Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

А часом на гадку їй все ж таки спадає самогубство: випити чогось, і край. Стримує її від цього кроку не гріховність, що так глибоко вразила серце, а думка про Кіт, про Губерта, про батька, матір і брата, навіть про Катаріну та небожів. І насамкінець — правда, найменше, щодо цього сумніву в неї нема — думка про Ервіна, її чоловіка. Піти від нього не важко, тепер вона твердо вирішила так і зробити, тільки ні з ким іще про це не розмовляла. Просто послала Блюм і Кіт по молоко, так ніби нічого й не змінилося. Ні, тепер усе, геть усе змінилося. Цього разу охороняти обох пішов Кюблер, і він, як і ті, що були до нього, зокрема й Губерт, теж відмовиться зайти в дім і випити чарку горілки. Він стоятиме посеред двору, пильний, неприступний, і не зводитиме погляду з обох входів до садиби, тоді як тут, біля неї, чатуватиме Ронер, тримаючи невсипуще око на вразливих місцях їхнього бунгало: на терасі, звідки вона оце дивиться на Блор, та на задніх дверях гаража, що виходять у сад. Найдужче всі вони бояться сутінків, отож тепер, пізньої осені, по молоко було вирішено виходити раніше, хоч вона й сподівається, що Блюм не промине нагоди потеревенити якнайдовше. Але вона не має права затримуватися до сутінків, бо знов буде морока з Гольцпуке; той не те що гнівається, а просто не приховує свого роздратування, коли вони не зважають на поради чи не виконують вказівок, і раз у раз нагадує — і справедливо, як їй сказав Губерт,— про те, що нерви в його людей украй напружені, бо якщо... то всю вину потім складуть на них. Зрештою, пригода з тортом на день народження Пліфгера обернулася з біса серйозною історією, а батько, якому й так уже сняться літаючі тарілки, що нібито спускаються на нього й Кете, останнім часом, відколи ставсь отой випадок із качкою, лякається вже навіть птахів, та й у старого Корчеде, коли клацнула запальничка, нерви теж не витримали. Та ще ота жахлива історія з Плотеті й коробкою сигарет...

Боїться вона не за себе — за Губерта; з Ервіном і всією отою ватагою, зі скандалом і гавкотнею, що її зніме Цумерлінгова зграя, вона вже якось упорається. Вона рада дитині, що так жваво вовтузиться у неї в лоні, й боїться тільки за її батька за Губерта, з яким ось уже півтора місяця не має змоги перемовитися жодним словечечком. Відколи він став особистим охоронцем у батька й Кете, вона бачить його лише зрідка й мигцем — десь у коридорі в «замочку», але поговорити з ним, написати йому листа чи подзвонити по телефону вона не може. Адже через Вероніку її не тільки охороняють, за нею й наглядають, і, на щастя, ні Рольф, батько чи Кете й досі не прохопилися, що колись і сама вона приятелювала з отим Беверло; як-не-як, він був батьків протеже і Рольфів товариш, а Вероніка була колись Рольфовою дружиною.

Боїться й за Гельгу, Губертову дружину, якої вона, власне, зовсім не знає; їй відомо тільки, що та білява, що звати її Гельгою і що вона дуже славна жінка. Є ще славний хлопчик, його звуть Бернгард, і скоро він має піти до першого причастя. Знає вона й адресу, але поїхати туди, звісно, не може; Кюблер із Ронером, нові охоронці, не спускають із неї очей, а прийти в супроводі й під наглядом Кюблера чи Ронера до Губерта додому, стати під вікнами й чекати, поки вийде Гельга чи Бернгард, вона все ж таки не може. Про те, щоб Губерт розлучився, шкода й думати, а щодо Ервіна, то цей і досі гордо, самовпевнено вірить, нібито вона вагітна від нього й на третьому місяці, тим часом як пішов уже шостий.

Чотири місяці Ервін віявся по світу — Сінгапур, Панама, Джакарта, Гонконг, провадив від «Вулика» складні переговори, створював цілі виробничі лінії, організовував посередницькі фірми, обладнував машинні парки, вербував довірених людей. Він успішно завершив усі ці операції і, сяючи від щастя, повернувся додому. Їй довелося самій поговорити й з Ервіном, поки він не побачився десь із Гребнітцером і той не привітав його з дитиною, яка з'явиться на світ через чотири місяці, хоч Ервін жде її через шість. Здорова дитина від здорової матері й здорового батька. «У нападах млості, від яких іноді страждає ваша дружина, немає нічого незвичайного, це досить нормальне явище». І Ервін уже великодушно заявив: «А якщо знов знайдеться дівчинка, то це буде справжнє свято!» Певна річ, він залучить пресу, ілюстровані журнали. «Молода поросль у „Вулику“! Поповнення у „Фішеровій хижі“!»,— як називають їхнє розкішне бунгало. «Потомство в однієї з наших великонадійних амазонок! Сабіна Фішер із роду Тольмів — одна з жінок, яким найбільше загрожують небезпеки!..» Тепер усьому цьому край. Не вистрелить шампанське, не спалахнуть різнобарвні ліхтарики, коли вона десь — де? — приведе на світ дитину від поліцейського... Де ж? Не тут, у Блорі, і, певно, не в Тольмсгофені. Мабуть, у Рольфа, коли там є вільна кімнатка. Можна було б спитати в Катаріни чи й у самого Рольфа, але спершу треба побалакати з Губертом, не годиться, поминувши його, втаємничувати в це сторонніх людей. Не слід робити цього й без Гельги та Бернгарда, бо поки вони про щось здогадаються, підуть гуляти всілякі чутки. До того ж є ще один бік цієї справи, і для Губерта він не менш поважний, ніж для Гольцпуке: службова провина.

Якби ж тільки Губерт не був такий серйозний... І все ж вона кохає його такого серйозного, який він є, сумує за ним, аж тужить, і коли б не Гельга та Бернгард, то не побоялася б навіть скандалу — просто підійшла б до нього, обняла й поцілувала. Але ні, краще цього не робити, не хочеться завдавати болю жінці, якої вона зовсім не знає, яка нічого поганого їй не вчинила і, звичайно ж, не вчинить. А може, взяти й поїхати-таки до неї, поговорити?.. Однак Губерт має про це знати.

Це добре, що мама, Кете, приїхала; тепер вона вирушить з нею у Тольмсгофен і залишиться в них. Там вона буде ближче до Губерта й, може, знайде нагоду з ним побалакати.

Ще задовго до того, як Ервін поїхав ставити оті свої «виробничі лінії», чи як вони там називаються, «на надійну основу», він лягав до неї не часто й щоразу насторожено, а то й роздратовано перепитував: «А пілюлю ти вже ковтнула?» — хоч і знав, що тієї погані вона не любить, боїться її, до того ж над нею тяжіють релігійні забобони. Але пілюлю вона ковтала й аж коли у відповідь на його запитання кивала головою, він присувався ближче. Та настрій у неї не підносився, і так траплялось усе частіше, з'являлася коли й не антипатія чи ненависть, то принаймні щось таке, що настрою теж не додавало: співчуття до цього загартованого спортом чоловіка, що його знали як чудового вершника, танцівника, тенісиста, навіть яхтсмена, а віднедавна ще й як серфінгжиста й пілота аеростата і що не може дати собі ради в ліжку (їй навіть не хочеться згадувати отих вульгарних висловів, які вона читала під порнографічними сценками в ілюстрованих журналах і чула на бучних вечірках та від колишньої своєї сусідки Ерни Бройєр). Це було співчуття до чоловіка, який докладає так багато зусиль, щоб зазнати свого щастя; проте іноді в нього нічого не виходило, і тоді всю вину він звертав на неї. Вона вже давно не дуже йому вірила, як він, повернувшись із Лондона чи з Банкока, признавався їй на вухо: «Ти навіть уявити собі не можеш, на що здатний часом самотній чоловік, коли його солодка дружинонька так далеко...» їй не хотілося в це вірити, гидко було його слухати, байдуже — правду він казав чи брехав, а від отієї «солодкої дружиноньки» її аж нудило, і вона питала себе, чи він бодай здогадується, на що здатна самотня жінка, причому мала на увазі зовсім не те, для чого Ерна Бройєр, сусідка, відверто послуговувалась одним вульгарним слівцем. Останнім часом цього слівця не завжди уникають уже й на вечірках, декотрі жінки з досить, сказати б, респектабельних кіл заводять балачки про свої принади, а власних чоловіків називають «клієнтами». Іноді ті жінки виїздять із чоловіками десь до Азії, де на західноєвропейські любовні звичаї ніхто не зважає. Ні, їй ніколи й на гадку не спадало проклинати своє виховання чи ненавидіти черниць, вона була тільки нажахана, глибоко скривджена, мало не смертельно ображена, коли спробувала знайти полегкість у Кольшредера. А той почав наполягати, щоб вона розповіла про подробиці, поки в неї зрештою закралася похмура підозра; їй аж страшно зробилося, коли Кольшредер заходився її допитувати — навіть про те, що вона з Губертом робила та як. Тоді вона підхопилася й вибігла. Повік, повік ноги її в сповідальні не буде! Повік! Краще вже побазікати з Ерною Бройєр. А у Фішерів, Ервінових батька й матері, інколи можна застати елегантних, досить невимушених священиків, котрі запевне тільки посміялися б, якби вона сказала їм на сповіді: «Я зрадила свого чоловіка». Такі типи здатні на що завгодно: вони вам хоч коли і «стрептиз з облаченням» покажуть, і похваляться своїми «надійними» любовними зв'язками, а то ще й поприводять з собою коханок. Кругом безлад, занепад... І страх. Ні, не за життя, не перед скандалом. Страх за Гельгу й Губерта, адже для нього це так само серйозно, як і для неї, та інакше, ніж серйозно, і бути не може, хоч на сповіді йому вочевидь поталанило більше, ніж їй.

Це й страх утратити сусідів, оте чимдалі глибше роздратування у Блорі, який через них обернувся на «кубло лягавих». Після пригоди з тортом на Пліфгеровому дні народження нагляд повсюди став іще суворіший. Внаслідок цього вигулькнули любовні зв'язки сусідки Ерни Бройєр із шофером її чоловіка. Ерна Бройєр — це мила, привітна, вродлива жіночка, не дуже вже молода — десь так років під сорок, з нею можна було погомоніти через паркан про квітки, вбрання й кулінарні рецепти, її можна було запросити на каву, а раніше, коли контроль не був іще такий суворий, вона наглядала за Кіт, часом передавала через паркан пучок салату чи цвітну капусту, цілком нормальна жінка, що якось мелодраматично страждає від бездітності, нарікає на своє «безплідне лоно», «бо мій чоловік у цьому не винен, він дітей має — від першого шлюбу, то все я»; ця мила Ерна Бройер родом із Губрайхена, дочка селянина Гермеса (Рольф бере в нього молоко), чорнява молодичка з трохи розкоханим тілом, яка, крім того, все нарікає, що «мій ніколи зі мною не танцює», і на одній з вечірок у садку, на танцювальному майданчику біля плавального басейну — різнобарвні ліхтарики, пунш, шампанське, веселі вихиляси Ерну кілька разів запросили до танцю, Ервін також добряче її попокрутив, і розпашіла, трохи аж засапана Ерна Бройєр була щаслива-щасливісінька, а її чоловік, теж не зовсім уже молоденький — певно, розміняв уже п'ятий десяток,— був так само щасливий і аж сяяв від того, що його дружину так гарненько покружляли. Вечір видався на славу, запрошені були й інші сусіди — власник транспортної фірми Клобер із дружиною та дочкою, сімнадцятирічною дівчиною, яка обстоює оте «вище пояса без нічого» і саме так і вдягається; Гельмсфельд, редактор «Блетхена», що глибокодумно, аж надто глибокодумно як для більшості гостей, висловлювався про тероризм. Прийшли навіть Блюми, а Бееретци прислали старшого сина, і він частенько запрошував Ерну до танцю. Того вечора Ерна Бройєр була щаслива, і її чоловік з добродушною усмішкою вдавав ніби не бачить, як вона десь у кутку дозволяла Гельмсфельдові цілувати себе; згодом, коли гості вже порозходились, той зостався ще на каву й аж надто поблажливо, як їй здалося, хвалив «вульгарну еротику» пані Бройєр.

Але потім Цурмакові й Люлеру впало в око, що біля воріт Бройєрів надто часто й здебільшого зранку, між десятою і дванадцятою годиною, зупиняється сірий «мерседес» і з нього виходить вельми юний на вигляд — десь років під двадцять — хлопець, одягнений зовсім не так, як цього слід сподіватися від звичайного гостя Бройєрів,— довготелесий, трохи вайлуватий, не в джинсах, а у вельветових штанях, але патли його не зовсім відповідали тим, які в ілюстрованих журналах і в поліції на той час вважалися шикарними й дозволеними; ні, нечепурою хлопця не можна було назвати, хіба що його чуб не відповідав тодішній моді, до того ж той невідомий мав, за словами Цурмака, «підозріло-недбалу манеру» повертатись і переставляти ноги — він, Цурмак, бачив таких, мовляв, лише на демонстраціях та заворушеннях у кінофільмах, які їм показують з метою вивчення «певних типів». На «голубого» чи на одного з тих, що кубляться в дискотеках, хлопець теж не скидався; одне слово, описати це досить важко, але він не тільки якось по-юному недбало повертався — в його рухах Цурмак укмітив щось «політичне». Цей гість приїздив щонайменше двічі на тиждень, і хоч за номером машини не важко було з'ясувати, що вона належить Бройєровому підприємству, але ж хлопець виконував усілякі доручення самого господаря — в банках, установах, фірмах, в окремих клієнтів (підприємство Бройєра виготовляло годинники та ювелірні вироби, про це стало відомо згодом, незадовго до його банкрутства; просто він надто багато вклав грошей, а виробництво годинників уже й так переживало глибоку, тяжку кризу). Обережно, дуже обережно про того хлопця розвідали все; звали його Петер Шублер, він покинув факультет соціології, брав участь у демонстраціях і одного разу, коли жбурляв помідори, потрапив на фотоплівку. А Бройєрів будинок стоїть дуже близько від «Фішерової хижі» — іноді жінки навіть махали рукою одна одній з кухні, і з Бройєрової тераси можна без перешкод і будь-яких церемоній заглядати до Фішерового плавального басейну. Це вже давало достатню підставу замислитись про те, чи цей Шублер тут чогось не винюхує. І ось одного разу, коли сірий «мерседес» знову зупинився біля воріт Бройєрів, Цурмак хвилин через п'ять рушив услід за хлопцем, подзвонив у двері, чемно зачекав, зачекав іще і знов подзвонив. І раптом зчинився такий крик, такий гвалт, бо після третього дзвінка Шублер нарешті відчинив — не зовсім, правда, «бездоганно» вдягнений, як потім стримано висловлювалися люди, а Ерна випурхнула в халатику і влаштувала Цурмакові сцену; одне слово, там вийшло саме те, що колись давно назвали б «делікатною ситуацією». «Цей хлопець,— безцеремонно заявила Ерна,— мій коханець, а таке законом не заборонено! І мені доведеться зажадати від вас, щоб мій чоловік про це нічого не довідався». Але «коханець» — то могло бути всього-на-всього й прикриття. Вони ж бо на все здатні, а вдавати з себе при такій вродливій жіночці коханця — це роль, грати яку не дуже важко, мабуть, жодному з них.

Та історія набула, звісно, розголосу, Бройєр нічого «милого» в ній уже не бачив, потім йому це й зовсім не сподобалось, і він Ерну покинув — звичайнісінький собі скандал, що скінчився страшними наслідками й ненавистю до Фішерів, бо «якби ми не жили тут, де вдень і вночі аж кишить отих лягавих, то на поверхню це ніколи не спливло б». Тепер оця «повсякчасна, без просвітку метушня з безпекою» почала діяти на нерви уже й дальшим сусідам. Кому ж воно буде до вподоби, коли на вулиці що божого дня й що божої ночі стовбичать із фотокамерами, а в усій околиці вештаються з раціями поліцейські! А Блор, цей куточок із дванадцятьма селянськими садибами, чотирма бунгало, ветхою капличкою та старим пасторським будинком і так не дуже великий, і в ньому видно все як на долоні. А в кого —«У кого,— заявив Гельмсфельд,— немає, зрештою, своїх таємниць чи якихось знайомих, чиї рухи можна витлумачити не як модні, а як політичні? Ось у нього, приміром, є подруга, Еріка Пелер, їй років тридцять, то її вже кілька разів коли й не допитували, то принаймні випитували, бо вона, бачте, частенько їздить до Блора, та ще й машиною, що їх звичайно називають „студентськими“, а Еріка, хоч і „лівачка“, й сама соціолог, але ні в теорії, ні бодай трохи на практиці до жодних форм насильства, мовляв, не схильна.

Коли любовні зв'язки Ерни Бройєр зазнали краху, занервував і власник транспортної фірми Клобер. До нього досить частенько — переважно зранку, між десятою і дванадцятою годиною,— приїздять у солідних машинах люди — партнери, клієнти, і Клобер, як їй згодом пояснив Губерт, „замішаний, очевидно, в усіляких темних оборудках, а може, й у контрабанді, принаймні в приховуванні майна від оподаткування або в чомусь іще гіршому, і така пильна перевірка його гостей та причин їхніх відвідин повинна, звісно, нервувати чоловіка“.

Між ними-бо й Клоберами теж тільки чотири гаражі, і з вікна ванної кімнати добре видно, як вісімнадцятирічна Фрідель Клобер демонструє на терасі оте своє „вище пояса без нічого“. А якось вона, Сабіна, застала Ервіна, коли він, стоячи у ванні, розглядав дівчину в бінокль і не опустив його навіть тоді, коли вона раптом відчинила двері; він тільки зауважив; „Сто чортів, а цій можна сидіти й отак-о!..“

Так, тепер з сусідами стало незатишно; Гельмсфельд, коли в Бройєрів дійшло до скандалу, почав скиглити, а Клобери ставляться до неї з неприхованим холодком. А селяни? Хіба не вітаються холоднувато, майже насторожено, вже й вони? Хіба ж не відчуває вона, йдучи з Кіт по молоко, цю настороженість, а то й просто ворожість і чи не тому посилає останнім часом по молоко Блюм? Тільки Блемери, здається, ще спокійні чи принаймні не виказують ніякої тривоги і збираються, щойно буде готовий їхній будинок, влаштувати входини. Тепер Блор уже не назвеш тихим, ідилічним куточком. Таким він знову стане, мабуть, тоді, коли її тут не буде. Потім вона, може, приїде сюди в гості — на чай до Гельмсфельда або на каву до Блюмів чи до Бееретців — і знов застане Блор таким, яким він був колись, і пора вже забути про самогубство: адже в неї є Кіт і майбутня дитина, є Губерт і бажання жити десь — де? — без охорони. Виїхати й жити десь — так, щоб ніхто тебе не впізнав і ніхто тебе не знав,— з Кіт і майбутньою дитиною, десь коло моря, за кордоном, одержуючи ренту від Ервіна й допомогу від батька та ще, може, роблячи якусь роботу — переклад чи плетиво або те й те... Всі завжди казали, що вона непогано знає французьку, а плести вона справді навчилася добре — кращої вчительки плетіння, ніж Кете, мама, взагалі годі й знайти. Отже, виїхати, плести, перекладати. Про те, щоб вона мала замовлення, подбає батько. Геть із Блора, геть із Німеччини!

Ронер пройшов між гаражами та входом до будинку й попрохав її — тихенько і надзвичайно чемно — залишити терасу, зайти, якщо можна, всередину й замкнути двері на терасу. Вона кивнула головою, пішла в будинок і замкнула за собою двері. Спадали сутінки. Вона знала, що їй ще сьогодні доведеться поїхати з Блора, від усвідомлення цього в неї боляче стислося серце, і вона просто заплакала. Сліз не втирала, тільки зашторила вікно. Вона любить це село, любить будинок, що здається їй трохи замодним, надто відкритим — у ньому забагато скла. Блорські дерева, ці старі дуби, буки й каштани, селянські подвір'я, прогулянки з донькою, походи по молоко, випікання хліба — все це майже замінило їй Айкельгоф. Вивести вранці зі стайні в Германів коня, осідлати його й помчати через поля, через ліс...

Ервін таки не втримався й повідомив про те, що вона вагітна, пресі, адже їй довелося на якийсь час відмовитись від верхової їзди, і вона, безперечно, не зможе готуватися до участі в чемпіонаті. До того ж щоразу, коли вона сідає верхи, її мав би хтось супроводжувати, котрийсь із поліцейських, що розуміється на конях. Яка вже там була б утіха! Іноді вона, не довго думаючи, вирушала ввечері на концерт (особливо як тут виступав отой молодий росіянин, що так чудово грав Бетховена) чи десь на виставку (вона бачила колись репродукції картин одного молодого художника, який тепер саме виставляється)... Та відколи їй доводиться на все це щоразу „робити заявки“, вимагаючи, сказати б, у такий спосіб забезпечити свою безпеку, ні концерти, ні виставки її вже не тішать.

А як подумають про неї селяни, коли стане відомо, що завагітніла вона зовсім не від Ервіна, а від поліцейського, наймолодшого і найсуворішого з охоронців попередньої групи від того, якого всі трохи недолюблювали? Бо він дуже серйозний і дуже серйозно ставиться до своїх обов'язків; селянин Германс назвав його „чоловіком без гумору“, адже Губерт не давав його синові гратися старою зброєю — не з міркувань безпеки, а просто на підставі поліційних приписів. Хлопець блукає по лісах, чагарниках та полях і збирає всілякий брухт, що залишився після другої світової війни. Те залізяччя досить небезпечне, багато ж бо людей, дітей і дорослих, уже покалічились на тих старих гранатах, декого взагалі порозривало, і вона в тій справі вперто — може, надто вперто?— захищала Губерта. Так, Губерт чоловік серйозний, як і вона, він не може дивитися на все це спокійно. А Блор... Блор уже втратив свою привабливість; на прогулянку — з охороною, по молоко — з охороною, з охороною до каплиці, куди вона так любить приносити квіти матері божій; проказувати „Аве Марія“ — під охороною, погомоніти з селянами про господа бога, про світ, худобу, дітей, погоду, церкву й державу — все під охороною. Поодверталися сусіди. Знівечена доля Ерни Бройєр — теж наслідок її охорони, безперечно; тепер Ерна сидить із тим Шублером в його однокімнатній квартирці з кухнею, шукає роботу й нічого не може знайти, і Шублер шукає роботу й нічого не може знайти. З Бройєром Ерна ніяк не розлучиться, він геть збанкрутував, будинок по сусідству гуляє, його продають, а після того, як він спорожнів, охорону тут посилили ще дужче, тепер перевіряють уже й тих, хто виявляє бажання придбати будинок, невдоволений маклер навіть натякнув, що подасть позов про відшкодування збитків, роздзвонив на весь світ, нібито ціна на будинок упала, звісно ж, через те, що Блор обернувся на „поліційне кубло“, вже навіть поповзли чутки про створення Товариства захисту інтересів осіб, котрі зазнали збитків унаслідок охоронно-запобіжних заходів, і до цього товариства буцімто вступили й Клобери; в селі подейкують про якусь „надрегіональну“ організацію, оскільки в такий спосіб уже постраждало, мовляв, багато людей.

А вона тужить за Губертом і жде Кете, маму, що забере її з собою до Тольмсгофена, де тепер служить Губерт. Вона вже якось знайде нагоду, докладе зусиль, у крайньому разі вмовить Кете влаштувати для всіх охоронців та їхніх родин вечірку в отій великій залі внизу, де звичайно проходять конференції концерну... Так, це ідея: скласти нарешті подяку всім отим людям та їхнім родинам, можна навіть запросити оркестр, а для дітей — ляльковий театр, і коли потім їй пощастить поговорити з Губертом, познайомитися з Гельгою та Бернгардом, тоді вона спробує спитати ради в когось такого, кому можна довіритися більше, ніж отому монстрові Кольшредеру. Не завадило б, мабуть, побалакати і з Рольфом, братом, хоч пуття з такої розмови буде й небагато: Ервін так і не пробачив Рольфові, що той назвав свого хлопця Гольгером. („Назвати Гольгером першого сина, того, котрий від Вероніки... Ну гаразд, то було сім років тому. Але й другого, котрий від Катаріни... Називати ще одного сина Гольгером після листопада сімдесят четвертого року... Ні, ці твої родичі для мене не існують. І взагалі, підпалювати машини, жбурляти камінням!..“) Рольф поведеться по-діловому, надто по-діловому, незважаючи ні на що; безвідносно, загалом Рольф, певно, зрозуміє, що подружня зрада її пригнічує, але те, що її пригнічує, і то багато глибше, вчинена нею зрада щодо Гельги, а не щодо Фішера, викличе в нього аналітичні міркування. Про все це він, звісно, ще пам'ятає, але поспівчувати не може. Другий її брат, Герберт, від щирого серця посміявся б, звичайно, але допомоги годі чекати й від нього; так, він би пореготав, дав би волю своїм радощам („У тобі ж бо визріває нове життя, сестричко. Це ж радість — нове життя!“) і порадив би їй просто піти від Фішера й почати десь (де? де?) все спочатку — піти, як то кажуть, у тому, в чому є. Та найкраще буде, мабуть, побалакати з Катаріною. Як-не-як, вони з нею майже однолітки, не мають одна від одної таємниць, ніколи не сварилися... Її навіть непомалу вразило, коли Катаріна раптом вкинулась у політику й захопилася системним аналізом, який часом навіть чимось приваблює. Але їй ніякий системний аналіз не зарадить... А може, все ж таки зарадить? Вона була й лишається католичкою, шанує церкву, і навіть десяток хтивих Кольшредерів не зіб'ють її з праведного шляху. Губерт також щирий католик, і в них це серйозно, дуже серйозно, не якісь там „міщанські фіглі-міглі“; Катаріна повинна її зрозуміти, адже вона так запекло виступає проти порнографії і проміскуїтету. Катаріна, мабуть, приведе якогось психотерапевта, і той... і той, певно, заборонить їй і згадувати слова „подружня зрада“. Зрештою, може статися так, що Ервін, прагнучи уникнути ганьби й скандалу,— ганьба, до речі, для нього гірша, ніж скандал,— усиновить чи удочерить дитину, дасть їй своє прізвище і запропонує роз'їхатися чи розлучитися вже потім. Але на це вона не погодиться. Вона жодного дня не може більше жити з Фішером. Ця туга за Губертом, за його руками, його вустами, голосом, за його серйозним поглядом...

Поговорити з батьком? Ні, батькові їй не сила сповідатися. Він правда, не святенник, крутив же роман зі своєю Едіт, а в селі ще й досі подейкують про історію з молодою графинею хоч відтоді минуло вже майже п'ятдесят років. Може, батько навіть „не в тім'я битий“, проте людина він нерішуча, як, зрештою, і сама вона. Ервіна батько ніколи не любив і буде радий, що „ми його кінець кінцем спекаємося“. Він, батько, мило всміхнеться й запропонує їй перебратися з Кіт і дитиною, яку вона чекає, до „замочка“. Подбав би він і про Губерта, був би привітний... Та їй допомогти він не може. А потім Ервін почне боротися за Кіт — „без бандажів“. Це він уміє: боротися без бандажів. З ним і мало статися те, чого ніколи не станеться з батьком: що це виявився не котрийсь із „його людей“, а поліцейський. Ервін схоче, звісно, одружитися вдруге, це йому потрібно задля суспільного становища, потрібно й задля „Вулика“: приваблива, до того ж спортивна й хазяйновита жіночка. Вона майже відповідала такому образові. І котрась із тих грудастих вертихвісток його таки підхопить, нічого й сумніватися. Не важко собі уявити — а уяву вона має, це їй підтвердили й черниці, тут вони навіть одної думки з Рольфом,— що понаписують газети, можливо, й той-таки „Блетхен“. Усе це вона стерпить, просто „схилить голову“, як зробив Рольф. „Знаєш, враження таке, наче вибухає старий нужник: лайно розлітається на всі боки, перепадає трохи й тобі, але ж є, зрештою, тепла водичка!“

Так, вона вже якось схилить голову, і все минеться. Але жити далі з Фішером їй не сила, жодного дня. Вітатися з ним, коли він, почуваючи себе батьком майбутньої дитини, повертається радісний додому, сідати з ним до столу... Коли вона приймає ванну, він наполягає, щоб двері лишались прочинені, заявляючи, що це — його подружнє право („Ти ж бо теж, коли „вище пояса без нічого“, маєш що показати!“). Вона вже майже не годна й шматка хліба проковтнути і потай, як Кіт засинає, плаче, а іноді плаче й з самого ранку, і добра людина Блюм щоразу каже: „Та побалакайте ж нарешті з кимось, вам-бо щось ятрить душу, і це не через дитину, яку ви ждете, ні... Йдеться й не про охорону, не тільки про неї, хоч і від неї можна збожеволіти“. То, може, поговорити з самою Блюм? З цією старомодною, щиросердою незаміжньою сестрою селянина Блюма, яка допомагає їй поратися в домі й на кухні, наполягає, щоб кухонне начиння чистили тільки лужним милом і зневажає „всі оті новомодні чистильні дурниці“ — для гігієни, мовляв, досить і нашатирю та оцту; з товстушкою Блюм, яка тепер іноді залишається ночувати тут, у них, в якої коси заплетені у вузол, а спідниці пошиті за модою 1931 року і якій уже добігає шостий десяток. Коли вона закурює за роботою сигарету, це щоразу викликає прикре враження, приголомшує, мало не шокує; в зубах — хвацько затиснутий недопалок, і — затяжка за затяжкою. „Курити, люба пані Фішер, ми вчились у війну, коли падали бомби й стріляли гармати, до речі, й тут, у Блорі. Мені подобалося курити тоді, подобається й тепер. Бувало, вкраду в брата якийсь літр молока чи кілограм картоплі й проміняю на сигарети. І досі не можу відвикнути“. Ця жінка, яка „втратила на фронті коханого“ і яку „не тягло до жодного іншого“, яка „так і не вибрала собі іншого“, бо „просто не могла, до того ж чекала від мого Конрада дитину, а траплялися ж чоловіки, що, коли прийшла похоронка, навіть хотіли взяти мене заміж, хоч я й ходила при надії. Дніпропетровськ... Цю назву я не забуду, либонь, повік, я візьму її з собою в потойбічне життя й поспитаю там, яке нам, яке моєму Конрадові було до всього того діло... Дитинку я скинула, а мені ж так хотілося її народити, хай і без чоловіка...“ Може, вона про щось здогадується, ця Блюм, чи навіть щось знає, коли раз у раз проказує: „...і це не через дитину, яку ви ждете, ні...“ Але ж це — саме через дитину! Невже вони поводилися не досить обережно, коли Блюм у супроводі Цурмака або Люлера вирушала з Кіт по молоко чи просто йшла прогулятися селом, не звертаючи уваги на автомат, з яким простував позад неї Цурмак? Невже їй щось упало в око — погляд, жест чи як вони, проходячи одне повз одного, квапливо торкались одне одного рукою? А може, Блюм щось почула, коли вона, Сабіна, лежала влітку біля басейну або коли Губерт притьмом — ох, весь час отой поспіх, той неминучий поспіх! — обіймав її в сінях, цілував або коли вона, забувши про все на світі, похапцем йому віддавалась? Певна річ, Блюм уже давно зметикувала, що між нею і Ервіном нема нічого, крім нещирості й роздратування. Чи знає вона, що тут замішані не тільки „інші жінки“, а й „інший чоловік“? Так, із Блюм треба було б поговорити» одначе порадити щось, допомогти їй ця жінка, як і батько, навряд чи й здатна. Блюм мужньо знесла свою ганьбу а нешлюбною дитиною; але це була, власне, й не ганьба — всі ж бо знали, що її Конрад збирався у відпустку з нею одружитись, вона вже навіть відкладала талони на масло і яйця для пирога, домовилася вже й з колієм, який мав потай зарізати їй порося; і на небесах, ставши перед Всевишнім, вона все ж поскаржиться: «Дніпропетровськ... Що нам було потрібно в тому Дніпропетровську?»

Аби лишень поїхати звідси — відразу ж, як тільки з'явиться Кете, поїхати з Кіт, ще сьогодні ж таки, поки його немає вдома; щоб не довелося знову відмикати кімнату для гостей, де вона ночує вже багато днів; щоб не довелося знов терпіти, як він торгає двері, домагаючись «свого права». Того права він, мабуть, не домагався б, якби знав, що вона не на третьому місяці, а на шостому.