Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Вітаю! Вітаю і з тим, і з тим: і з твоїм справді блискучим виступом тут,— мені, видко, доведеться більше читати в газетах літературні додатки, щоб досягти колись твого рівня,— і з онуком! Отже, через чотири місяці. Хай щастить!

Всьому настав край раніше, ніж можна було сподіватися, Кете ще й не повернулась від Сабіни. Коли починаються засідання чи й конференції, вона щоразу їде з дому, тільки пополудні ще виконує якийсь час обов'язки господині, подаючи каву та чай і пригощаючи домашньою випічкою — кругленькими коржиками та тістечками. Кете взагалі полюбляє дрібну здобу, пече її в своїй чепурній кухні сама і приймає гостей дуже мило й привітно — для неї це, як видно, не тільки обов'язок; вона перемовляється з чоловіками, дбає про секретарок, які вочевидь по-справжньому її люблять, беруть у неї кулінарні рецепти й питаються порад, «Подумати лишень!.. І як це воно у вас завше виходить?..» Коли затвірники допускають у своє товариство на годину-дві дружин, Кете запрошує їх нагору — випити чаю, погомоніти, посмакувати лікером іноді навіть показує свої вбрання, терпляче вислуховує всі оті «охи» та «ахи», розповідає про дітей та онуків, про те, хто куди зібрався їхати, приймає також, не розбираючись, подруг декотрих чоловіків (на відміну від нього, вона безцеремонно називає їх «куртизаночками»); в Кете це виходить дуже мило, і дівчата відразу проникаються до неї довірою, вона навіть їх підбадьорує, коли вони, колишні стюардеси, секретарки та продавщиці, не звиклі до «вищого світу», почувають себе, буває, ні в сих ні в тих. Кете стоїть на варті родинної честі й не терпить шпильок, які можуть кинути тінь на Рольфа, Катаріну, Вероніку чи Гольгера Першого, вдає, ніби не чує злих зауважень на адресу свого вже семирічного онука (де він тепер — цього ніхто не знає). «А ота жіночка, нинішня подруга вашого сина, Катаріна, вона ж бо комуністка, еге?» І Кете відповідає: «Може, й так, тільки, як на мене, то спитайте про це краще в неї самої. Я, знаєте, страшенно не люблю чіпляти людям політичні ярлики». Навіть про амурні пригоди свого зятя Ервіна вона слухає незворушно. Натяки на те, як живе Сабіна... Ні, ніщо не може порушити рівновагу в Кете, поки у вестибюлі, на балконі, в просторих коморах її стережуть люди з охорони.

А тепер Кете йому бракує. Якщо через чотири місяці в Сабіни має знайтися дитина, то, виходить, скоро вона буде вже на шостому місяці. І нікому нічого не сказала... Щодо ущипливих зауважень Бляйбля, хоч би кого вони стосувалися — Рольфа, Катаріни, Герберта чи Гольгера Першого,— незаперечно принаймні одне: вони завжди слушні. Коли вже він каже: «Через чотири місяці»,— то це буде таки через чотири місяці, навіть якщо Сабіна не знає цього з такою певністю й сама. Все це йде від людей Цумерлінга, а ті тримають руку не лише на пульсі часу, а й на лонах відомих жінок і знають краще, ніж котрась із них сама, коли в неї не буде місячного. О, то справжні детективи в галузі жіночих лон, фахівці особливого штибу! Вони, певно, опитують служниць, аптекарів, обнишпорюють, мабуть, бачки зі сміттям, тицяють свого носа й до лікарських карток, підслуховують телефонні розмови... І все задля інтересів громадськості! А Кете йому про це сказала б, якби сама знала; от тільки, чому їм нічого не розповіла Сабіна? Коли Бляйбль вичитав таке у спортивних новинах, то це, видно, якось пов'язано з верховою їздою. Не можна ж одразу, тут-таки робити те, що він зробив би залюбки: податися до телефону й подзвонити. Але найдужче його пориває піднятися зараз до Кете й випити з нею чашечку чаю. Він певен, вона не стала б іронізувати з приводу його обрання, якщо вона — про це він, мабуть, ніколи не довідається — взагалі здатна іронізувати. Кете, звісно, почує про це вдома по радіо або коли сидітиме в Сабіни перед телевізором, і в голові в неї зрине скоріше переляк, ніж бажання іронізувати,— вона ж бо знає, що Бляйбль прагне не тільки застрахати його, а й знищити.

Нарешті стукіт і брязкіт у залі стих, усі теле-, радіооператори та журналісти порозходились, і він дістав змогу хвилинку посидіти, не бачачи наведених на себе об'єктивів. Він відчував, як обличчя його береться, немов павутинням, утомою, просто-таки виразно відчував, як по шкірі розповзаються зморшки, як після химерної і напруженої гри з двома площинами на нього налягає виснаження. А викурити ще одну сигарету він уже не має права. Його дратує ця пересварка з Гребнітцером, його лікарем, а Амплангер, це вже запевно, тому донесе: три під час засідання, одну — після обіду і п'яту — після інтерв'ю. Амплангера знов обрали секретарем — без ніякого тривалого обговорення, без жодного голосу проти, і хоч той вийшов також із його «конюшні» — вибився ж бо в люди в «Блетхені», при батькові, в «Блетхені» й на «Блетхені» зробив собі також кар'єру,— він, Тольм, ніколи напевно до пуття не знав, кому Амплангер служить — Бляйблеві чи, може, й самому Цумерлінгу. Люб'язний, освічений, спритний, жорстокість свою виявляє не часто, але найвиразніше тоді, коли посміхається: жорстокішої посмішки, коли, як то кажуть, аж чути, що в людини скрегочуть зуби, йому ще не випадало бачити зроду. В Амплангера посміхаються всі — він сам, його дружина, четверо дітей, і декотрі лихі, але дотепні язики запевняють, нібито скоро в нього посміхатиметься вже й собака, кіт і папуги. Амплангерова посмішка має недобру славу й навіює на людей страх; як начальника відділу кадрів у «Блетхені» його бояться. В редакції ще працює кілька чоловік із тих, хто прийшов у газету на самому початку і з якими він може розмовляти відверто; вони й розповіли йому, що серед співробітників ходить вислів: «Якщо Амплангер посміхається, тобі гаплик».

Але тепер Амплангер, як видно, також стомився. Невже ж так стомився, що й не посміхнеться?

Коли Амплангер підсів до нього й сидів, задивившись на парк то вигляд він мав майже порядної людини, навіть досить пригніченої, а як зважити на комірець його білої сорочки то він наче трохи аж упрів, та й чуб у нього був зачесаний сяк-так; одне слово, Амплангер справляв враження мало не «вельми порядної» людини, коли оце щойно промовив:

— Викуріть іще одну, докторе, я нікому не скажу.

Але він тільки похитав головою і спитав:

— Що там з моєю дочкою? В газеті справді написано, що вона при надії?

— Ваша Сабіна кинула, мабуть, готуватися до чемпіонату, звідси й інсинуації. Я накажу, щоб у цьому як слід розібрались. Але мене вразила й поінформованість пана Бляйбля. Однак тепер я, з вашого дозволу, порадив би вам трохи полежати. День був таки божевільний, я й сам ледве на ногах стою і як тільки переконаюся, що ви вже в себе нагорі й у безпеці, то зразу ж піду додому. Але з пресою, якщо дозволите, ви впоралися чудово. Просто чудово!

— Я повинен уже завтра приступити до роботи? Я маю на увазі — бути вже в конторі?

— Ні. Аж післязавтра нам доведеться влаштувати невеличке свято, такий собі прийом для службовців та робітників. Адже більшість завідувачів відділами ви знаєте. Ні, завтра ще не треба.

— Я ще трохи посиджу. Ідіть собі спокійненько додому й вітайте дружину та дітей.

— Гадаю, немає потреби докладно вам пояснювати, що всі застережні заходи, які досі стосувалися пана Пліфгера, тепер переходять на вас. Якщо маєте бажання, пан Гольцпуке розповість про деталі. Він залюбки зробить це сам, хоч і я, певна річ, готовий до цього теж. Але не хочу його ображати. Отож коли дозволите висловити припущення, що за таких обставин ви дістанетесь додому без моєї допомоги, яка вам, можливо, була б обтяжлива, то я хотів би попрощатися.

— Дякую, і — до побачення! Отже, післязавтра.

З великою охотою він пішов би звідси відразу — пішки, через двір, потім через Замковий міст, алеєю до села, тоді поволеньки від хати до хати й так аж до церкви, там би сів, може, навіть помолився б, далі постукав би до Кольшредера, запросив би сам себе на каву й погомонів про світ — не про господа бога, ні, розмовляти з Кольшредером про Всевишнього він якраз не дуже й любить і, мабуть, саме через те, що Кольшредер — пастор. Там став би перед батьківським будинком, отим наново обшитим азбестовими листами півтораповерховим «куренем», у якому й досі мешкає вчитель, молодий хлопець, що має автомашину й дружину в джинсах і прибудував собі гараж, а город обернув на моріжок з густою, завжди рівненько скошеною травичкою, де валяються різнобарвні пластмасові іграшки двох його малюків. Досі він утримувався від того, від чого мав намір утримуватися й далі: попросити дозволу подивитись будинок усередині — обидві кімнати з похилими стінами на горищі, внизу вітальня, кухня та комірчина для реманенту, у підвалі — пральня й комора на продукти. Тепер вони, мабуть, зробили все по-сучасному, і йому просто цікаво, де в них стоїть ванна — внизу чи нагорі. Він пригадав би батька, матір, брата Ганса... Всі вони вже повмирали, батько з матір'ю поховані тут, а брат десь далеко, дуже далеко — коли там узагалі було що ховати. Ганс попав просто під снаряд. «Сталінський орган[43]». Колись треба буде відвідати ще раз і могилки. Кете робить це частенько, а потім, повертаючись додому, заїздить іще до Ной-Іфенгофена на перенесені туди могили своїх батька й матері — бере з собою квіти, купляє закриті мідні лампадки, замовляє молодим скульпторам надгробки; він бачив тільки ескізи для них: символічна композиція з троянд і хреста, все з мармуру, і для її та його батька й матері майже те саме, відмінності ледве помітні. Однак бувати на кладовищі він не любить, ходить туди дуже неохоче, навіть на похорони, хоч декому такі відвідини просто дають утіху.

Згадав би він тоді й про молочний суп... Такого на смак супу йому не доводилося їсти вже ніколи — ні у війну, ні по війні, і навіть Кете — а супи вона варить неперевершені — саме таким супом не почастувала його жодного разу. І хоч він сто разів їй пояснював, який був той суп — посередині такий собі острівець із яєчного білка, легенький (у неї він виходив надто міцний) присмак ванілі й цілком певна, явно неповторна густина; а в Кете суп щораз або надто густий, або надто рідкий. Рецепта він, звісно, не знає, у пам'яті лишився тільки смак, а його, саме його відтворити й не вдається — так само, як ото запах, що його, бува, відчуєш одного особливого вечора, скажімо, запах осіннього листя в Дрездені, запах, що долинав знадвору, коли вони з Кете лежали в готелі сумнівної репутації.

А найглибше в пам'ять запали суботи: після сповіді — купання у цинковій балії в пральні, потім — суп, хліб із маргарином, а іноді, як пощастить, то й какао. Та навіть згадка про сповідь не потьмарила спогаду про смак супу. І він підійшов би до садиби Пютців, а тоді — Кельців, подумав би про те, — хоча й розумів, що ніколи цього не зробить,— чи не зайти й привітатися з Анною Пютц (щоправда, тепер, як він знає, її прізвище Комерц) або з Бертою Кельц (яке прізвище в неї тепер, він не знає); просто б зайти, сказати: «Добридень!» — і подивитися в обличчя тим старим жінкам. Вони, звісно, збентежилися б — адже він живе тепер у «замочку» і став таким впливовим! Він пошукав би на їхніх обличчях риси тих дівчат, у яких понад п'ятдесят років тому — у Берту тринадцятирічним, а в Анну — чотирнадцятирічним — був закоханий так безтямно, що від свого почуття аж знемагав. Перша — білява, друга — чорнява. Дівочі коси, очі, груди, ноги... Він ходив за ними назирці, вистежував їх, намагався поцілувати, схопити за груди, погладити по нозі... І жодна на нього не ображалася, він просто їм надокучав, дівчата, мабуть, знали про таке від інших хлопців і, може, навіть до цього звикли, але в них ще не прокинулося досить цікавості, щоб поквапитись на нього, як це незабаром зробила Герлінда Тольмсгофен... І він ніколи не знав, що казати у сповідальні на дивне запитання: «Сам чи з кимось?» Пасторові Нуперцу, здавалося, від хлопця його літ конче треба було почути ту чи ту відповідь. Може, то називалося «з кимось», коли він підглядав за дівчатами й пробував їх мацнути або коли хотів тільки подивитись (а таке вони інколи йому дозволяли, і обидві були якось чудовно, майже романтично вражені) їм в очі — довго й глибоко, але волі рукам (це він урочисто їм обіцяв) не давав? Чи то називалося «з кимось», коли він зазирав дівчині в очі й шукав там... Що? І знаходив там... Що? А оте нестерпне Нуперцове допитування, чи він, як залазить у суботу в балію, не «обмацує» сам себе, й оті поради купатися в не дуже теплій воді, а ще ліпше — в трусах. Саме це наштовхнуло його на думки, які доти йому й у голові не з'являлися. І він так уже ніколи себе й не здолав, на сповіді більше не ходив, і спогади про всі подальші суботи не потьмарювало вже ніщо (він аж здригнувся від страшної думки, що добра душа Сабіна недавно приїздила сюди заради того, щоб висповідатися в Кольшредера — саме в Кольшредера!); тільки купання та молочний суп, розпашіле материне обличчя над плитою, Галс, що підсовував йому своє какао, потім він здебільшого йшов кудись із дому й діставав там, певне, щось краще, ніж какао! — батько (на щастя, вдома його найчастіше не було — він шукав на велосипеді й з рюкзаком на плечах дешевої земельки, бо мав хворобливий потяг до власності, своєї пайки на цьому світі, хай це навіть були заболочені, порослі очеретом луки зубожілих селян)... Батько хотів мати землю і ні з ким не церемонився; то був суворий, ненависний учитель, до того ж — вегетаріанець; він їздив із рюкзаком на велосипеді по селах, вишукував земельку, наживав земельку, призбирував морги й метри, збив кілька гектарів негодящих грунтів, копався в своїх паперах, складав витяги з поземельної книги й земельні листи, все засвідчене в нотаріуса... Сухоти, смерть. (Але ті кілька гектарів навколо Іфенгофена, Блюкгофена та Гетціграта після війни все ж таки трохи полегшили матері життя: земельну власність вона міняла на харчі — морг за моргом на молоко, масло й картоплю. Пізніше, коли там почали все копати й перекопувати, селяни вже продавали ту землю в сто разів дорожче. А діти в селі радо перехрестилися, коли батько помер, так само й Анна Пютц та Берта Кельц, а ще радніше — хлопці, які й досі, вже постававши дідами, розповідають своїм онукам про отого бузувіра вчителя Тольма — люди навіть не знали, чи він «бодай католик», «справжній» католик; бо до церкви батько, мабуть, таки ходив і про порядок Дбав, але щоб він сповідався чи причащався, ніколи ніхто не бачив і не тільки в своєму селі, а й у сусідніх селах, де він часом бував у неділю і спокушав селян своїм велосипедом, рюкзаком та сякою-такою готівкою в кишені, пропонував уранці за кухлем пива завдаток, посміювався, коли після обідні били при свідках по руках, підтверджуючи попередні угоди, бо сам же нічого, нічого не пив, хіба іноді склянку води чи кухоль молока, отой довготелесий, кістлявий, худющий чоловік, що не знав ні радощів, ні друзів. Зате в матері були, певно, свої радощі — діти, город, кухня, церква; активістка Спілки матерів, ревна прочанка, вона завжди була врівноважена, і їй навіть щастило — рідко, ох рідко — викликати на батьковому обличчі усмішку, коли вона нагадувала йому про молоді літа в Блюкгофені, про своїх батька й матір і про його, що сиділи тоді на бурому вугіллі.

Все ж таки треба було б якось поїхати на могилки, подивитись на отой справжній квітник, що його там розвела Кете, на мармуровий надгробок з хрестом і трояндами, незгасну свічку в мідному світильничку... Зайшов би він, либонь, до церкви, та й до Кольшредера, хоч як гірко не хочеться цього робити; з Кольшредером принаймні можна було б побалакати про архітектуру, живопис, та й про музику; зайшов би, може й до колишньої садиби Комерців, де тепер живуть Шретери, Катарінині батько й мати,— нинішні Рольфові, так би мовити, тесть і теща. Хоч і досі ще, через п'ятдесят років, його бентежить одна думка: адже траплялося, що він робив тоді з Петером Комерцом та Конрадом Бергеном те, що називав «сам із кимось». Коли він одного разу поцікавився в тих двох, що мав на увазі старий Нуперц, питаючи його про якесь «обмацування», хлопці відкрили йому таємницю. І все ж він з нетерпінням чекав снів і досить рано, ще як їздив до міста в школу, спізнав Герлінду. Він тоді помагав їй у математиці, тут, у замку; вона була графиня, і він не важився погладити їй ноги чи мацнути її за груди, але в очі зазирав глибоко-глибоко і їй, а вона — йому, і одного дня Герлінда сама не стала «тягти сірка за хвіст», а по-панібратському, як вона взагалі розмовляла, сказала: «Згляньмося одне над одним»,— і додала: «Тільки без комплексів, любий Фріцику,— ти в мене не перший і, мабуть, не останній, а я знаю, що буду в тебе перша...» І дівчина, яку люди називали «нахабною, розбещеною шльондрою», зробилась податливою і враз принишкла, затамувала дух; а оту шалену втіху на її обличчі, оте щастя, яке так і хочеться назвати раюванням, він не забув, не забував ніколи, як і її усмішку, коли вона побачила його втіху. З почуттям тріумфу, а не каяття пішов він іще раз до сповіді, щоб позбутись отого «з кимось» і щоб остаточно розпрощатися зі сповідями, а може, і з церквою, яка намагалася присилувати його щотижня покаянно сушити собі голову тим, що він знов робитиме через годину без каяття. Довіку не забути йому отого роздратованого, більш ніж нетактовного вигуку Нуперца, отого вульгарного запитання, що його пастор видихнув лютим, здушеним голосом: «З ким же?!» Це запитання вже не мало нічого спільного з таємницею сповіді, а крім того, священик і сам усе знав, знало мало не ціле село, всі ж вони знали, що це спливе на поверхню, і воно таки спливло. Сталося те, що стається завжди й неминуче мало статися: Герлінду спровадили до інтернату з суворим наглядом, а йому, на превеликий подив усіх, не заборонили приходити до замку. Подейкували навіть, нібито стара графиня не тільки передбачала таке, а й хотіла цього: те, що вона його любила, всіляко йому сприяла, було аж надто очевидно, і тепер він допомагав уже Герліндиному братові Гольгеру, й так само в математиці. Це було вигідно, бо він міг іноді й матері щось дати, й собі щось купити. До того ж існували, як-не-як, велосипеди, а тримати всі двері замкненими не могли навіть кельнські черниці. Герлінда наполягла на «освяченому й гарантованому церквою праві» вибрати собі замість надто обізнаного домашнього священика іншого духівника. Існували, зрештою, не тільки велосипеди, а й парки, будинки батьків у Герліндиних подруг... А особливо один — той, що неподалік від Південного вокзалу, на Мозельштрасе, де вони відчиняли вікно й слухали, як гуркочуть поїзди, і Герлінда щоразу сміялася, коли він зазирав їй в очі; він знав, знала й вона; він знаходив там зовсім не те, що шукав у Бертиних і Анниних очах. І все ж він любив дивитися Герлінді в очі; у них було прощання зі сповідальнею і молочним супом.

Він міг би навіть тріумфувати, коли часом сидів у церкві й споглядав оту незмінно неоготичну сповідальню; це був би тріумф із приводу того, що вони, нащадки Нуперца, самі попалися — коли й не всі, то принаймні багато з них — у сексуальну пастку, яку століттями наставляли іншим. Де ж вони висповідуються про оте «з кимось» чи й про оте «сам», де ж, як і яку дістають покуту? Що коїться в їхніх доглянутих багатокімнатних помешканнях, в отих модно й розкішно вмебльованих «халабудах», яким Рольф дає такі влучні й нищівні характеристики? Що коїться з їхніми дружинами, економками, далекими родичками і бозна ще з ким? І ніколи не думають вони про те, щоб колись пояснити кому-небудь, чому воно так у світі ведеться, що чоловіча снага, втіха, жага, навіть хтивість сягає розквіту тоді, коли ще не маєш ні змоги, ні права одружитися, коли на це катма грошей і тебе тягне до повій чи до «жінок легкої поведінки», якою була й Герлінда, підштовхує до отого невтішного «сам», що ніколи йому не подобалось. Де ж тепер оті «хтось», чому не трапляється жодної Герлінди, жодного щасливого випадку, жодного щастя? Чому ж вони, зрештою, не зараховують цих Герлінд до сонму святих? Знов і знов, відколи він востаннє ступив тоді після Герлінди до сповідальні, ще й тепер зринає в ньому отой, хай і досить стримуваний, тріумф, коли він запросив сам себе до Кольшредера на каву,— оте змішане почуття тріумфу, відрази й смутку, хоча знов і знов ставало очевидно, що Кольшредер живе з Гертою, своєю економкою, з усіма фізіологічними й психічними наслідками. Про це знали ж бо всі, ніхто навіть не мав сумніву, люди це не тільки відчували, а й бачили, коли Кольшредер, проходячи повз неї, торкався рукою її пофарбованих у рудий колір кіс; або коли Герта наливала йому каву; чи коли давала йому припалити, їхні руки торкались і в цьому доторку було більше ласки й порозуміння, ніж якби їх застали вдвох у ліжку згода в поглядах і жестах, така сама нестерпна, як і зворушлива, фамільярність; повногруда, квітуча сорокарічна молодиця у джинсовій спідниці й вільного крою блузці, крізь яку навіть дещо прозирало,— тут чари закоханості вже розвіювались і проступало скоріше щось непристойно-двозначне, повійницьке; а в його пам'яті це полишило шок. Усе воно було б не так і погано, якби діялося відверто, якби вони раз по раз не ганьбили за розпусту інших людей, не захищали свій обгиджений целібат та не вергали громів — принаймні Кольшредер — на «розбещену» молодь і всіх на світі. Цей вишуканий моральний розклад, цей зі смаком і модно обставлений безлад крає йому душу, до того ж, чорти б їх ухопили, як вони так роблять, що в них немає дітей, адже щось же та роблять — щось таке, що забороняють решті? Прокляття, хто тут, перед ким і за що сповідається і хто, кому та за що відпускає гріхи? І все ж він ніколи, жодної миті не мріяв стати священиком, ніколи не давав обітниці цноти й ніколи не жадав чужої жінки; навіть Едіт і та не була заміжня. Ця вишукана зіпсутість, ця розпуста, і то в лоні самої церкви... Але одне, хоч би там що, вона вміє: готувати каву, ця Герта, надзвичайно мила на вигляд особа, покірна, з приємним голосом і пофарбованими в рудий колір косами. І водночас є в ній щось розпусне, що викликає в нього суперечливі почуття, бо ж вона живе, власне, не в будинку розпусти. А проте іноді він усе ж таки туди заходить, запрошує сам себе, але тріумфу вже не відчуває; лишився тільки смуток та відраза. А щось же, як-не-як, та було, і для багатьох воно багато чого означало — принаймні для Сабіни й Кете дуже багато. Навіть для нього воно й досі, знов і знов означає куди більше, ніж гадають ці люди, що так граційно й легко виступають на тій самій площині, на якій дають посковзнутись мільйонам, якщо не мільярдам, «самим чи з кимось». За гарно пофарбованими, зі смаком оздобленими фасадами кругом розпуста, моральний розклад.