Розділ «Дбайлива облога Переклав Олекса Логвиненко»

— Ні. А що?

— Вони зробили його головою правління! Фріца, твого батька. Таки обрали. Я щойно почула по радіо, в машині. Доведеться мені одразу вертатись назад — не можу ж я покинути його самого. Тепер нам гаплик — жодної хвилинки не матимемо спокою, ні на мить не зостанемося самі. Бляйбль свого таки домігся!

— О господи, хто б міг подумати!.. А батько ж уже не молоденький... І хворий.

— Але ж він їм так підходить, сама знаєш,— сивий як голуб, добрий, освічений, і коли Пліфгер більш не схотів... Такий лагідний... І голос, як давав інтерв'ю, був куди приємніший, ніж колись,— я щойно чула по радіо. Він, звісно, поводиться так, ніби це для нього велика честь. Довіра, відповідальність і таке інше... А ти, доцю... Ми ж бо й не туди, що ти при надії і вже на шостому місяці.

— Гребнітцер усе ж таки роздзвонив?

— Ні, нам розповів Бляйбль — як на те, саме Бляйбль. Вичитав десь у спортивному додатку. А Гребнітцер потім сказав тільки, на якому місяці. Що ж тут поганого? Ми теж маємо знати. Чи ти не хотіла дитини?

— Чого ж, хотіла...

Просто безглуздя — говорити отак, коли йдеться про дитину!

— То в чому ж річ? Щось із Ервіном?

Вона кивнула головою. І це — стоячи в передпокої, при відчинених вхідних дверях. Тим звичним кивком голови було сказано багато й заразом нічого, надто багато — й нічого... Хіба поясниш Кете, як гидко в неї на душі після того, коли вона виконає свій подружній обов'язок, саме після того, навіть не так під час того й перед тим, як після того, коли він не може стулити рота, жодної хвилини не може спокійно полежати й помовчати. А перед тим — оті банальні, оті завчені ніжності, в яких немає нічого, анічогісінько щирого, оте бундючне кривляння, оті манірності бувалого коханця, тоді як Губерт... Атож, у такі хвилини на думку їй спадає саме Губерт, і серце в неї заходиться. Авжеж, це, мабуть, досить легковажно, і все, певно, через неї, але Губерт після того лише погладжує їй брови, або відгорне з чола пасмо волосся, або, може, ще доторкнеться збентежено пальцем до кінчика її носа, а перед тим він такий милий, такий принишклий і ніжний, хоч після того такий серйозний, спокійний... А з Ервіном не переслухаєш отих його розтриклятущих примітивних дотепів, які він усі — ну звісно, всі до одного, часом тільки, на перший погляд, трохи змінивши, підхоплює з радіопередач про дорожні пригоди («О, а ми знов його не пропускаємо! Га-га-га!» Або: «Оце швидкість! Сьогодні ми зробили віраж, не скидаючи газу!..»).

Хіба поясниш це Кете? Хіба поясниш комусь — скажімо, судді на шлюборозлучному процесі,— якої глибокої образи завдає отакий заяложений дотеп, коли кінець кінцем примусиш себе виконувати отой дивний обов'язок?.. А Ервін, як видно, так уже любить свої дотепи, що просто не може без них жити. Перед тим: «Ну, дорога вільна, рушаймо! Жодних обмежень швидкості! Жодної пробки!» А після того: «Ну ось і приїхали. Й ніде не загрузли! Га-га-га!»

— Погиркалася з Ервіном? — спитала Кете.— І це на шостому місяці... Тут щось не те, доню, Воно, може, й серйозно, але ж не так, щоб зовсім, еге?

— Ох, мамо, не можу я більше з ним жити, не можу його більше терпіти... Я зараз же, отак, як є, поїду з тобою в Тольмсгофен — із Кіт, звичайно ж, і...— Вона гірко посміхнулась.— З плетивом.

— Тобто як? Не можеш більше з ним жити, не можеш його терпіти?.. З вагітними таке буває. Тоді вони перебираються на кілька тижнів до матері!

— Саме це я й хочу зробити. Почекай тільки, зараз Кіт візьме своїх ляльок.

— То ти навіть не хочеш посидіти чверть годинки з мамою, випити чайку, погомоніти?

— Ні, чаю я не хочу, а погомоніти встигнемо й дорогою та вдома. Послухай, мамо, невже ти й досі не навчилася лічити? Якщо вже я на шостому місяці, то коли я, по-твоєму... ну, скажімо відверто: коли я, по-твоєму, завагітніла?

— Гадаю, п'ять місяців тому.

Вигляд вона мала спантеличений, ця мила літня жінка, що з роками ставала привабливіша, прибирала все більшої гідності й була єдина з усіх дружин членів правління («правлінських дружин», називав їх Ервін, і в цьому його думка не розбігалася, хоч як дивно, з думкою Рольфа) — була, отже, єдина жінка, яка справді вирізнялася виглядом, мала смак і гідність. Не завжди, правда, бо коли взяти її зачіску, то замолоду Кете, певно, мріяла про кучері й тепер іноді робила собі завивку. Та загалом, щодо одягу, жестів, манери розмовляти й рухатись... А вона ж усього лиш дочка іфенгофенського садівника, який усе чаклував біля своїх тюльпанів та троянд, але не вмів лічити і зрештою начепив торби. Лічити, до речі, не навчилась і його дочка Кете, хоч їй це було з біса потрібно. І вже геть вона не вміла лічити в таких делікатних справах, як жіночі; вона ніколи не могла збагнути, чому люди посміюються, коли дитина народжується через п'ять чи шість місяців після весілля, ніколи не могла збагнути, що вона, Сабіна... одне слово, ще до одруження... А сама ж Кете (і щодо цього годі сумніватись, якщо тільки Рольф — не один із отих славнозвісних семимісячних) теж іще до одруження... Чорт, їй усе ж таки годилося б знати, що дев'ять місяців це дев'ять місяців, а п'ять — це п'ять, і що вона, кали вже на шостому місяці, то аж ніяк не може бути вагітна від Ервіна. А ось Блюм про це, певна річ, здогадалась... Кете сама ж улітку не раз посміювалась, що Ервін так часто й так надовго їде з дому.

— Ні, переберуся сьогодні ж таки, зараз же, а дротики й нитки ти мені позичиш... Невже ти забула, де Ервін був п'ять місяців тому?