікування... Вичікування чого? На роботу Катаріна, правда, й досі не влаштувалась, але кілька жінок у селі віддають їй глядіти своїх дітей, вона ходить з ними на прогулянки, виводить їх до лісу, в поле, розповідає їм усілякі історії, а в дощову погоду робить із ними гімнастичні вправи, вчить танцювати й співати. За це вона, певна річ, бере плату. І коли він замислюється про Катарінин та Рольфів спокій, отой лиховісний спокій, то вслід за страхом у нього зринає не лише цікавість, а й заздрість. За ними наглядають, але їх не охороняють, і часом він питає себе, чому б віддав перевагу — першому чи другому, адже після того, як Вероніка почала надзвонювати по телефону, за ним, Кете й Сабіною не тільки наглядають — їх і охороняють. А Рольф зовсім непогано там улаштувався, він, як видно, трохи розуміється навіть на двигунах, у нього просять допомоги, коли в когось закомизиться трактор чи «хонда[47]»,  він дає лад також пасторовій машині, і той милий пастор справді запрошує їх на каву, на чарку горілки, всіляко уникаючи розмов про релігію.

Просто важко собі уявити, що обоє вони — і Рольф, і Катаріна — ще при Кольшредерові, років дванадцять чи, може, й десять тому, ходили до церкви — милі, молоді хлопець і дівчина, з молитовником під пахвою, і це за часів, коли Кольшредер ще гостріше, ніж нині, нападав на моральний занепад. Їм байдужісінько до того, що тепер Кольшредер став жертвою цього морального занепаду й сам. Те, що він спить із тією Тертою, вони вважають цілком закономірним явищем, але закономірним із зовсім інших причин, ніж вважають селяни, які все це приписують природному потягу. І коли молоді дівчатка, просячи щось у Кольшредер а — парафіяльну залу для танців, кінофільму чи, може, й для дискусії,— йдуть до нього й без усяких церемоній «дають (хто — трохи більше, хто — менше) на себе подивитись», дещо йому, сказати б, «пропонують», часом навіть на очах у тої ж таки Терти, Рольф із Катаріною не вбачають у цьому нічого ганебного, для них це просто питання смаку. Ні в нього, ні  в неї такі явища не викликають відрази, хоч вони й не вважають, що то щось природне. Ці явища, на їхню думку,— породження системи, вони відповідають створеному нею типу людини й не мають нічого спільного з «природою». Це, заявляють вони, цілком своєрідна форма пригноблення, ознака занепаду, загнивання й аж радіють, що занепад виявляється в таких феноменах. Навіть більше, вони передрікають таке й своєму милому пасторові Роїклеру, тільки він, мовляв, не віддаватиметься цій міщанській розбещеності на службі божій, а покине її. Роїклер, мовляв, також жертва системи, і йому буде важко, це й по ньому видно, особливо коли він має справу з жінками та дівчатами,— засмучений, скривджений, знічений, принишклий. Роїклер їм, певна річ, подобається, і вони залюбки допомогли б йому, навіть знайшли б для нього милу дівчину чи молодичку, з якою він, зрештою, міг би й ушитись. Вони теж вважають, що назвати Кольшредера «людяним» не можна, навпаки, він, на їхню думку, представляє і реалізує за класичним зразком необмежену жорстокість системи. Ця жорстокість виявляється в тому, що людину позбавляють певних прав, і то в правовій державі, що має власне судочинство, у демократичній (ха-ха!) країні. Як-не-як, Кольшредер склав обітницю целібату, але потім йому попустили оту Герту, попустили оті дивні грища з дівчатками, терпіли все це, двічі, навіть безліч разів принижуючи його, адже проти нього будь-коли можна мобілізувати подвійне право — церковне і, в разі потреби, світське; бо якщо ті дівчатка справді йому щось «пропонували», то це всякчас можна кваліфікувати як «розпусні дії щодо залежних осіб», і так учинили б із будь-яким «лівим» учителем, що йому котрась з учениць показала пилку.

І все ж у них зосталось іще побоювання, зосталася ще втіха, породжена цим побоюванням: перед Сабіною і Кете про Кольшредера мова ніколи не заходить; не заходить вона й про Роїклера, до якого вони ставляться страшенно приязно — Рольф дає лад його машині, приводить до сучасного вигляду його помешкання, тобто пасторський будинок, усі дванадцять кімнат, вісім з яких завжди стоять порожні (вони це називають «хабарем у вигляді вільної житлової площі, коли врахувати, яка квартирна плата в околиці»). Вразливу людину а Роїклер, на противагу Кольшредерові, саме такий це мало б довести до божевілля: вісім порожніх кімнат у домі, тоді як довкола, хоч інформація про це в нього досить поверхова, люди платять за житло такі гроші! Ті порожні, повністю вмебльовані кімнати (серед них одна єпископська, за минулі шістнадцять років у ній один раз тільки перевдягався, навіть не ночував, котрийсь із єпископів), ті кімнати-пустки, що їх Роїклер не має права здати в найми, ба навіть не може пустити когось пожити в них безплатно, вони називають «шантажуванням через стандартизований канон, який виражається в цілком безглуздому марнотратстві». Роїклер-бо залюбки відвів би їм кілька кімнат, однак не має на це права; він має право тільки віддати їм оту халабуду на три з половиною кімнати, всього п'яту частину тих квадратних метрів, що в нього гуляють. «Такого нігілізму,— каже Рольф,— не дозволить собі жоден нігіліст».

Одне слово, з Роїклером у них прекрасні взаємини, вони ставляться до нього у свій лиховісно-спокійний спосіб мило, вкрай тверезо й по-діловому, з приголомшливо помітною щирістю. Одначе все це, либонь, тільки камуфляж. Вони, певно, поклали собі пожити отак у Губрайхені, в отій побіленій хижці з зеленими віконницями й геранню на вікнах років три-чотири й домогтися серед людей пошани. З Рольфом у селі вже радяться, як вирощувати овочі, а з Катаріною — як виховувати дітей (обоє ж бо такі розважливі, роботящі, правильні!), і настане ще, мабуть, день, коли вони з того невидимого плацдарму, де нагромаджують свій спокій, завдадуть удару... Ні, від Рольфа з Катаріною він не відмежується, але й поруки за них теж не даватиме.

Невже-таки Рольф чи Катаріна можуть стати отим «Хто?» А чом би й ні? До того ж Рольф, певно, ще скоріше, ніж Катаріна, бо вона все ж не позбавлена тепла — того тепла, яке він тільки глибоко в душі (вголос він не скаже про це ніколи — ніколи, навіть як думки його розбіжаться в отих двох площинах) називає «комуністичним». Це тепло нагадує йому про комуністів його дитинства та юності, про однокурсницю Гельгу Цімерляйн, приміром, що померла у в'язниці, про старого Лера, єдиного в селі виборця, який голосував за Тельмана і який умів так славно поводитися з дітьми, що зажив слави «спокусника». Так, то саме воно, комуністичне тепло, вабило його в студентські роки до «червоних» шинків.

Авжеж, Рольф таки скоріше, ніж Катаріна. В його очах застиг якийсь непроглядний, затінений дивною скорботою вимір, і цей вимір залишається непроникним, робиться ще щільнішим, коли Рольф починає бавитися зі своїм синочком Гольгером, садить його собі на коліна чи витрушує з торбинки кубики й заходжується разом із малим складати на підлозі будиночок. У такі хвилини він міцно обіймає хлопчика або задивляється на нього поглядом, сповненим чужої, холодної ніжності й скорботи. Той погляд, повитий ніжністю й скорботою чомусь викликає в нього лиховісне передчуття, навіть як Рольф зводить очі на Катаріну. Ота недбала ніжність, коли він проходить повз неї і торкається її плеча або коли торкається її руки, даючи припалити чи беручи в неї чашку... Це зовсім не ті непристойні жести, що їх робить у таких випадках Кольшредер. У Рольфових жестах є щось невимовне й глибоке, як у зневіреної людини, котра знає, що на неї щось чигає... Що?

Певна річ, те, що він вивчав банківську справу разом з отим Беверло, обернулося згубними наслідками. Але ж саме це й була його заповітна мрія! Згодом Рольф навіть працював в одній із Бляйблевих філій — працював нишком і старанно, а тоді почав жбурляти каміння й перекидати та підпалювати автомашини. За тою роботою він і познайомився з Веронікою. Про свого старшого сина Рольф ніколи не згадує, як і про Вероніку та Беверло, тільки й досі ретельно вивчає банкові та біржові бюлетені і має звичку за чашкою кави, чаю чи склянкою молока так тихенько, сухо й лиховісно прошепотіти: «Сьогодні я читав економічний додаток і знайшов між рядками сто одинадцять покійників. А може, їх там було всього лиш дев'яносто дев'ять чи навіть і всі сто двадцять...»

Ці його слова лупають виважено, холодно й жорстоко, мов повідомлення з бойовища після наступу чи відступу. Та навіть Рольф не зумів пояснити йому суті «економічних процесів», як висловлюється Корчеде,— хоча б тих, що відбуваються в «Блетхені» та навколо газети; він і пробував до них докопатись, але щоразу спинявся на півдорозі. Через лінощі чи байдужість — з приводу цього він не може дійти згоди навіть з самим собою. Де заритий собака, йому відкрив спершу старий, а потім і молодий Амплангер: «Полиште це діло на нас».

На щастя, Блюртмель, допомагаючи йому у ванній, вдягаючи його, подаючи на стіл, сидячи за кермом чи роблячи масаж, виявляє у своїх коротких і влучних зауваженнях неабиякий гумор. Це гумор досвідченого масажиста, котрий досить скоро відчуває психологію пацієнта, знає, до якої межі можна зайти в балачках, а також що він намацав потрібний нерв, коли, наприклад, ніби між іншим, каже: «Дозволю собі все ж таки висловити думку, що в пана генерального директора Бляйбля справи ніколи не йшли так кепсько, як у вас. І ніколи так кепсько не йтимуть». Блюртмель виявляє вже майже непомітні сліди травм, завданих йому в дитинстві, в юності, у війну, в повоєнний час, у полоні, виявляє забуті захворювання кишечника й шлунка, сліди тифу й малярії, рубці від дрібних ушкоджень, говорить про те, що «таке в'їдається глибоко, аж у шкіру, в самісіньке тіло... Ні, ні, пане докторе, ви людина не товстошкіра...» (Це був камінець, звісно, знов у Бляйблів город). Блюртмель згадує навіть про «тягар відповідальності, що його скидають тільки на вас, хоч підставляти плечі мають зовсім інші люди», і натякає, либонь, на суть тієї проблеми, від якої все його тіло наливається свинцем: пересичення «Блетхеном», смертельна нудьга, коли він випадково опиняється за своїм величезним письмовим столом, за яким уже нічого, анічогісінько не вирішується... Він випустив «Блетхена» з рук, дав, щоб «Блетхена» в нього забрали, тепер він «Блетхен» лише формально, а насправді старший Амплангер уже давно представляє там інтереси Бляйбля. Він перестав бути самим собою, обернувся на образ самого себе, зробився незамінним тільки як образ; він допустив, щоб його ошукали постійним зростанням прибутків, нагромадженням багатства... А в Блюртмелевих руках є, видно, щось незбагненне, коли під ними доходиш таких глибоких висновків; адже Гребнітцер жодного разу, навіть унаслідок тривалих розпитувань так і не підступив до суті цієї проблеми. Зрештою, чогось органічного тут годі й шукати, у нього ж бо ще не було жодного інфаркту, навіть аналіз крові чудовий. І все ж оцей свинець, крижаний холод у всьому тілі... Іноді його просто жахає оце повне оціпеніння, коли він безвладно сидить за столом у «центрі влади», «в серці капіталізму», тоді як його багатство зростає і нагромаджується, а він зі страхом думає про те, щоб у нього тільки «не пропала» жодна сигарета...

І ось цей пост, на якому можливості щось вирішувати в нього тепер іще менші, навіть якби він і був здатний щось вирішувати. Вони дали йому зрозуміти це досить виразно, і не лише Бляйбль, Потзікер та Клім; найбільше доклав зусиль Амплангер — той зіграв свою роль просто чудово. Отим «літературним додатком» Бляйбль цілком недвозначно й грубо натякнув на його випадкові статті у «Блетхені», в яких він писав про Боша й Далі. Це завдяки йому в концерні нарешті з'явився літературний додаток, чтиво для жінок.

Блюртмель постукав, почув неголосне «прошу!», ввійшов і доповів:

— Ванна готова.

Блюртмелеві вочевидь соромно, тепер він, безперечно, вже не відчинятиме дверей так, щоб складалося враження, ніби його господар падає разом із ними в кімнату. Ні, ніколи! Після цього першого за сім років нетактовного вчинку вигляд у Блюртмеля явно збентежений. Але тієї хвилини його діями керував по рації, очевидно, сам Гольцпуке: «Доктор Тольм, пан президент, дуже стомлений, на останньому подиху підіймається сходами. Він уже в коридорі, ось береться за дверну ручку... Ну ж бо!» І він мало не впав Блюртмелеві в руки. Оце ж так скрупульозно готують і політичні вбивства. І ось уже оте «хто?» прибирає образу в запитанні: «Може, це буде Блюртмель? А чом би й ні?» Він усміхається до Блюртмеля, поволі підводиться. Блюртмелева біографія відома, звичайно, до найменших подробиць, відомі і його звички, відомо, хто в нього подруга, відомі і її біографія та звички. А от що в Блюртмеля в голові — цього, певно, не відомо нікому. Хто визначить і передбачить, наскільки вразливим може виявитися цей чутливий, нестійкий у своїй сприйнятливості чоловік? Певна річ, анатомію він знає досить добре, щоб у ванній схопити його за горло і, не залишивши слідів, задушити, а тоді подати таку смерть як наслідок очевидної його крихкотілості. Цей випадок з дверима викликав у нього підозру, адже досі Блюртмель сумлінно стежив за тим, щоб він дещо робив усе ж таки сам — відчиняв двері, припалював сигарету, а також виконував деякі неминучі маніпуляції в туалеті. А Корчеде, цього наділеного тонкими рисами й тонким смаком чоловіка, що спокійно, врочисто володіє банками, акціями, сталлю, нерухомим майном і все ж допускає, щоб хтось підслуховував шепотіння його коханця Горста, він знає теж уже понад двадцять років.

— Так-так, іду! — мовив він, усміхнувся й подумав: «Ні, ще не сьогодні. Сумніву нема, ще не сьогодні».

2

Кінець кінцем вона таки відпустила Блюм із Кіт по молоко, хоч і знає, що молоко їй уже не потрібне і з собою вона його теж не візьме. Але Кіт наполягла на цьому ритуалі, наполягла й на тому, щоб самій нести бідончик,— однаково він порожній, повний буде, коли вони повертатимуться. Чотири кілограми для неї все ж таки забагато. Вона любить корів, любить, як пахне в корівнику, а для Блюм це ще одна нагода поправити теревені з Бееретцами — вони ж бо однолітки, всім десь під шістдесят, до того ж якісь там родичі й завжди знайдуть про що побалакати: про минуле, про нинішній день і прийдешній, про Блор через років Десять-дванадцять, якщо з будівництвом дач та шляхів триватиме так і далі. Вони й досі сушать собі голову тим, хто ж (їх було семеро) із тридцяти чотирьох односельців, котрі мають право голосу, таки підтримав СДПН[48]. І щоразу мова знов і знов заходить тільки про отих приїжджих, що взяли в оренду й полагодили старий пасторський будинок,— милих, однак незбагненних людей, які справляють враження лібералів, а голосують, звичайно ж, не за лібералів. Отже, Блемери: він — архітектор, вона — адвокат, діти вже дорослі, чотири машини, і їхній брат, що явно нічого не робить, тільки порається в домі та в садку й курить люльку, і якщо врахувати їхніх дітей, що мають право голосу, то виходить рівно сім душ. Головне, є про що побалакати, і по молоко вони ходитимуть щонайменше з півгодини чи, може, й довше. А їй хочеться побути самій, поки приїде Кете, мама, хочеться попрощатися з Блором, і вона піймала себе на тому, що думки її крутяться навколо молока: чи питиме його Ервін, чи Блюм приготує йому на молоці щось солодке, чи поставить їх скисати, ці останні з багатьох літрів молока, яке вона брала в Бееретців... Цілих п'ять років по два літра щодня — це ж, мабуть, тисячі літрів... Тепер вона надто знервована, щоб порахувати, до того ж знов з'явився страх; цього разу він підіймається знизу догори, зринає, здається, десь біля самісіньких п'ят, б'є жаром у литки, стискає сечовий міхур і нирки, важкою гарячою хмарою підступає через груди до голови. Іноді він зароджується в голові й опускається, наче сповзає згори донизу, і Гребнітцер, якому батько й досі сліпо вірить, все ще гадає, що це — наслідок вагітності. Певна річ, страх пов'язаний з вагітністю, одначе він — не її наслідок. Це вже не той щоденний, незмінний і звичний страх, що вони вкрадуть Кіт і її, або ж тільки її саму, або Ервіна, чи просто всіх трьох уб'ють (вона уявила собі, як хтось із них потім поперекреслює їхні фотокартки й понаписує внизу: «Знищено»). Це вже не той невловимий і все ж реальний страх, про який вона ні з ким не може поговорити. Для двох таких великих страхів у ній місця не стане, отож той, що вловимий, витіснив того, що невловимий. Це сталося три місяці тому, коли вона остаточно впевнилася, що вагітна і то не від Ервіна, бо він ще чотири місяці перед тим навіть не торкався її так, щоб від того можна було понести.