Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

З Кете він не може про це розмовляти. Кете по-своєму простодушна, легковірна, і руйнувати цю її рису йому не хочеться. До того ж тут нема за що й ламати списи. А Герберт щоразу тільки сміється, для нього церква — взагалі не тема, може, іншої думки Рольф, той розуміє, що церква усе ж мала на нього якийсь вплив. І Катаріна, й Сабіна... За кабіну він потерпає дужче, ніж за Кете. Сабіна... У нього вже не раз виникало бажання, щоб вона завела собі коханця такого милого, щирого хлопця, і коли вже це має статися, то нехай він буде з клубу верхової їзди... Він майже певен, що з Ервіном Фішером у неї нічого доброго не вийшло, навіть того, що називають «з кимось». Він ніколи не висловить цієї думки вголос, ніколи не стане нічого доводити, ніколи не зможе про це з кимось заговорити, і все ж таки: Сабіна заслуговує на те, щоб мати собі чоловіка, який любив би її по-справжньому, а не отого шолудивого пса, якого він, коли вони залишаються з Кете самі, називає «замаскованим опудалом».

Кете збиралася повернутись від Сабіни аж о шостій. Тепер ще тільки пів на п'яту; машини роз'їхались, усі прощання позаду. Він устиг би ще дійти до села й пішки, але зараз про це шкода й думати — він уже не може просто взяти й піти собі, не може зробити цього навіть на свій страх і ризик. Бляйбль про це слушно сказав у своєму глумливо-щирому привітанні: «Тепер ти належиш самому собі ще менше, ніж належав досі, і сім'ї ти належиш менше, ніж належав колись». Та навіть коли б він і ризикнув... Зрештою, не триматимуть же вони його за полу! Чи все ж таки?.. Навряд, щоб ці невтомні молоді службовці на таке зважились. Навіть якби винним виявився він, усе списали б на них, і цей промах поставили б на карб їм. А крім того, він твердо пообіцяв Гольцпуке не викидати ніяких коників самому й не дозволяти їх Кете, а коли вона щось і намислить, то дати йому, Гольцпуке, про це знати. Кете вже кілька разів щастило вислизнути через парк із дому, дійти лісосмугою аж до Гетціграта, а звідти дістатися без охорони на таксі в місто, і хоч невдовзі її й розшукували,— там-бо в неї тільки дві давні подруги, чиї адреси, звичайно ж, відомі, та ще кав'ярні «Гетцлозер» і «Каінт», взуттєва крамниця «Цвірнер», салони мод «Гольдкрамп» і «Бреслітцер», а також чотири церкви, до яких вона любить заходити,— отож хоч невдовзі її й перехоплювали (один раз навіть уже в таксі дорогою до міста — Гольцпуке, видно, подомовлявся з усіма довколишніми таксомоторними підприємствами), але все це завдає прикрощів та клопоту, вимагає зайвих витрат, і тепер Кете вже й сама визнала себе «наверненою» і «змирилася з тольмсгофенською в'язницею».

У нього й на мить не зринає сумнів у тому, що всі ці заходи, хай навіть вони здаються безглуздими й зайвими, все ж таки виправдані. Він хоче й повинен остерігатись, у нього й так часом викликають тривогу людські нерви, і його не зовсім заспокоює запевнення Гольцпуке в тому, нібито щодо психології за ними постійно наглядає прекрасний фахівець, такий собі Кірнтер. Він добре розуміє, що є багато речей, про які Гребнітцерові, своєму лікарю, він ніколи не розповість. Він ще жодного разу не обмовився про смертельну нудьгу величезного кабінету в «Блетхені». І ходити з супроводом до села йому теж не до душі. Що подумає, скажімо, молодий Гендлер, коли він зайде до церкви, посидить, тоді навідає пастора, про якого всі знають — а Гольцпуке й поготів,— що він виробляє зі своєю Гертою, і який, крім того (оскільки Вероніці недавно прийшла на розум дотепна ідея подзвонити Кете туди, саме туди), мабуть, і сам про це не здогадуючись, виявився втягненим в усю систему безпеки? Коли він уявляє собі, що може подумати охорона, в ньому згасають всякі поривання. Гольцпуке відрекомендував йому всіх трьох: Гендлер, Цурмак і Люлер — «група людей, які добре розуміють і чудово доповнюють один одного і які у вашої дочки, зятя та внучки зарекомендували себе якнайкраще». Певна річ, він поцікавився про них у Сабіни — подзвонив їй, хоч і знав, що телефон прослуховується, мусить прослуховуватись, і вона дуже хвалила всіх трьох, а надто цього молодого Гендлера, назвавши його чоловіком «дуже серйозним, уважним і чемним».

Знов і знов на гадку йому спадає Сабіна. Тепер вона все частіше звертається до Кете — телефонує, запрошує її до себе, приїздить сама. То все, мабуть, через отого Фішера, який, вдаючись до своїх еротичних та сексуальних вибриків, просто не може обійтися без ілюстрованих журналів.

Устати отак і вирушити в село він не може не тільки через охоронців, а й через власні ноги; вони не хочуть служити тепер так, як служили колись, він уже й не сказав би, що йому заважає більше — невідчепна охорона чи ноги. Цей веселий настрій, оця досі незнана безтурботність, які з'явилися в нього замість страху, до ніг іще не дійшли, і вони до самісіньких п'ят і досі важкі, задерев'янілі, холодні. Попідруки з Кете він, може, й пішов би, а сам не зважиться, ні,— гляди ще виб'ється з сили й муситиме спертись на того ж таки, скажімо, молодого Гендлера, і тоді чоловікові буде вже не до пильності. А просити Блюртмеля, щоб той пішов із ним, теж не хочеться. Що вони, зокрема й Блюртмель, подумають, коли він раптом зупиниться біля садиби Пютців чи Кельців? А те, що вони собі думали чи уявляли завжди. Це вб'є його спогади, і перед ним уже не постануть ті двоє дівочих облич. А коли він сяде в порожній церкві й задивиться на сповідальню, на вікна в неоготичному стилі, з сумом і відразою міркуючи про те, чого й досі не здолав у собі остаточно,— отої огидної Нуперцової балаканини, яка зводила нанівець усю, геть усю романтику, всю красу й печальну втіху отого «сам»?.. Намагання уявити собі, що вони подумають, убивало, пригнічувало його власні думки, вбивало спогади, спогади про ту колись таку милу, таку розважливу дівчину, про сварливого, нетактовного Нуперца, про оте «з кимось»... Ні, до місць, з якими пов'язані спогади, краще, мабуть, не повертатись. Його й на мить не полишають не вони, охоронці, а їхні можливі думки  він допомагав  думки, що їх вони, певне, зовсім і не мають.

Він рушив нагору сходами; не хотілося заходити до ліфта й бачити ще й там, знов і знов бачити обличчя тих, що можуть підсісти дорогою,— Потзікера, Гербтолера й усіх інших, на яких він уже стільки дивився-передивився за ці чотири дні затвірницького життя: на Бляйбля, що, мабуть, ще десь тут крутиться, на друзів, ворогів, офіціантів... Щораз ота напруженість у ліфті: вимучені усмішки, скрутне становище, коли люди не знають, що робити з попелом від сигари чи сигарети (Кульгреве весь час забуває розпорядитися, щоб у ліфті нарешті поставили попільничку; треба буде дати доручення Амплангерові й домогтися його виконання; а оті скупі, іронічні зауваження про Тольмсгофен, замок, і місце, де відбувалася конференція (Тольмсгофен називають «його ностальгічним замком»)! Декого раз у раз так і поривав глузливо «обізвати його Фрідріхом фон Тольмом із Тольма», хоч він просто Фріц Тольм і походить із села, назву якому дав замок та графський рід. А тим часом усі, зокрема й Бляйбль, хоч-не-хоч визнали, що справа з придбанням замку обернулася просто ідеально. Перебудова й модернізація теж виявилися вигідними, навіть із погляду фінансового; тепер до двох аеропортів можна дістатися машиною за тридцять, до третього — за сорок хвилин, а в разі потреби можна навіть дістати дозвіл і зробити посадку на британській військовій авіабазі — машиною до неї якихось хвилин двадцять. Все ж таки добре, що відпала потреба винаймати на кілька днів чи тижнів готель. Спершу він спробував був схилити до купівлі замку концерн, але з цього нічого не вийшло, і тоді він купив його сам, купив у графа Гольгера Тольма, останнього нащадка цього роду; Гольгер Тольм уже давно розважається десь на півдні Іспанії — жінки, рулетка, марно намагаючись потрапити до відомого в усьому світі товариства багатих юних гульвіс,— живий зразок прикрого занепаду, який йому, з його щирою душею, все ж імпонує більше, ніж занепад церковної братії за добре опорядженими фасадами. А в Гольгера не зосталося вже навіть ні зубів, ні волосся, тепер це просто трохи плаксивий пришелепко. Той самий Гольгер, на якого він ніколи не міг ні розгніватись, ні тим більше розлютитися — ще від часів їхнього дитинства та юності, коли Гольгер покривав його походеньки з Герліндою, допомагав їм зустрічатись і сам розплачувався за їхнє алібі; Гольгер, якому війна приготувала нещасливу кар'єру пілота, а потім кинула його в пиятику; хисту він мав не багато — дженджик для казино, maitre de plaisir[44]; отирався при штабах, влаштовував обіди, діставав ікру, шампанське та жінок, зрештою дослужився все ж таки до майора, а насамкінець у нього, як він нібито признавався сам собі, вже стали підтинатися коліна. І хоч Гольгер уже починав надокучати, хоч він помалу робився справді бридким, просто-таки, як казав про себе й сам, непогамовним, хоч утратив повагу майже в усіх товариствах, ця їхня народжена в молоді літа прихильність не згасне повік. І він, повільно, дуже повільно підіймаючись тепер сходами, він усе ще думав про того милого хлопця, що нібито з ним їздив на велосипеді до Кельна — оглядати церкви та музеї або купувати матеріали для іграшкової електричної залізниці чи й «просто так», тоді як його десь — здебільшого на Мозельштрасе — вже чекала Герлінда, усміхнена і, як сказали б тепер, «вище пояса без нічого».

Він не стримався й усміхнувсь: кінець кінцем за Тольмсгофен він навіть переплатив: заради Гольгера, а також Герлінди, яка раптом наче з-під землі вродилась; на диво порядна, вже розміняла шостий десяток, дружина звичайного городянина — Фотгера, доктора юриспруденції, службовця міністерства закордонних справ; досить гладка, Герлінда всміхнулась, навіть зашарілася, чого колись із нею ніколи не траплялось, і сказала: «Гроші нам потрібні, адже наші діти повинні вчитися тут, поки ми катаємося по світу. А я все-таки рада, що замок дістався тобі. Часом мені спадає на думку, що я мала б тебе спинити чи бодай спробувати це зробити... Гарно було з тобою, ти був таким дитям...» На щастя, вона не стала викидати ніяких коників, хоч це їй однаково не допомогло б,— не поклала на його руку своєї ручки, не заходилася зітхати та лупати очима, ні, нічого такого (це згодом, коли вони, повернувшись від нотаріуса, сиділи в кав'ярні «Гетцлозер», де Фотгер — а він, безперечно, соціал-демократ почав виступати на захист східної політики). Вродливою Герлінда, власне, ніколи й не була. Привабливою — так, але не вродливою, а легковажною перестала бути вочевидь уже давно. Згадав він і стару графиню, яка завжди прагнула його підтримати. Вона палко наполягала на тому, щоб він учився й дістав учений ступінь, а особливо прихильно ставилася до Кете... І ось він повернувся до Тольмсгофена вже господарем замку й запропонував концерну провадити конференції завжди тут. Телетайп, телефон, ліфт. Прекрасна, цілком надійна обслуга. Сауна, дуже популярний просторий салон, де можна пограти в покер чи, коли буде охота, і в щось азартніше. Зрештою, Кульгреве неабиякий зух (хоч весь час і забуває про попільничку в ліфті) — уважний, енергійний, тактовний. Вирішального значення набула, а не мала його доти, та обставина, що Тольмсгофен ідеальний з погляду безпеки: широка, залита водою канава, французький сад, що добре проглядається (хай навіть його зловтішно називають «Версалем сімнадцятої руки»; хай зловтішно посміюються собі оті, що сидять у своїх дорогих, неоковирних, переобтяжених міддю та шифером віллах!); до самого лісу все непогано видно, й узагалі Тольмсгофен охороняти легко. Як виявилося, в цей «замочок» навіть вигідно вкладати гроші; маючи таке обладнання на кухні й решту служб, його не важко було б продати як готель найвищого класу, коли б... коли б... І він згадав про дітей, які Тольмсгофена ніколи не любили. Згадав про внуків. Коли б... коли б не оте похмуре пророцтво Корчеде, що зводить нанівець усі плани, всі мрії. Зрештою, «замочок» має навіть неабияку історико-мистецьку й музейну цінність; основна будівля дванадцятого сторіччя, добудови і перебудови майже з усіх наступних сторіч — так би мовити, ціла архітектурна енциклопедія. І нічого з цього не залишиться. Нічого, анічогісінько... Все ближче підступають шахти, електростанції насичують обрій своїми випарами й газами. Бляйбль називає це «розрівнювати й копати», і тишко Корчеде підтвердив йому те саме. «Вирішено те, що взагалі ще не може бути вирішено... Ось побачиш, усі вони дадуть згоду — профспілка, концерн, держава, церква (згадуючи про церкву, Корчеде щоразу дивно хихотить, так ніби говорить про якусь кумедну, самозакохану стару дівку в богадільні). Рішення вже ухвалено, Фріце, і це станеться ще за твого життя. Вони нічого тут не залишать, каменя на камені... Щоб це тільки не було для тебе великою несподіванкою. Немає нічого небезпечнішого, ніж коли профспілки і концерн доходять згоди. Енергія, робочі місця...»

Четверо сходів, щораз одинадцять східців, і кожнісінький він добре знає, знає все-все, навіть найменший горбочок та заглибнику чи де трохи відійшло кріплення килимної доріжки і треба ступати обережніше, щоб не спіткнутись. Він завзято, майже з «незбагненним запалом», як казали архітектори, опирався тому, щоб вирівнювати сходи й стелити нові доріжки, і вони казали правду: він незбагненний і сентиментальний, але про останнє вони й не здогадуються, вони не знають, як часто хлопцем він підіймався й прослизав цими сходами нагору, щоб потрапити до Герліндиної кімнати, де тепер живе Бляйбль.

Він був стомлений і то відчував свої літа в крижах, то вони давалися взнаки нижче, аж у ступнях. Цієї хвилини в ньому прокинувся новий страх — страх, що доведеться звідси вибиратися, переїздити. Але куди? Куди? В цілому селі не зостанеться каменя на камені, не залишиться живого кущика трави, жодного самшиту на кладовищі, і він питав себе, чи заберуть вони з собою до Ной-Тольмсгофена сповідальню в неоготичному стилі, чи візьме з собою Кольшредер свою Герту до ще розкішнішого поменшання, де поруч із Шагалом висітиме Вархол, і все доведеться перевозити — старих дівок, старих жінок, Анну й Берту, селян, кладовище,— так, як це було в Айкельгофі й Іфенгофені. Родина йому цього так і не пробачила, Рольф теж, Кете й поготів, а вони ж усе-таки мали б знати, що в нього нема ні сили, ні влади, він узагалі не борець і зроду ним не був; вони мали б знати, що його приваблюють і гроші, дедалі більша власність, оте незабутнє убозтво дитинства в душі... А може, це батькова жадоба до землі?! Прокляття, чому саме тут, де вони народилися, жили, господарювали, чому тут знайшлося так багато бурого вугілля?

Він усе ще не хоче зважити на умовляння Гребнітцера й узяти в руку ціпка, все ще прикидає в думці, що смішніше — триматись отак за поручні, спиратися на ціпок чи кликати на поміч Блюртмеля, який, певна річ, щомиті ладен підхопити його попідруки. Кінець кінцем йому таки не залишиться іншої ради, як користуватися ціпком або ліфтом чи, може, і тим, і тим заразом, а тоді й кріслом на коліщатах, у якому Бляйбль був би щасливий побачити його вже й тепер. Президент у кріслі на коліщатах: сивоголовий, добродушний, освічений... Преса дістала б, звісно, ще одну поживу, і йому вже навіть вчувається коментар, що напрошується сам собою. Коментар, власне, вже майже готовий, у ньому самого його порівнюють із Рузвельтом, а його ліберальні політико-економічні погляди — з «Новим курсом». Алегорій, газетних штампів не бракує, вони всякчас напохваті — цілі серії низькопробних дурниць. От уже знімуть галас засоби масової інформації, коли вони — хто? як? — застануть його в кріслі на коліщатах. Поблизу, мабуть, виявляться й телекамери, і ось він, заюшений кров'ю, вивалюється з того крісла, і воно котиться, підскакуючи, сходами вниз (тут неминуче порівняння з кінофільмом «Броненосець „Потьомкін“»). Сходи, дитячий візок... Сходи, крісло на коліщатах... А оператор, звичайно, ще й вилається і скаже: «Трясця його матері, і чого тут тільки одинадцять східців?!. Цей take[45] закороткий!» І, щоб подовжити отой свій take, штовхне, мабуть, заляпане кров'ю крісло котитися сходами до самісінького низу.

Він аж здригнувся, коли Блюртмель відчинив йому зсередини двері — саме в ту мить, коли він узявся з коридора за ручку. І додумалось: «Отак воно, певно, й станеться. Це буде людина, яку я знаю, якій довіряю, яка пройшла всі перевірки. Чорт, невже ж Блюртмель бачить крізь дерев'яні двері? А може, йому надійшло звідкільсь повідомлення: „Ось він підступив до дверей, уже береться за ручку...“» Таке ймовірно, як-не-як, вони стоять, принаймні хтось один із них, зі своїми раціями й тут нагорі, в коридорі, хоч і сховавшись десь у ніші, за скринею чи за виступом старезної стіни. Блюртмель теж ходить із рацією, і котрийсь із них — просто з пильності чи щоб зробити йому приємність — міг дати сигнал про те, що він підходить до дверей. Погано тільки, що він, уже переступивши поріг, спіткнувся, мало не дав сторчака, і Блюртмель змушений був його ловити,— прикрий, зовсім непотрібний доказ фізичної немочі, яку припишуть, звісно, станові його здоров'я, а не просто тій обставині, що двері раптом самі подалися вперед. Адже йому, либонь, іще до снаги самому відчинити двері й переступити без чужої допомоги поріг власної кімнати!

В цих та інших виявах уваги й ввічливості він уже давно вбачає ознаки своєї чимдалі жорстокішої неволі, в якій усе, навіть найшанобливіший жест, обертається на пильність і небезпеку водночас. Усі вони й досі не можуть оговтатися від шоку, що його спричинив Корчеде, скрикнувши раптом, мов божевільний, і заметавшись круг столу засідань, коли один офіціант з власної іцініативи підніс йому, Тольмові, до сигарети вогонь; офіціант нечутно ступив крок уперед, м'яко клацнула запальничка — той звук цілком можна було прийняти за постріл із пістолета з глушником,— і нерви в Корчеде не витримали, ота нечутна ввічливість вивела його з рівноваги. Він усе кричав і кричав, бігав навколо столу, потім кинувся до дверей — вони виявилися замкненими,— вернувся, не в змозі вгамуватися, назад, і ніхто не міг його стримати, аж поки Амплангер нарешті розпростер руки й, по суті, згріб бідолаху в обійми; проте Корчеде випручався (з приводу цього Бляйбль — він узагалі частенько натякає на гомосексуальні нахили Корчеде — згодом цинічно зауважив: «Як Йосиф від Потіфарової жінки»), покинувши піджак у руках в Амплангера, і не залишалось нічого іншого, як просто впіймати його за допомогою поліцейських. Ті знають відповідні прийоми й ревно заходилися їх застосовувати; картина вийшла досить жорстока, але іншої ради, певно, й не було. Отож поліцейські схопили Корчеде й затисли йому рота; нарешті прибув Гребнітцер і зробив йому заспокійливу ін'єкцію; після цього бідолаха, жадібно хапаючи ротом повітря, вгамувавсь і вже не випручувався. Корчеде віднесли до його кімнати й залишили під наглядом медичної сестри, а згодом його забрали родичі.

Блюртмель — він здавався трохи зніченим — підвів його до крісла біля вікна, приніс мінеральної води, хлюпнув у неї краплю віскі й промовив:

— Ваша дружина повернеться близько шостої, через годину. Просила переказати. На той час у мене буде готовий чай і грінки. А поки що зроблю вам ванну.

Нелегко було відучити Блюртмеля від отого «ваша вельмишановна дружина» та «ласкава пані». Сам він цих висловів не любив, а Кете й поготів, і все ж попервах складалося враження, наче Блюртмеля позбавляють якогось законного права, коли йому забороняли так звертатись. Зрештою вони вдалися до жартів і таки домоглися свого. Щоразу, коли Блюртмель уживав — коли в нього, як він казав, знову «вихоплювалося» котресь із тих звертань, йому доводилося жертвувати одну сигарету й класти її до гарненької малахітової скриньки, яку Тольмові подарував хтось із Радянського Союзу.

Недавно у трольшайдському санаторію, де він навідував Корчеде й де вони пили в дощ на критій терасі чай, той признався йому в своїх гомосексуальних нахилах; вони виявилися такі глибокі, що він, Тольм, був просто вражений, а надто його вразила залежність Корчеде від такого собі Горста, залежність, яку Корчеде й сам називає вже «кріпацтвом». Горст відомий як кримінальний злочинець, і за ним треба назирати постійно, навіть уночі, коли він у ліжку з Корчеде. Горст був головною постаттю в одній історії, пов'язаній із шантажем та пограбуванням; історія скінчилася вбивством, і тепер мікрофони чигають, що Горст вибовкає якісь подробиці, а може, навіть признається. «Я мусив дати на це згоду, щоб хлопцеві дозволили до мене приходити. Ти не повіриш, але він мене любить. А я його зраджую... Тепер можеш собі уявити, в якому стані мої нерви. Іноді, коли в будинку десь рипнуть двері або коли ти, даруй, різко поставиш на блюдечко чашку, мені хочеться заволати...» Він, Корчеде, вважає, що Тольмсгофену залишилося ще чотири, щонайбільше п'ять років, і Кете він, Тольм, про це, звичайно, нічого не каже. Навіщо ятрити їй душу вже тепер, навіщо? Страшно навіть подумати, що тут нічого, анічогісінько вже не буде — тільки величезний котлован, екскаватори, транспортери й помпи. Та ще вітер, що зринає з цих порожнеч, і ще одна електростанція, яка викидає хмаровища диму. А «замочок» вигідно продано — цю перлину давнини, що її на самому початку якийсь Тольм дістав у винагороду за виграну битву (на боці Іспанії чи проти неї — цього ніхто напевно не знає), і тодішню графиню, що була за Іспанію чи проти неї, примусили вийти за Тольм а заміж. І все це вони зрівняють з землею — і церкву, й замок, і садиби Кельців, Пютців та Комерців. І оту чарівну альтанку в глибині пасторського саду, де влітку можна часом посидіти, посмакувати винцем... Ставок, місточок, качки, сови (цікаво, куди полетить та сова?)... «Все вже вирішено, Тольме, вирішено ще до обговорення, до того, як вони дадуть громадськості погаласувати. Це дільце облагодили ще швидше, ніж його можна облагодити. Тут лежать мільярди тонн вугілля, і ніщо, ніяка сила не стримає їх від того, щоб ці мільярди добути. І далеко за Гетціграт не зостанеться жодного будиночка, жодного деревця, жоден равлик не всидить у своїй мушлі, жоден кріт — у своїй норі, а вони посуватимуться й посуватимуться, аж до голландського кордону, і одного дня уговтають і голландців, якщо виявиться, що вугілля є й у них... Тут не поможе нічого, Тольме, анічогісінько, і якщо ти, любий Фріце, маєш намір і далі вкладати в Тольмсгофен гроші, то їх тобі, щоб ти знав, відшкодують, звісно, з лишком, але вся твоя робота, нерви, клопоти, без яких не можна перебудувати нічого, будуть марні. Повір мені: плани готові, люди вже складають кошториси. Повір мені». Там, у Трольшайді, в дощ, за чаєм на терасі Корчеде просто не міг більше жити без свого Горста, без заспокійливих уколів. Усміхнувшись, він додав: «І ти, звісно, знаєш чи принаймні здогадуєшся про те, що „Блетхен“ потрапить до рук Цумерлінгові. І мені. Як і про те, що Тольмсгофен упаде жертвою екскаваторів. Ти мав би трохи глибше цікавитися процесами, які відбуваються в економіці,— читати в газеті більше економічний відділ, ніж літературний додаток. Я раджу тобі одне: нічого не роби супроти Фішера. Ти ж бо знаєш, його фотознімки часів Опору, що їх має Цумерлінг, не поб'єш нічим. Невинний текстиль проти ліберальної газети... Це недобре пахне. Та ще твої сімейні обставини — Рольф, Вероніка, Катаріна... Пильнуй! І будь обережний».

Після того випадку з Корчеде з їхніх зауважень про нагляд з метою безпеки зникли останні рештки іронії; тільки Бляйбль ще дозволяє собі час від часу якусь неприємну шпильку. Змінилось і їхнє ставлення до охоронців; після нападу, що стався в Корчеде, їм уже не до принагідно-товариських, милих розмов, а після історії з тортом на день народження Пліфгера вже не почуєш і жарту... Тепер вистачає роботи психологові Кірнтеру; тривалі переговори з Гольцпуке, що відповідає за заходи безпеки й просить взаєморозуміння — охоронці, мовляв, тільки виконують свій обов'язок, а самі вони, вони ж бо теж хочуть бути за своє життя спокійними і тому мусять миритися з речами, на перший погляд, ніби й дріб'язковими,— коли, скажімо, котрийсь із охоронців огляне туалет, перше ніж туди ввійде хтось із господарів, чи коли вони пильніше придивлятимуться до «відвідувачок»... Слід також забути про всілякі вибрики, що їх полюбляє Кете... А вони ж мали б, одначе, знати, що про безпеку не може бути й мови — ні про внутрішню, ні про зовнішню. Він розуміє, що всіх цих заходів не уникнути, і все ж таки вони нічого не допоможуть.

Це й досі не лише дає насолоду, а й заспокоює,— дивитись отак через терасу й канаву з водою в парк, помріяти про те, що колись, може, знов пощастить улаштувати там з усіма дітьми й онуками свято, просто неба, літнього вечора, з ліхтарями і, як їх раніше називала малеча, лампіонами, з невеличким фейєрверком для онуків, морозивом, печенею на рожнах та коктейлями,— одне слово, з усім, що вони завжди любили. Гірко усвідомлювати, але поки що — а може, й навік про це годі й думати, бо тепер ти став небезпечним для власних синів, а твій зять не хоче «сидіти за одним столом із тим, хто в листопаді сімдесят четвертого назвав ще одного хлопця Гольгером...» Ще чотири-п'ять років він може спокійно гамувати в собі страх перед переїздом, хоч і знає, що цей страх і далі вовтузитиметься в голові, точитиме душу. «Жоден равлик не всидить у своїй мушлі, жоден кріт у своїй норі...»

О, вони вже подбають про те, щоб радісних свят більш не було. І одна з тих, хто докладе до цього рук,— колишня його невістка; тепер вона з ними заодно, хоч поки що це тільки й припущення. Та ще отой другий, який вивчав його коштом банківську справу й так часто приїздив до нього в Айкельгоф у гості.

На щастя, з роками Блюртмель перейнявся його вразливістю і, певно, й досі ще соромиться того, що на дверях нема гальмівних пристроїв. Щойно він вийшов, отож просити, щоб залишив його на якийсь час у кімнаті самого, не довелося. Блюртмель навіть підсунув до нього малахітову скриньку — так близько, що досить тільки простягти руку, хоча Гребнітцер суворо й наказав Блюртмелеві ніколи сигарет у кімнаті не кидати. Але він усе ж дістав з кишені свою зім'яту коробку, де мала бути ще одна сигарета. Вона там і була — роздушена, майже переламана, однак її ще вдалося розгладити й вирівняти. Він припалив і затягся. Потім уважно оглянув коробку, знайшов ще одну сигарету, і хоч вона виявилася переламаною надвоє, йому й тепер було важко викинути коробку з двома половинками сигарети. Це вкарбувалося в пам'ять глибше, ніж голод; спогад про той час, коли не було чого курити, запав аж на дно пам'яті, як і спогад про сповідальню та оте Герліндине «Згляньмося одне над одним», як і запах осіннього листя в Дрездені; спогад про принизливі допитування, майже допити, коли якийсь дженджик, потягнувши всього кілька разів сигарету з запашного віргінського тютюну, викидає її через плече... Як же важко було йому потім відмовитися від запропонованої сигарети! Але він розумів: та сигарета мала спокусити його признатися в тому, чого він ніколи не робив. Ні, він же навіть не здогадувався, що його хрещений батько Фрідріх, якого він майже не знав, який тільки вряди-годи з'являвся до нього на день народження й приносив подарунок, він же навіть не здогадувався, що той заповів йому газету «Бевеніхер тагблат», а з його рідних ніхто, ніхто ж не брав участі в будь-якому акті арізації[46]. У січні 1945 року він був причетний до якогось «руху відступу» на баварсько-чеському кордоні, оце й усе. Так, докторську дисертацію він захищав на тему «Садиба рейнських селян у XIX сторіччі». Вже там, у таборі, на одному з допитів він довідався, що став власником газети «Бевеніхер тагблат». Ті сигарети, ті недопалки, ледве надкурені «віргінійки», які вони викидали... Про це він міг розмовляти лише з Кете, більш ні з ким, а з Бляйблем і поготів, із Бляйблем, з яким познайомився в таборі для інтернованих осіб. Адже той справді був нацистом (причетний до текстилю, з самого малечку) і завжди «за всяких обставин», як він сам висловлювався, «забезпечений усім якнайкраще» — у війну і в мирний час, у таборах і в наметах, у хатах і в палацах; завжди «забезпечений усім якнайкраще». З непомильним чуттям вибрав він у таборі найпродажнішого з-поміж офіцерів і запропонував йому взятися за махінації, в яких він, Бляйбль, буде посередником. Земельні ділянки з будівлями цілими й зруйнованими, незабудовані ділянки, і скільки доларів треба дати тому чи тому... Адже він тримав у голові всю поземельну книгу Доберахського округу, знав — бо ж сам був один із них,— де причаїлися найзапекліші нацисти, як у їхніх родин або й у них-таки самих, що боягузливо ховалися в своїх підвалах, за давні надійні долари можна відкупити в дусі «анти-арізації» (його власний вислів) їхні будинки чи земельні ділянки — через посередників, звісно ж; а вони, маючи долари, могли потім ушитися бозна й куди. І Бляйбль одним пострілом убивав двох зайців: нацистам помагав роздобути долари й утекти, а тому продажному офіцерові — нажити власність; і заразом мав підстави, певна річ, сподіватися з обох боків на комісійні — у доларах, звісно ж,— а також нагоду придбати ту чи ту земельну ділянку й собі — через посередників, звичайно, бо нацист такого калібру, як Бляйбль, не міг, ясна річ, купувати собі земельних ділянок, сидячи в таборі для інтернованих. Ходили суперечливі чутки про те, нібито Бляйбль із невеличким загоном американських солдатів «порядкував» у підвалах зруйнованих банків, вимітаючи сейфи та сховища з готівкою: спокійнісінько під'їздили собі на розвідувальних бронемашинах (так розповідали люди) й вимітали все дощенту («вигрібали гроші й коштовності просто-таки лопатами»); і все це — у веремії понівеченого міста. Згодом Бляйбль дістав змогу бувати в комендантському бараку, користуватися телефоном, йому дозволили виходити за межі табору, його брали з собою — мабуть, і в бордель, бо тоді вже всі, всі аж слинку ковтали, коли бодай здалеку бачили хоч якусь жінку. А він діймав їх тим, що розписував численні свої «ерекції», приносив цілі блоки сигарет і кожному давав понюхати, доводячи всіх до нестями. З генія текстилю Бляйбль став генієм нерухомого майна. Не важко було уявити собі, як він «порядкує» у склепінчастих підвалах банків. А незабаром Бляйбль зробився... Як же це тоді казали?.. Здається, «уповноваженим з питань текстилю» адміністративного округу.