Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Під час звичайної чергової перевірки Шольсдорфові попали до рук матеріали фірми «Шлем і син»; він не знайшов там нічого, анічогісінько непевного, та коли просто знічев'я почав переглядати списки на платню, то раптом «сторопів, та де там — обурився, бо натрапив у тих списках на прізвища, не тільки знайомі мені — прізвища, які й досі лишалися для мене святими». Задля справедливості треба додати, що в Ш., можливо, жевріли і якісь думки про помсту — не над Груйтеном, а взагалі над будівельниками, бо спочатку, ще перед фінансовою управою, його впливовий приятель упхав Ш. до однієї будівельної фірми рахівником у відділ платні, але там, щойно відкрили його надзвичайний рахівничий хист, відразу почали, вихваляючи, випихати його геть — кудись, мовляв, на кращу посаду. Адже жодна будівельна фірма, властиво, не зацікавлена в тому, щоб хтось заглядав їй У рахунки з проникливістю, що її ніхто й не сподівався від якогось там філолога. А Шольсдорф, людина майже неймовірно наївна, гадав, ніби фірмам потрібне те, чого вони насправді скорше бояться: точне й повне уявлення про всі їхні махінації. Отже, взяли на службу безпорадного, як дитина, напівбожевільного філолога, просто «з жалю, аби дати йому шматок хліба та врятувати від фронту» (пан Флакс, власник однойменної будівельної фірми, що й нині процвітає) — і раптом «дістали собі на шию типа, прискіпливішого за будь-якого фінансового інспектора. Це було для нас надто небезпечно».

І ось Шольсдорф, що міг би точно сказати, скільки квадратних метрів мала студентська комірчина Раскольникова і скількома сходинками мусив Раскольников спускатись на подвір'я, наштовхнувся на якогось робітника Раскольникова, що десь у Данії мішав бетон для фірми «Шлем і син» і харчувався в їдальні цієї фірми. Потім, ще без підозри, проте вже «дуже схвильований», він натрапив на Свидригайлова, на Разумихіна, відкрив Чичикова, Собакевича — а далі, під номером двадцять третім, побачив Гончарова й зблід, тоді аж затремтів від обурення, коли знайшов у списку ще Пушкіна, Гоголя й Лєрмонтова в ролі рабів війни, на нужденній платні. Навіть перед ім'ям Толстого не спинився невідомий осквернитель. Задля ясності треба відзначити: цього д-ра Шольсдорфа анітрохи не хвилювала «бездоганність німецької воєнної економіки», чи що, на всі такі речі йому було «сім разів начхати», і його скрупульозність у фінансових справах (це думка авт., що багато разів і подовгу, навіть зовсім недавно, розмовляв з Ш. і, мабуть, ще багато розмовлятиме) була тільки варіацією тієї скрупульозності, що з нею він вивчав, знав, любив усіх персонажів російської літератури XIX сторіччя. «Я виявив, наприклад, що в тому списку не було Чехова й жодного з його персонажів, а також Тургенєва, і міг би вже тоді сказати вам, хто склав цей список: більш ніхто, як мій колишній однокурсник, доктор Генгес, п'яниця, пропаща людина, але завзятий тургенєвіст і палкий шанувальник Чехова, хоч ці автори, на мою думку, мають дуже мало спільного і хоч я мушу визнати по щирості, що студентом недооцінював Чехова, прикро недооцінював». Ш., як доведено, ні разу не доповідав начальству про викриті зловживання; не доповів він і в цьому випадку. «Це здавалось мені надто небезпечним, і хоч я ненавиджу неакуратність і зневажаю шахраїв, я ні разу нікого не виказав, а тільки викликав тих людей до себе, давав їм доброї натруски й примушував виправляти податкові декларації та доплачувати зашахроване — а що я в своєму відділі збирав найбільше таких доплат, то Крайпф дуже цінував мене. Але щоб виказувати... я ж бо знав, у яку юридичну машину вкинув би людей, і не хотів такого заподіяти навіть шахраям та недбальцям. Як подумаєш, що людей за кілька вкрадених светрів карали смертю, то ні, ні, вибачайте,— але цього разу мене таки дійняло. Просто до серця допекло: Лєрмонтов — раб німецької будівельної фірми в Данії! Пушкін, Толстой, Разумихін і Чичиков мішають бетон і сьорбають баланду. Гончаров разом зі своїм Обломовим — з лопатами в руках!»

Ш., який незабаром має піти на пенсію в чині старшого урядового радника і живе й досі заглиблений у російську літературу, зокрема сучасну, навіть мав іще нагоду перепросити старого Груйтена й щедро відшкодувати заподіяне, навчивши його онука Лева, сина Лені, бездоганної російської мови: і якщо Лені й тепер часом має в кімнаті букет квітів (вона їх і досі любить, дарма що майже двадцять сім років мала з ними діло, як інші люди з картоплею), то букет той прислав не хто інший, як д-р Шольсдорф! Тепер Ш. з головою поринув у вірші Ахмадуліної. «Звичайно, рапорта я однаково не подав, тільки спершу послав листа такого змісту: „Змушений просити Вас негайно з'явитися до мене у вкрай пильній справі“. Потім послав другий, третій виклик, спробував розшукати Генгеса, все марно —„а що й мене час від часу перевіряли, то знайшли у мене копії викликів і зразу почали слідство в справі фірми „Шлем і син““. А потім... а потім розкрутилося страшне колесо».

Ш. був головним свідком обвинувачення на процесі, що тривав лише два дні, бо старий Груйтен визнав себе винним беззастережно; він поводився спокійно й незворушно і збентежився лише тоді, коли його спитали про «постачальника прізвищ» (Ш.: «Тільки уявіть собі: „постачальник прізвищ!“»), якого Ш. не виказав, хоча напевне знав його. Години зо три другого дня судового процесу забрала перевірка Груйтенового освітнього рівня, для чого було викликано з Берліна експерта-славіста, бо Гр. заявив, що він узяв прізвища з книжок — однак йому довели, що він зроду не прочитав жодної російської книжки, «а може, й жодної німецької, навіть „Майн кампф“» (Ш.), і аж тоді «дійшла черга до Генгеса». Тобто Груйтен його так і не виказав, але його розшукав тим часом Шольсдорф. «Він і справді був при армії, зондерфюрером, і пробував витягати з радянських полонених військові таємниці. І це чоловік, що як знавець Чехова мав шанси здобути європейську славу».

Генгес, що зголосився до суду сам, прийшов на процес у зондерфюрерському мундирі, що «не дуже гарно лежав на ньому, бо ж він його носив ще тільки місяць» (Ш.). Він визнав, що справді склав список російських прізвищ на Груйтенове прохання, однак змовчав про те, що за кожне прізвище одержав десять марок гонорару. Він спершу порадився в цьому питанні з Груйтеновим оборонцем і пояснив йому: «Я тепер просто не маю таких грошей — розумієте?» Тоді й Груйтен з оборонцем змовчали про цю прикру подробицю, однак Шольсдорфові Генгес у цьому признався, коли вони в одній пивничці неподалік суду продовжили свою суперечку. Річ у тому, що на суді між ними сталась сутичка — Шольсдорф обурено гукнув Генгесові: «Всіх ти продав, усіх, тільки своїх Тургенєва та Чехова ні!» Але прокурор відразу припинив ці «русофільські балачки».

Мораль цього уступу дуже проста: будівельним підрядчикам, що подають до фінансових органів фальшиві списки робітників, годиться знати літературу, а фінансові інспектори з літературною освітою можуть виявитись корисними для держави.

На цьому процесі був тільки один обвинувачений: Груйтен. Він признався в усьому й обтяжив власне становище тим, що не визнав за мотив свого вчинку жадобу наживи; коли від нього зажадали, щоб він сам назвав той мотив,— відмовився дати відповідь, а на питання, чи він мав на меті саботаж, відповів заперечно. Лені, коли її згодом іноді питали, які ж мотиви були у її батька, мимрила щось про «помсту» (помсту за що? — Авт.). Груйтен насилу уникнув смертної кари — тільки завдяки рішучому втручанню «дуже, дуже впливових знайомих, що нагадали про його безперечні заслуги перед німецькою воєнною економікою» (за Гойзером-старшим): його засуджено на довічне ув'язнення, а все майно конфісковано. Лені двічі викликали до суду, однак виправдали, не знайшовши за нею ніякої провини; так само й Гойзера, Лотту і всіх знайомих та службовців фірми. Єдине, що уникло конфіскації,— це прибутковий будинок, у якому народилася Лені, і завдячувала вона те «загалом дуже суворому прокуророві», який згадав перед судом її «тяжку долю солдатської вдови, її доведену безвинність», ще раз, дуже довго й неприємно розводячись, «витяг на світ» (Лотта Г.) Алоїзові геройські подвиги, і навіть членство Лені в нацистській дівочій організації зарахував їй в актив її морального балансу. «Було б несправедливо, панове судді, позбавляти цю смертельно хвору матір (тобто пані Гр.), що вже втратила сина й зятя, і цю мужню молоду жінку — німецьку жінку! — було б несправедливо позбавляти їх майна, до речі, набутого не обвинуваченим, а принесеного в посаг його дружиною».

Пані Груйтен не пережила скандалу. Оскільки вона була нетранспортабельна, її кілька разів допитали в ліжку, і «цього з неї вистачило» (ван Дорн); «вона не дуже й журилася, що покидає цей світ... гарна була людина, порядна й мужня. Вона була б рада востаннє попрощатися з Губертом, але що ж, як не можна... Так ми її й поховали, скромно й тихо. Зі священиком, звісно».

Лені минув двадцять перший рік; звичайно, автомобіля вона вже не має і службу в фірмі визнала за краще покинути, а батько її поки що зник без сліду. Вразило її все це чи не дуже? Що зробилося з шикарної блондинки в шикарному автомобілі, яка на третьому році війни, здавалось, не мала іншого діла, як потроху грати на піаніно, читати хворій матері ірландські казки та відвідувати приречену на смерть черницю; шикарної блондинки, яка, так би мовити, вдруге повдовіла, не виказуючи з цього приводу ніякої туги, а тепер ще втратила й матір,— а батька поглинула в'язниця? Відомо дуже мало безпосередніх її висловлювань з того періоду. Враження, яке вона тоді справляла на всіх близьких до неї людей, несподіване. Лотта каже, що їй здавалось, ніби Лені «відчуває якусь полегкість», ван Дорн — що «їй наче камінь із серця спав», а старий Гойзер формулює свою думку так: «Вона ніби зітхнула якось вільніше». Звісно, оте «якусь, якось» у двох наведених висловлюваннях звучить досить безпорадно, проте воно й відкриває уяві шпаринку в замкнений внутрішній світ Лені. Маргрет висловила своє враження так: «Пригніченою вона не здавалась, я б радше сказала, що вона, навпаки, ожила чи підбадьорилась. Таємниче зникнення сестри Рахелі було для неї куди тяжче, ніж скандал із батьком і смерть матері». З фактичних подій слід відзначити, Що Лені підпала під дію трудової повинності й завдяки таємній протекції одного доброзичливця, що «мав деякі пружини в руках» і не хоче, щоб його ім'я розкривали, однак авторові відомий, пішла працювати до майстерні похоронних вінків.

V

Ті, хто народився пізніше, можуть спитати, яким це чином у 1942/43 роках вінки могли вважатись воєнно важливою продукцією. Відповідь така: похорони й під час війни мусили відбуватися з якнайбільшою гідністю. І хоч вінки тоді й не були такою великою цінністю, як сигарети, все ж вони являли дефіцитний товар, щодо цього немає сумніву, і були потрібні, а для війни ще й психологічно важливі. Потреба самих лише державних установ у вінках була величезна — для жертв бомбардувань, для солдатів, померлих у госпіталях, а що, крім того, звичайно, «час від часу дехто помирав і своєю смертю» (Вальтер Пельцер, колишній власник квітникарства й тодішній роботодавець Лені, що тепер живе на ренту з нерухомого майна), та ще «досить часто усяким високопоставленим діячам влаштовувалися урочисті офіційні похорони різного класу», то всякі вінки, «від найскромніших, зовсім скупо оздоблених і до здоровезних обручів, проплетених трояндами» (Вальтер Пельцер), були воєнно важливі. Тут не зовсім доречно віддавати належну шану державі в ролі організатора похоронів, однак можна вважати науково доведеним, історичним фактом, що похоронів відбувалось багато, вінки були потрібні як державним установам, так і приватним особам, а отже, Пельцерові пощастило забезпечити своїй майстерні вінків статус воєнно важливого підприємства. І що далі прогресувала війна, тобто що довше вона тривала (ми особливо підкреслюємо зв'язок між прогресуванням і тривалістю), то дефіцитніші, зрозуміло, робилися вінки.

Якщо комусь, може, здається, ніби виготовлення вінків це не бозна-яке велике мистецтво, то ми повинні — хоч би заради Лені — рішуче заперечити йому. Завважте, що є різні типи конструкції основи й різні типи остаточного оздоблення вінка, і що між конструкцією та оздобленням конче треба дотримувати єдності, і що існують різні способи та техніки виготовлення основи вінка, і що дуже важливо знати, яку зелень треба взяти на даний тип основи і яку на оздоблення; що існує дев'ять різних видів зелені, яка йде на основу, двадцять чотири види — на покриття основи, сорок два на китички й розетки (що разом називаються вставки) й двадцять дев'ять — на перев'язі у вінках римського взірця, а загалом це становить сто чотири види зелені, і якщо навіть деякі з цих видів збігаються, тобто можуть іти й на основу, й на покриття, й на вставки (що знов-таки поділяються на китички й розетки), і на римські перев'язі, то все ж лишається п'ять різних категорій уживання й складна система зразків переплетення, а отже, й тут панує принцип: знати де і знати як. А кому з тих, хто дивиться на плетіння вінків згорда, як на другорядне діло, відомо, коли ялинове гілля вживають на основу, а коли на оздоблення, і коли та де слід використовувати тую, ісландський мох, мишачий терен, магонію чи тсугу? Хто з них знає, що зелень завжди повинна лежати щільно і що для всіх плетільних операцій потрібна неабияка вправність? Отож не можна не визнати, що Лені, яка досі знала тільки легку й несистематичну канцелярську роботу, тепер ступила зовсім не на гладеньку стежку, взялась за ремесло, яке не так легко опанувати, і потрапила трохи не в мистецьке ательє.

Можливо, нема потреби нагадувати, що «римський вінок» на якийсь час став непопулярним тоді, коли на передній план випихалось усе германське, однак заперечення проти нього враз припинились, коли виникла «вісь» і Муссоліні досить різко виступив проти знеславлення римського вінка; після цього прикметник «римський» можна було цілком вільно повторювати на всі лади аж до середини липня сорок третього року, коли, внаслідок зради Італії, його викорінено остаточно (коментар одного досить впливового діяча нацистської партії: «У нас у Німеччині більше не буде нічого римського, навіть похоронних вінків»). Кожен уважний читач відразу зрозуміє, що в критичних із політичного погляду ситуаціях навіть плетення вінків не може бути цілком безпечним ділом. А що римський вінок, крім усього, був наслідуванням кам'яних вінків на фасадах давньоримських будівель, то знайшлося й ідеологічне обгрунтування його суворої заборони. Він, мовляв, «мертвий», а всі інші види вінків — «живі». Вальтер Пельцер, дуже важливий свідок того періоду життя Лені, хоч сам людина не зовсім чистої репутації, зміг більш-менш переконливо довести, що наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року до ремісничої палати надходили на нього заяви «від заздрісників та конкурентів», і на його особистій справі з'явилася «смертельно небезпечна» (Пельцер) позначка: «Й досі робить римські вінки». «Сто чортів, у ті часи за це можна було головою заплатити!» (П.) Звичайно, після 1945 року, коли постало питання про його не бездоганне минуле, Пельцер спробував довести («і не тільки цим»), що він належав до людей «переслідуваних з політичних мотивів», і ті спроби були не безуспішні — на жаль, як доводиться відзначити, завдяки сприянню Лені. «Бо ж ті вінки справді вона, Лені — тобто Пфайфер — вигадала: тугі, гладенькі вінки з вересу, наче полаковані, і публіка, можу вас запевнити, просто хапала їх. Звісно, з римськими вінками вони не мали нічого спільного — то був винахід Пфайфер. Але я за них трохи-трохи не заплатив головою, бо в них побачили варіант римського взірця».

І тепер, після двадцяти шести років, на обличчі в уже сімдесятирічного Пельцера, що живе на ренту з нерухомого майна, з'явився досить правдоподібний вираз переляку, і він мусив відкласти сигару, бо його видимо почав душити кашель. «І взагалі,— те, що я для неї зробив, усе, що я там покривав... було справді смертельно небезпечне, куди страшніше, ніж підозра, що ти виготовляєш римські вінки».

З десятьох осіб, із якими Лені довгий час працювала в майстерні разом, день у день, у тісному колективі, авторові пощастило розшукати аж п'ятьох — включно з самим Пельцером та його квітникарем Грунчем. Якщо Пельцера й Грунча, властиво, слід уважати за начальників Лені, то з тих вісьмох, із котрими вона працювала як більш-менш рівна, лишається ще троє.

Пельцер живе на околиці міста, в архітектурній споруді, яку він сам скромно називає «бунгало», однак її сміливо можна назвати розкішною віллою,— це чималенький-таки дім з жовтої цегли, тільки на вигляд одноповерховий, бо в просторому підвалі міститься шикарний бар, колекційна кімната, де Пельцер улаштував щось на зразок музею вінків, приміщення для гостей і чудово обладнаний винний погріб; після жовтого (цегла) на другому місці стоїть чорний колір: залізна огорожа, двері, брама гаражу, віконні рами — все чорне. Виникає небезпідставна асоціація з гробницею. Пельцер живе в тому домі з дружиною досить меланхолійної зовнішності, Євою, у дів. Прумтель; їй років шістдесят п'ять, і обличчя її, колись вродливе, псує вираз гіркоти.

Альберт Грунч, уже вісімдесятирічний, живе, «забившись у свою нору, фактично на кладовищі» (Г. сам про себе), в мурованій (цегляній) коморі, розгородженій на дві кімнатки й кухоньку; звідти є хід до обох його теплиць. Грунч не нажився на розширенні кладовища, як Пельцер (та й не хотів наживатися, треба сказати), і завзято держиться за «ті чверть гектара теплиць, що я йому здуру колись подарував» (Пельцер). «Виходить практично так, що адміністрація парку й кладовища зітхне полегшено, коли він уріже... коли він випустить... ну, скажімо, коли він відійде в кращий світ».

Посеред кладовища, що давно поглинуло не лише кілька гектарів Пельцерового квітникарства, а й інші теплиці та каменярські майстерні, Грунч живе майже автономним життям: одержуючи по старості пенсію («Я ж таки подбав за нього».— П.), не платить за помешкання, сам вирощує для себе тютюн та всю городину і, будучи вегетаріанцем, майже не має клопоту з харчами; з одежею також — він-бо й досі носить пошиті ще 1937 року штани старого Груйтена, які йому в 1944 році подарувала Лені. В квітникарстві Грунч (за власними словами) цілком перейшов на «сезонні квіти у вазонах» (гортензії до проводів, цикламени та незабудки до Дня матері, а на різдво маленькі ялинки у вазонах, оздоблені стрічками та свічками, для могилок — «чого лишень вони не тягнуть на ті свої могилки!»).

У авт. склалося враження, що парковій управі, якщо вона справді розраховує на Г-ву смерть, доведеться ще довгенько чекати. Бо Г., хоча робітники міських парків і кажуть про нього, ніби він «носа не показує з хати та з теплиць», насправді використовує величезне кладовище («щойно продзвонить дзвін і браму замкнуть — а це буває здебільшого досить рано») як свій приватний парк. «Я багато гуляю, а втомлюсь, то посиджу там чи там на лавці, викурю люлечку, а коли охота нападе, то часом поправлю котру занедбану чи зовсім забуту могилку, обмощу мохом чи ялиною, а то й квітку посаджу, і, повірте мені, крім кількох злодіїв, що приходили красти мідяні оздоби, нікого ніколи не зустрічав; звісно, бувають ще такі навіжені, що ніяк не можуть повірити, коли хто вмре — перелазять через огорожу, щоб і вночі плакати, клясти, молитися, чекати на могилці, але таке мені за п'ятдесят років траплялося лише двічі-тричі, і тоді я, звісно, потихеньку відходив... А то ще, може, раз на десять років поткнеться сюди яка небоязка й не забобонна парочка, збагнувши, що нема на світі місця спокійнішого, і тоді я, звісно, теж відходжу потихеньку, а, опріч того... що діється по далеких кінцях кладовища, я, звісно, не знаю, але тут, я вам скажу, й узимку так гарно, коли сніг іде, а я вдягнуся тепло, взую валянці й вийду з люлечкою погуляти,— така тиша, і всі небіжчики лежать так мирно, мирно... Мороку я мав тільки з жінками, як захочу, бувало, привести котру на ніч до хати: ну нічого не вдієш, я вам скажу, і що більша сучка, то дужче опинається, і гроші навіть не помагали».

Коли було згадано Лені, він аж зніяковів. «А, Пфайфер... Ще б пак не пам'ятав! Ніби я міг її забути! Лені... звісно, всі чоловіки за нею пропадали, так-таки всі, навіть сам хитрун Вальтерчик (цебто нині вже сімдесятирічний Пельцер.— Авт.), але по-справжньому зачепити її не зважився жоден. Вона була неприступна — хоча й не манірна, мушу визнати, і я як найстаріший там — мені вже було за п'ятдесят — відразу побачив, що й потикатися не варт, а з решти хіба тільки Кремп, що його ми прозивали „зануда Геріберт“, був спробував, то вона його відшила так рішуче, що й він махнув рукою. Як там до неї мостився Вальтерчик, я не знаю, тільки певен, що й він у неї не підлатався, а більше в нас чоловіків не було, самі жінки, вже воєнного часу найняті, звісно, а жінки поділилися більш-менш порівну за і проти — не проти неї, а проти того росіянина, що був обранцем її серця, як потім виявилось. Ви лишень подумайте, майже півтора року тривала вся та історія, а ніхто з нас, жодна душа не помітила нічого серйозного, такі вони були спритні й обережні. Правда, й на карті ж стояло чимало: дві голови, чи принаймні півтори. Матері його чорт, мені ще й досі мороз поза шкурою йде, як подумаю, на що та дівчина важилась. Робітниця? Яка з неї робітниця була? Що ж... я, може, не зовсім безсторонній, бо я її любив, таки справді любив, ніби рідну дочку, що її зроду не мав, або, скажімо... я ж таки на тридцять три роки старший за неї... ніби кохану, про яку знаєш, що вона ніколи не буде твоя. Але вона була справжній самородок — розумієте? Нас тут було тільки двоє фахівців-квітникарів; як із Вальтерчиком, то троє, але той знав тільки свою касу та рахункові книги, отже, по-справжньому тільки двоє: Гельтоне — ну, то така, знаєте, прогресивна інтелігентна квітникарка, вона ліцей скінчила, й студенткою була, а тоді завела квітникарство, така романтична особа, розумієте — земля, фізична праця тощо... але що вміла, то таки вміла,— та ще я. Решта всі були зовсім невчені — й Кремп, і жінки: Гойтер, Шельф, Кремер, Ванфт і Цефен, усі вже не ягідки, принаймні жодної такої, щоб захотілось покласти її на спину де-небудь у кутку між торфом та зеленню. Коли ця Лені Пфайфер прийшла працювати до нас, то я вже на третій день побачив, що їй ніколи не доведеться виготовляти основи для вінків. Це робота проста й досить важка, у нас на ній стояла трійка Гойтер — Шельф — Кремп: їм давали список, кілька оберемків зелені — останнім часом майже саме дубове, букове та соснове гілля — та ще розміри; для більшості звичайний, середній, але для урочистих похоронів у нас була така система скорочень: Т-1, Т-2 й Т-3, що означало „туз першого, другого, третього класу“, а як згодом виявилося, що у внутрішньому обліку ми вживаємо ще й скорочення Г-1, Г-2, Г-З — для героїв першого, другого й третього класу, то наш зануда Кремп зняв гвалт, бо вбачив у цьому щось образливе, навіть особисто для себе, бо ж він був герой тільки другого класу без однієї ноги і з двома чи трьома орденами та значками. Отож Лені в ту групу не підходила, я це зразу побачив і приткнув її в групу оздоблення, де вона й працювала з Ільзою Кремер та з Ванфт,— і я вам кажу, в тому ділі вона була геній, самородок, зірка, коли хочете. Побачили б ви, як вона вправно поводилася з лавровишневим листям, з рододендроновою зеленню! Їй можна було дати в руки найдорожчий матеріал, ніщо в неї не пропаде, нічого вона не знівечить — і відразу вона збагнула те, чого іншому довіку не втлумачиш: що вихідна точка, центр ваги оздоблення має бути в лівій горішній частині вінка, тоді створюється ефект такого радісного, навіть, можна сказати, оптимістичного руху вгору; а коли центр ваги оздоблення лежить праворуч, то виникає песимістичне враження, ніби око сповзає вниз. І ніколи б їй не спало на думку змішувати в оздобленні геометричні форми з природними, рослинними — ніколи, я вам кажу. В неї, розумієте, така натура: „або — або“, і це видно було навіть з того, як вона оздоблює вінок. Правда, від одного мені довелось її відучувати, і то вельми рішуче: вона мала якусь особливу пристрасть до чисто геометричних форм — ромбів, трикутників — і якось раз, та ще й на вінку типу Т-1, не навмисне, звичайно, а так собі, граючись у геометрію, виворожила зі стокроток Давидову зірку, просто сама їй з-під рук вискочила; вона, либонь, і досі не знає, чого я тоді так рознервувався й аж нагримав на неї — а уявіть собі, що ніхто не помітив і той вінок поклали б на катафалк... І взагалі, людям дужче подобаються вільні рослинні форми, а Лені ще вміла прегарно імпровізувати: виплітати маленькі кошички, навіть пташок — хоча це, правда, вже не рослинні, та однаково природні,— а коли на вінок класу Т-1 належались троянди та Вальтерчик розщедриться на них, а то ще й на найдорожчі сорти, напіврозквітлі пуп'янки, тоді вже Лені показувала себе справжньою художницею: цілі жанрові картини виходили з-під її рук, аж брав жаль, що вони такі недовговічні,— там вам і мініатюрний парк, і ставочок, і лебеді на ньому... Та я вам кажу, якби за це давали призи, вона б їх усі позабирала, і що найголовніше, принаймні для Вальтерчика,— невеликою кількістю матеріалу вона досягала куди більшого ефекту, ніж хто великою. Крім усього іншого, вона була ще й ощадлива. А потім готові вінки проходили через контрольну групу, що складалася з Гельтоне й Цефен — і кінець кінцем жоден вінок не виходив з майстерні, минувши мої руки. Гельтоне мала перевіряти якість основи й оздоблення, в разі потреби підправляти, а Цефен була, як ми казали, стрічков'язка: вона нав'язувала на вінки стрічки, що їх ми одержували з міста, і, звісно, мусила пильно стежити, щоб нічого не переплутати. Бо коли хтось, замовивши вінок з написом „Останній привіт Гансові від Генрієтти“, одержав би вінок з стрічкою „Від Емілії — моєму незабутньому Отто“ чи там навпаки, з цього б міг вийти скандал. Ну, і ще в нас був автомобільчик, нужденна чортопхайка на трьох колесах, нею ми підвозили вінки до каплиць, госпіталів, військових та урядових установ, похоронних закладів — це вже Вальтерчик завжди брав на себе, щоб прокататися, грошики одержати, ну, і побайдикувати часинку».